У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Як поставити категоричність переконань під сумнів?

Про нинішні події з дещо нетипової перспективи
18 квітня, 2019 - 16:20

Нещодавно прочитала один з дописів, який містить жваве обговорення про Зеленського й Порошенка. Коментарі супроводжують емодзі захоплення, сміху, гніву, лайки. Є там і такий коментар: «Після виборів всі знов подружаться, то просто передвиборча істерія, шукають в кандидатах чорне або біле, ніякого сірого, жодних компромісів». Слушна думка. Але не має жодного лайку чи іншої реакції. Задумалася: чому?

ТІ, ХТО НЕ ВИЗНАЧИВСЯ, МОЖУТЬ БУТИ МОДЕРАТОРАМИ РОЗМОВИ ПОЛІТИЧНИХ ОПОНЕНТІВ

Мені здається, бо цей варіант не підходить для обох категорій населення, що можна умовно виокремити. Перша група – це люди, які розгублені й не знають, за кого голосувати. Саме вони якраз бачать сіре, компроміси. І могли б бути модераторами у цих фейсбук-дискусіях, оскільки вони чи не єдині, хто чує аргументи чи, часто, псевдоаргументи обох сторін (бо якщо прочитати ці «фейсбук-полотна», то нерідко кожен з опонентів дотримується своєї лінії, незалежно від того, що інша сторона йому заперечує або які «факти» наводить). Але такі люди воліють не втручатися у суперечки у фейсбуці. Саме тому, як на мене, вони й не відреагували жодним чином на цей коментар, якщо взагалі його прочитали.

Інша група людей – ті, хто точно визначилися за кого голосуватимуть. І цій категорії, вочевидь, складно погодитися зі словами коментаря, що після виборів вони подружаться з тими, кого ще нещодавно називали порохоботами або зеботами. Але ж вибори закінчаться, і ми всі будемо жити в одній країні. Питання тільки як.

І це питання, на мою думку, значно важливіше, ніж аналізи, хто кого «уделал» і все решта. Бо та ситуація, яку ми нині маємо, показує рівень нашого суспільства – а це основа держави. Президенти змінюються, а нам всім розбудовувати разом країну. А як це плануємо здійснити, коли за всі ці роки громадянства України ми так і не сформулювали принципів діалогу одне з одним? І практично не піднялися вище рівня розмови «ти поганий» – «ні, ти поганий».

ДІАЛОГ – ЦЕ ПРО РОЗУМІННЯ

Що таке діалог, комунікація? Це про розуміння. А що ми маємо нині – атомізація. Кожен сам по собі. Або шукають однодумців, закриваючись від іншого погляду. Як написала одна користувачка у групі на підтримку одного з кандидатів: «Ідіть до своїх… і спілкуйтеся… чого тут пастися…». Так, варто визнати, обмін відбувається. Прихильники Порошенка намагаються переконати прихильників Зеленського, а прихильники Зеленського віджартовуються або в інший спосіб захищають свою позицію. Утім, чи це діалог? Чи є тут порозуміння? Кожен залишається у своїй ідейній «капсулі».

Як зрозуміти іншого, чиї переконання зовсім відрізняються від твоїх? Питання для мене не з легких. Але читаючи статтю американського дослідника Л.Шрума «Медіа споживання і сприйняття соціальної реальності», знайшла уривок про те, як формуються людські переконання. Існує два принципи. Перший: «Коли люди конструюють переконання, то зазвичай не шукають у пам’яті всю інформацію, що релевантна для цього переконання. Натомість використовують тільки невелику множину доступної інформації. Більш того, критерієм для того, що буде використано, є «достатність». Це значить, що для побудови переконання використовується лише інформація, яка вважається «достатньою» (а вона, у свою чергу, визначається мотивацією та здатністю аналізувати інформацію)».

Тепер ще цікавіше, другий принцип: «інформація, що є легкою для сприйняття, буде тою інформацією, яка потрапить у ті невеликі множини доступної інформації, а отже, і найімовірніше стане основою для побудови суджень». Це до спрощених лозунгів, якими народ «годували» під час цієї виборчої кампанії, і які, як набір штампів, потім транслюються у розмовах.

ПОБАЧИТИ СВІТ У ЦІЛІСНОСТІ МОЖНА ТІЛЬКИ РАЗОМ

Як на мене, глибоке хоча б усвідомлення того, що насправді наші переконання базуються на невеличкому обсязі інформації, який ми обрали або нам був наданий – мало б поставити під сумнів ту категоричність «чорно-білих» поглядів. Якби наш фокус уваги був сконцентрований на тому, що ж є основою наших переконань, які факти зумовили те, як ми думаємо, то ми не відверталися б одне від одного, а шукали б того, хто володіє іншою інформацію, щоб з’ясувати правду. Бо кожен володіє тільки частиною знань про світ. Суть в тому, що побачити світ у цілісності можна тільки разом, у діалозі. А інакше – як у тій притчі про сліпих мудреців, яким вперше показали слона. Один взявся за шкіру, відчув, що вона гладенька, й сказав, що це стіна. Інший, взявшись за хобот – уявив змію. Третій узявся за бивня – подумав про спис. І так далі.

Однак усе це має значення тільки, якщо ми хочемо дізнатися правду. І я от думаю: а чи потрібна вона нам? За що ми боремося у цих суперечках у більшості випадків (на щастя, не у всіх): за правду чи щоб захистити себе? І чому дискусії перетворюються на захист себе? Вочевидь, бо не засвоєно основного правила – оцінювати треба вчинки, не людей. Обговорювати треба думки, не людей. А в нас усе разом.

Ще є трохи часу, щоб вийти з моделі поведінки «захист – напад». Поставити під сумнів категоричність своїх переконань і спробувати пізнати світ ширше. Може, це ідеалістично. Але хто забороняв нам думати про те, як би мало бути. Без цього й далі лишатимемося у викривлених координатах. А ще мені хотілося б, щоб ми всі разом подумали над тим, як запровадити такі механізми, інституції, які були б вищі за президента, парламент… Щоб в Україні головним було одне верховенство – права, і Закон став тим президентом, який би реально захищав права кожного й спонукав виконувати свої обов’язки.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments