Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Важко бути чесним... із собою

Не заблукати вкотре серед навіяної пітьми перебреханої історії, де нам відводяться вирвані сторінки...
17 листопада, 2017 - 12:57

В мирний час проявляти позицію особливо складно. Тому що саме в мирний час вороги розмиті та інколи виглядають навіть як друзі. В такі періоди легко забуваються минулі жахи, тому уроки історії стають нудними та докучливими. «Для чего ворошить прошлое?», — казав другий президент України російському кінорежисерові Андрію Кончаловському про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Останній посміхався. Кучма тоді говорив: навіщо лякати людей хрестами? Водночас комуністи в Луганську жартували: тоді як «голодоморнуті» палять свічки, ми смажимо шашлики, — писали вони.

В час відносного спокою вказати на небезпеку важко, бо легко опинитись на самоті. Джеймс Мейс — етнічний індіанець, громадянин США, коріння якого на іншій півкулі землі, — чітко вказував нам українцям на те звідки прийде до нас в черговий раз біда. І не тому, що він був особливо прозорливим. Просто він був чесним. Тому й опинявся часто самотнім. Для того ж щоб усвідомлювати глибину процесів, історику треба бути чесним. Перш за все, з собою... Брехати ж собі Мейс не міг хоча б тому, що його предки так само зазнали геноциду та винищення. Він добре розумів, що означає зберегти себе і свою національну пам’ять.

«День» став для Мейса острівком, де можна було зберегти власну позицію попри вітер навколо. В цьому, безумовно, заслуга головного редактора нашої газети Лариси Івшиної. Вона дає можливість захистити свою позицію в стінах «Дня», тоді як зовсім поруч шпальти газет стають листівками конкретних сил та кланів, а цілі телеканали більше нагадують бенкет під час чуми, арлекін-шоу на тлі катастрофи, коли людям у мізки вмонтовують викривлену реальність, в якій легко водити за ніс мільйони. Перед війною нам намагались створити уявну зону комфорту, де той, хто гострив ніж, виглядав не просто сусідом, а й братом, і при цьому створювався образ іншого ворога — всередині країни. Для луганчанина таким малювали «бандерівця», а львів’янину розповідали про недолугого й пахабного бандита з Донбасу, котрий щойно зліз із терикону. Росія ж, до якої взимку з 1932-го на 1933-й роки вивозили ешелонами продовольство з мого Сватова Луганської області, малювалась великим і добрим арбітром наших чвар. 

Мейс не дожив до своїх пророцтв, коли колишні сліпці, які бачили в Росії друга, стали «прозорливими» миротворцями, багатовекторні «мудреці» — великими патріотами і, водночас, прості хлопці — безіменними героями в сирій донбаській землі. Можливо, в цьому його щастя — він не побачив цього, і наша трагічна історія залишилась для нього папером книг та документів, а не страшних онлайн-зведень. Для нас же важливо дожити до нашої перемоги. Й український індіанець в цьому нас може багато чому навчити. Навчити передусім бути чесним, щоб не заблукати вкотре серед навіяної пітьми перебреханої історії, де нам відводяться вирвані сторінки, та не потрапити до прірви нових катастроф.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ