Україна. Від краю до краю у 2019. Ми стартували на Тернопільщині, у березні побували на Волині, а з квітня - рухалися у напряку північного сходу - Новгород-Сіверський, Шостка, Глухів, Путивль, сходу - Харківщина і навіть (нарешті) Святогірськ на Донеччині,
І південь - Одеса, Білгоро-Дністровський.
Оновили картинку країни, формуючи з регіональних пазлів. Україна 2019 десь відрізняєтсья від років попередніх, десь традиційно без змін.
Мандруючи Україною, завжди намагаюся бодай 5 хвилин знайти на спілкування з місцевим людом. Що спільного в українців, не зважаючи на місце проживання, - нарікання, скарги на владу, на життя, лише не на себе. Зауважу, що десь ці скарги мають підставу, десь - традиційні народні плачі й голосіння у новому аранжуванні.
Проте, як би не нарікали, країна змінюється. Але це бачиш на живо, освоюючи її під колесами авто. На значних ділянках оновлені дороги. Нові хати все частіше зустрічаєш у напрямку західному, перекриті дахи, замінені на пластикові вікна, нові паркани - у напрямку східному. І все більше меморіальних дошок на фасадах шкіл Чернігівщини з обличчями вчорашніх випускників, чиє ще не почате життя обірвалося на Сході.
А на Сході вам старше покоління своїми словами встромить ножа у серце: «Чому сюди прийшла українська армія?» А покоління тих, кому трохи за тридцять, душею переймається, чи залишаться ці землі українськими.
Україна від північного сходу до південного краю - наш вибухонебезпечний регіон. Не помітила, що це усвідомлюють наші представники влади, нинішньої й попередньої. Намагаючись вигородити паркан від східного сусіда, ми нівелюємо найбільшу небезпеку: паркана в голові не зведеш, не зміниш парканом погляди і переконання людей. Втрачені десятиліття, протягом яких жодної активної гумантірної роботи на цих територіях не проводилося й не проводиться. У кращому випадку - вам виведуть вбраних у вишиванки дошкільнят. І змонтують відео.
Якось зовсім не відчувалося найбільшого свята - Дня Незалежності - у гетьманській столиці Глухові. Все те, що мало б на кожному кроці нагадувати про колишню козацьку славу міста, пишатися його найвідомішими іменами, відкривається лише найдопитливішим. Поруч із чудовими пам’ятниками Бортнянському і Березовському жінка на розкладці буденно торгувала солодощами. Поруч низка торгових яток. Де ж той пафос, ода державотворенню? А навпроти - та сама Миколаївська церква, де благословляли на гетьманування. Глухів, який мав би стати Меккою українського туризму, насправді, рідкісна група туристів потривожить час від часу своєю присутністю. Образа стискає горло, гнів нуртує, як ми до такого стану речей докотилися? Поодинокі пасіонарії славного Сіверського краю, запрягнувшися у шори, самотньо тягнуть нелегкого воза просвіти й популяризації історчної спадщини, не розраховуючи ні на підтримку, ні на увагу з боку «Великої України». Ні нашим ЗМІ, ні нашим інтелектуалам, ні культурним чи громадським діячам, здається, нема жодної справи до людей у цьому регіоні. Які ж, насправді, потребують культурної експансії сюди не менше, ніж ковтка цілющої води. Що ж, як своїм нема справи, то до порєбріка тут - рукою подати. За 7 км від Глухова ви упретеся у вивіску «Росія». А таких переходів тут - не один.
До кого ще волати, в чиї двері стукати, кому кланятися, щоб наші імениті й знамениті свої інтелектуальні заходи із комфортного Львова перенесли до колись славного Глухова, до стін педагогічного університету, де навчався Олександр Довженко і не він один. Чому ж ми так любимо великих у собі й не усвідомлюємо, що, залишаючи без підвищеної уваги наші Сіверщину, Харківщину, Донеччину й Одесу, лакуну в свідомості нового покоління громадян заповнюють московські попи.
Я почуваюся Дон Кіхотом зі зламаним списом. Не в моїх силах впливати на відомих і знаментих, закликати і переконувати їх працювати не на рейтинги і премії, а на повагу свого народу. Я не маю голосу, щоб закликати галичан їздити й відкривати україну східну. Напередодні нового року мій мозок гарячково шукає, як знайти спосіб впливу і об’єднати народ.
Рік 200-ліття Пантелеймона Куліша і 100-ліття Миколи Лукаша, що народилися на Сіверщині, у сусідніх містечках, минає. І ми не маємо морального права стояти спиною до нашого українського сходу - це наш культурний фронт на найближче десятиліття.
