Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Як описати чужу країну?

23 серпня, 2019 - 10:29

Що довше живеш у країні, то важче її описати.

Бо знаєш більше, а отже, узагальнення й висновки робити вже не так просто. До яскравих фарб додаються півтони й відтінки, правила обростають винятками, а традиції – ексцентриками. Взагалі, в нашій частині світу значно легше щось заперечити, ніж довести; тут співживуть взаємозаперечні явища, і це творить певну шизофренічну ауру. За яку ми нашу частину світу й любимо. І ненавидимо.

Збираючи матеріал для своєї книжки «У пошуках варварів», яка вже за тиждень побачить світ, я шість місяців прожив у Румунії, два – в Сербії, півтора – в Словенії, трохи більше місяця в Хорватії, майже місяць у Боснії, два тижні – в Македонії. Здавалося б, найбільше вражень у мене мало би бути про румунів і їхню країну, але все – якраз навпаки.

Щось схоже з Польщею: у сумі я прожив там три роки, але мені було б важко написати статтю на одну сторінку про цю країну, не кажучи вже про цілу книжку. Бо кожну свою тезу я б міг заперечити антитезою чи бодай ослабити винятками.

Одне слово, щоб писати про інші країни, варто утримувати з ними певну дистанцію. Не занадто сильно захоплюватися, не занадто довго в них жити, не відточувати до філігранності вміння готувати їхні національні страви й не опановувати мову до рівня, коли в твоєму акценті чують відголоски якогось регіонального діалекту, а не сприймають тебе за іноземця.

Коли країна занадто близько впускає тебе в себе, а ти – занадто чіпко до неї звикаєш, затирається сприйняття нового, все стає буденним. Пригадую, один французький журналіст, якому я показував Ужгород, сказав, що як на європейську країну, в Україні на вулицях занадто мало чоловіків із довгим волоссям. Більшість чомусь підстрижені по-військовому (чи по-тюремному?) строго.

У своїх висновках він пішов далі, говорячи про патріархальність суспільства й потребу чоловіка демонструвати свою маскулінність і серйозність, аби довести панівну роль. Під таким кутом я ніколи не дивився на ужгородських перехожих. Щоправда, я взагалі намагаюся на них не дивитися, щоб ненароком не зустрітися з кимось поглядами і не засісти на дві години в кав’ярні.

Побачити щось цікаве, яскраве, відмінне значно легше прибульцеві, який вперше приїхав у нові краї. Це така позиція варвара, коли око з легкістю виловлює незвичне, фокусується саме на різницях.

Я намагався описати побачені країни так, що місцеві народи не були задоволені моєю книжкою. Писати правду, часом несимпатичну й незручну, а також змальовувати рутинне щоденне життя простих людей. Шукаючи варварів на Балканах, я керувався єдиним правилом: не забувати, що я й сам – варвар.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ