Скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель
Микола Костомаров — видатний український історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч та етнопсихолог

Як у країні плагіату святкувати Всесвітній день книги та авторського права?

23 квітня, 2021 - 12:34

Як тільки я дізналася, що Маркес написав книгу, в якій розповідає про письменство, відразу ж взялася її читати. “Жити, щоб розповісти про життя”, так назвав Габо свою автобіографію, а я забрала цю цитату собі прямо в серце (і на сторінку Фейсбуку). Габріель Гарсія Маркес належить до моїх найбільш вичитаних письменників, тобто тих, сподобавши чиє письмо, я шукаю усі їх доступні твори усіма доступними мені мовами. У Маркеса я не взяла хіба що “Осені патріарха”, все решта — крутиться в голові образами й наповнює думки радістю. Можливо, тому що він одна з моїх перших читацьких любовей, можливо — справа в п’янкому латиноамериканському смаку його історій, що множать у моєму серці родинні сентименти. Тож книгу, де він ділиться секретами майстерності й відверто розповідає, як учинив ту чи іншу магію, я читала швидко і вкрай емоційно. Настільки, що десь на першій третині засумнівалася, навіщо Маркес написав її узагалі? Поміж рядків, жартів і газетних історій поставав образ геть іншого чоловіка, ніж я собі науявляла. Жодної магії, тільки реалізм. Усе просто, голосно й очевидно.

Це було десять років тому. За десятиліття я зрозуміла головне — письменники теж люди. Тепер відверта і щира автобіографія Маркеса навпаки переконує мене в тому, що магія існує. А як же інакше простий чоловік вигадує на сторінках світи, які потім живуть у серцях мільйонів?

Я не люблю витирати пил, особливо на полицях із книгами. Саме тому, серед моїх книг — не колекційні фоліанти, а ті, що читаю, до яких повертаюся, або хочу зацитувати вам. Штучна сакралізованість нашої літератури, з одного боку, ніби й ставить письменника (особливо визнаних класиків) десь високо на полицю, але з іншого — забирає у нього людськість. Іще зі шкільних хрестоматій нас вчать, що письменники живуть геть інакше, ходять іншими дорогами й думають геть інші думки. Штучна відчуженість призводить до ефемерності їх існування, перетворюючи книгу не на продукт наполегливої праці котрогось чи котроїсь, а на твір, що наче сам упав з неба в намолені руки. А якщо так, то про яке авторське право мова?

У країні плагіату важко святкувати Всесвітній день книги та авторського права, а відтак — іще важливіше. Серед безлічі аргументів суспільству, домінують такі – “придбана книга — інвестиція у майбутні твори твого улюбленого автора”, або “читай паперову, а не електронну” (безсумнівно, вкрасти паперову страшніше, ніж електронну), проте, як на мене, вони не особливо діють. А все через ту ж ілюзію, що автор і книги — вище за гроші. Звичайно, вищі, проте це геть не означає, що вони їм не потрібні. Бо той (не)простий чоловік, що вигадує на сторінках світи, які потім живуть у серцях мільйонів, теж любить каву, чи вино, чи мандрівку на пароплаві, має дружину, а може й коханку, а на все це, самі знаєте, треба гроші. І я люблю уявляти Маркеса, який перед тим як сісти за п'ятничну колонку, виходить на своє патіо в дощ і смачно відсьорбує щось із кухля. Я вже давно пробачила йому його людськість в автобіографії, я вже давно люблю його за це іще більше.

Тож як у країні плагіату святкувати Всесвітній день книги та авторського права? Налийте собі келих вина й гайда купувати книги, паперові чи електронні, байдуже, головне такі, які читатимете. А я традиційно рекомендую чудову бібліотеку "Дня"!

Анна Данильчук. Фото з архіву авторки

Новини партнерів