Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Весняне сум’яття у багеті

7 травня, 2021 - 09:47

У машині, дорогою на дачу, мимохіть слухала розмови трьох друзів, а точніше —   то обривки кінцевих висловів, то початкових вигуків. Шлях у весну, яка, здається, перейшла зовсім непомітно свій середній вік, уже почав зачаровувати особливою смарагдовою вишуканістю зелені, завзятим принадним відчуттям здалося, можливо, і передчасно, що можна вже мріяти про літній відпочинок. Як відомо, фахівці не люблять, коли аматори будують свої плани, і погода несподівано з невмотивованою злістю, ніби, приголубивши всю цю розкіш, тут же вказала нам щільним дощем на дачні двері — добре, що приїхали.

«Я ж казав, що ось-ось уперіщить дощ», — сказав Станіслав.

А моя подруга художниця Стефа миттю згадала, як ми восени вирвалися з нею на мою вже передзимову дачу, відвідати холодні хризантеми, які часто в передзим»ї страждають від самотності. Вона дуже хотіла написати кілька пейзажів, уловити хризантемну витіюватість і створити свою маленьку збірку, власне серію з одкровень, радості, смутку, що дарують ці чудові осінні створіння. Пам’ятаю щойно призвичаїлися, як буває з міськими, вирвавшись на дачу, особливо, коли вона далеко від домівки.

Тільки-но моя гостя, автор цікавих пейзажів, пурхаючи від одного куща до іншого, насичувалася, радісно передчуваючи тиху та спокійну роботу,  як задзвонив її мобільний. Поглянула на номер і кивнула мені — пан телефонує, так вона називала постійного замовника. Той ще у своєму досить молодому віці дядечко, вже переконав усіх від нього залежних, що він у цьому житті все сплатив, тому всі його бажання навіть не обговорюються.

Почула і я його голос гучним зв’язком: «Мені, дорогенька (це він так до художниці), зиму метр на метр, даю  днів зо два», — і подруга почула звук відбою. Замовник облаштовував свій новий кабінет і, нікому не довіряючи, придумував для нього всіляку всячину. Визначив місце на стіні та примірився — виходить метр на метр, те що потрібно. Настрій  у неї покотився вниз зі швидкістю водоспаду: очікуваний, підготовлений відпочинок був брутально зім’ятий, ніхто навіть не уточнив, жартівливо, ласкаво, чи може вона настроєво написати гідно цей квадрат зими. Пан добре платить —  от і все.

Подруга раптом, згадавши, здивувалася: «Щось довго не телефонував мій поціновувач. А мені в карантинні гарячкові  наші часи дуже навіть було б слушним його замовлення».

Але ми тут же забули про це і почали розпалювати садовий камін, готуючись до дивовижного вечора. По суті, вирвалися за місто по-справжньому вперше, після всіх наших обмежень, коли будуть наступні — теж ніхто не знає. І уявіть собі: як за замовленням, задзвонив мобільний,  і знайомий голос нагадав про себе, він неначе відчуває, коли вона виривається на відпочинок. Я вже вмить розумію, хто телефонує. Грошовий їхній зв’язок був очевидний і легко з’ясовний. У Стефи на руках мати і син — чи то вічний студент, чи то нероба зі стажем. Ось вона і не відмовляється від замовлень, навіть коли замовник брутально категоричний, як тієї зими. Але як не дивно,  цього разу голос був оксамитовим, напрочуд ввічливим, по суті, прохачем. Ми навіть скорчили один одному гримаси від здивування: «Що ж сталося?» І вона почула прохання: написати пейзаж —  вітряний  весняний, із думками,  як він сказав, кольору денім. І додав — коли буде настрій.

Що сталося? — дивувалися ми. Куди подівся його тон володаря, куди зникла його принизлива конкретність? Пам’ятайте —  метр на метр?

Ні, усе ніжно, шанобливо, майже зворушливо. Ми,  щоправда, посміхнулися одна одній дуже розгублено. Але я все ж зауважила подрузі, що їй не догодиш: забагливий замовник  — погано, ніжний і ввічливий — підозріло.

У своєму джинсовому комбінезоні з досить великим життєвим пробігом, Стефа, міряла мої дванадцять соток, придивляючись і прислухаючись, ніби весняний сад на порозі свого яскравого літнього життя міг щось їй підказати для пейзажу. Побачивши стару дитячу своєрідну піраміду-вертушку (двометрову, щоправда), яку ми з чоловіком давно притягли в причепі на дачу, Стефа запитала: «Для чого це?..»

«Та так, пофарбую в яскраво-червоний колір, хочу грати  у своєму саду з несподіваними відтінками, і одягну, ніби на голову, одному чудовому кущу, який любить, коли його гілки спираються  на надійну руку друга. Ось ця пірамідка з відкритими обручами, і стане такою опорою».

Стефа враз стрепенулася  і  попрохала: «А ти можеш не в яскраво-червоний колір одягнути це диво, а в світло-джинсовий, він же хоче денім. А я усе це схоплю: я в денімі, пірамідка в денімі, небо — денімне, річка —  ось за вікном теж ніби».

Щоправда, поглянувши на воду, яка ще не одягнулася в колір весняного  деніму, аж надто холодна весна, — воду в пейзаж вирішила не брати.

Я, звичайно, спробувала призупинити процес, у нас же чудовий вечір попереду, який ми так готували. І камін, і щось приємне в келиху, і всі наші розмови. Але вже, знаючи її, розуміла: усе — процес пішов.

«Може, ти так не перейматимешся, трудівнице, ти наша. Пан у Києві, а ми від нього досить далеко. У нього денім у вигадках, а в нас —  своє. Не втискай завчасно нашу весну в багет!» Але Стефа вже не слухала. Хоч і насолоджувалася спільним багаттям у каміні, куди ми ще підкинули сухі ялівцеві гілки, і запах став геть запаморочливим і енергійним,  відразу надавши потрібний темп і нашій розмові, і диханню, відігнав утому, розчинивши в серпанку вогню всі наші турботи.

«Ось  цей серпанок теж  майже денім — запам’ятай, можливо, знадобиться». «Взагалі набридло це слово, — почали ми стрекотати одночасно. —  Скільки можна? Хіба у весни це найголовніший відтінок?» Але що скажеш, замовник, як кажуть, —   хазяїн, і Стефа почала, десь у куточку працювати олівцем. Потім вона все це обіграє в акварелі, адже я  знаю, як вона захоплюється, для неї багаття вже відійшло на другий план. Може, в цьому пейзажі буде і моя піраміда-вертушка, абсолютно несподівано для неї, може, будуть мої іриси, хоч зараз ще і не зрозумієш, чи в денім вони одягнуться чи в улюблений бузковий, а можливо, білий — ці франти періодично люблять переодягатися. Але варто зауважити, що їм усе личить.  Найнесподіваніше, що почула від Стефи, що вона зовсім не засмутиться, якщо пейзаж не сподобається замовникові. «Нарешті, щось повішу і на свою стіну», — сказала вона.

«Розумниця, —  подумала я.  — Все ж свій денім ближчий до тіла».

Газета: 
Новини партнерів