Дітей потрібно виховувати на ідеалах, свідомо перебільшуючи чесноти людини. Якщо цього не робити, то продукт виховання - дорослі - будуть гірші. Суспільство вимагає включення в поняття "себе" ще й інших людей
Микола Амосов, український учений-медик, торакальний хірург, кібернетик, письменник

В обіймах із туманом

22 листопада, 2019 - 10:53

Вечір на Володимирській гірці видався таким інтригуючим, що непомітно для себе почала гратися з туманом у піддавки, вбравшись, як і всі перехожі в його трендовий вуальний серпанок. Не бачачи нічого і на 10 кроків, все ж автоматично продовжувала крокувати із скандинавськими палицями, знаючи по пам’яті всі повороти, стежки 1 доріжки. Насолоду підсилювала романтично освітлювана туманна завіса, і хоч якийсь перехожий, що проходив повз, озвучив свою думку, мовляв, листопад — хлопець нудний, навіть захотілося неодмінно заперечити: як, а листя, а запах, а особлива далечінь, а  похилені берізки, які стають ще красивішими, ніж у юності, а поетична думка: «И начинает остывать вода, а это означает близость снега». Правду кажучи, осінь зовсім не потребує компліментів і живе вона за своїми правилами. Захоче й одягнеться ураз не за віком, як сказали б нудні тітоньки, які на різних тренінгах вічно мріють ухопити недоступний позитив за бороду, або за те, що трапиться під руку, але осінь не має віку, вона завжди молода, а якщо втома візьме гору, постарішає ненадовго і без натяків на паніку. Не те що пані, грошовиті, звісно, які восени вискакують з листка очікування прямісінько на стіл пластичного хірурга, до того ж багатогодинний наркоз, ризик, можливі побічні ефекти — все байдуже, вперед до мети. Швидше, швидше, — малюють вони свою мрію скульптуру в білому халаті і з ножем — нехай лоб буде гладшим, ніж шовк, під очима й сліду темних плям і припухлості, і щоб підборіддя не обвисало, як топлене сало. Згодна на все — поверніть молодість, нехай обличчя і застигне, як вартовий біля мавзолею. Жадаю цієї чарівної скороминущості, очевидної тимчасовості, усілякої непостійності, але молодого, молодого. Плачу за все, потрібна лише категорія «А» — так, щоб і не програти в моменті, і виграти стратегічно. Якщо в результаті буде реакція навколишніх, як у влади на Шагала — чому корова зелена, чому кінь літає в небі, — запитала при нагоді в бувалої, — і почула: «Я в собі все життя упевнена, роблю, що намітила, і йду до кінця, а чоловік все оплатить, аби я не ламала кордону його простору і не зламувала наші мирні кордони, а це вже майже кохання, я вважаю».

Так, пригадала цей складний випадок й одразу ж обмахнулася, продовжуючи швидкий темп у тумані, а він висів прямо переді мною, він був і на мені, і, можливо, я його вже дегустувала як морозиво, і раптом завмерла — на одній з темних доріжок побачила дивного старого, в чорному вбранні і в циліндрі, а за ним загадкову процесію: за цим кульгавим бородатим казковим персонажем з яскравим ліхтарем вервечкою рухалося в цілковитому мовчанні підлітків з двадцять, теж у чорних мантіях з тихими, точніше, відчуженими обличчями. Так вервечка пройшла повз, і порушувати їхню своєрідну обітницю мовчання не наважилася, можливо, вони так осягають своє внутрішнє Я. Підлітків завше це заводить — адже люди  вони нові в житті, неодмінно хочеться відкривати те, що нам давно відомо. І мене, що гуляє ніби на руїнах Зеленого театру, вражаючись поетичності дивовижних природних декорацій, зачарувало повір’я-легенда, яке переказують особливо вразливі, стверджуючи, що там бродить хтось у каптурі, і з ним неодмінно треба привітатися, щоб не розгнівався. Нічого, тоді подумала, жіноча інтуїція завжди на бадьорому старті, вона й підказала потрібні слова, їх і прошепотіла загадковому привидові: «Ти — неповторний, таких більше немає, ти — найкращий». Кому з чоловіків, скажіть, може не сподобатися таке, байдуже — в каптурі він, без нього чи в циліндрі. Мої скандинавські прогулянки ніколи не бувають нудними, тому що вони швидкісні і без протокольних пропорцій, жодних  досконалих симетрій — отже, біжу, куди хочу. Але свій улюблений поворот ніколи не прогавлю. Саме там росте стара яблунька з райськими яблучками. Якраз переді мною незнайомки намагалися дотягтися до них, рум’яних маляток, що ще залишилися. Не зрозуміло, як вони в тумані розрізняли плоди, та ще у процесі навчали одна одну. Власне, жіноча дружба є важливою і для обміну програмою певного успіху, і, звісно, інстинктивно, я хотіла й від цих незнайомок дістати інформацію й дістала, почувши: ми з тобою, — виголосила одна, — як мавпи, ті, поки за нову гілку не вхопляться, стару не відпускають. Я взагалі стару гілку не хочу відпускати, — відповіла їй подружка. Старий друг, знаєш. Гравітація і таке інше... І вони пішли, жуючи яблучка — останні дарунки осені, до того ж вимиті туманом.

Хтось, сидячи на лавці, зовсім не милувався парком, а втупившись у планшет, розглядав яскраве морське дно та його мешканців, собакарі гралися зі своїми вихованцями у наздогонялки, якась заклопотана пані, голосно терзаючи мобілку, комусь переправила своє роздратування, не розуміючи, що це і є ревнощі в чистому вигляді, і зовсім не до якоїсь там коханки чоловіка, до їхньої ніжної дружби з його матір’ю, яка їй поперек горла. Я хочу, і це нормально, аби наші проблеми він обговорював лише зі мною, а не з нею, або з нею, але лише при мені. Мій чоловік — мій iPhone, — відрізувала вона, нехай синхронізується лише в рамках одного акаунту. Бідолаха, пожаліла її, яка не впевнена в собі, яка примітивна ця айфонівська філософія. Дивно, і при цьому вона — по суті, вічна. Нічого, майбутня дівчина вже її сина колись пояснить її місце. Гадаю, теж десь у тумані. Люди з великої цифри, звісно, туманними вечорами парками не бігають, на щастя, а то можуть й не розрізнити якесь недоторканне (вже останні тижні) тіло і налетіти з розгону, порушивши певну творчу неспроможність, вчасно переведену в політичну активність. Монетизація там — як товар на вагу, віддача — швидша й кліматичні аномалії їм не страшні. Аномалія брехні набагато небезпечніша, підступніша, адже жадібність теж має свою ціну.

Навіщось пригадала дитяче: «Маленькі  діти! Ні за що на світі не ходіть в Африку, в Африку гуляти — там горили, там великі злі крокодили...» Авжеж, непросто не дати замусолити своє бажання, свій вечір у чудовому парку, проте й не так складно.

Не хочу гнатися за фальшивим зайцем і не гнатимусь.

Знаю, туман схвалив.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ