Як я став українцем
Моя Батьківщина - Естонія, і, щоб мені не казали, красивіше країни я не бачив! Особливо небо, особливо хмари, таких тут не зустрінеш. Коли батьки перевезли мене в Україну, до Харкова, вона мені не сподобалася відразу і так категорично, наскільки це вдається дитині. Я ріс і не міг звикнути. Багато що мене дратувало: і більшість людей, і та атмосфера, яка мене оточувала. Дикість, культ грошей і речей, захоплення злочинцями тощо...
Моїм героєм тоді був хлопець з кінофільму «Плюмбум, або Небезпечна гра», але я так і не зважився на подібні дії. Все, що зробив, це подався в неформали, знайшовши там людей, не схожих на інших. Тоді бути неформалом було небезпечно, але саме там знаходив для себе зону комфорту. У той час став не любити СРСР, особливо ту його частину, в якій мені довелося перебувати. Мріяв і фантазував, що колись це все розвалиться або я опинюся в Америці. Найголовніше - я не відчував себе частиною тієї країни, як не відчув себе частиною нової, вже України, проголосувавши на референдумі за її союзний статус.
Початок 90-х для України, однієї з найбагатших із колишніх республік, обернулося крахом. Цей крах так контрастував з тим, що відбувалося на моїй батьківщині. На той момент кризи зовсім не було, та мої однокласники, не будучи бандитами, мажорами або успішними бізнесменами, вже встигли купити свої перші автомобілі. Контраст був такий разючий, що у мене, студента першого курсу, був серйозний нервовий зрив, я не хотів повертатися назад сюди, але були обставини...
Розруха, крах, убогість на тлі бандитизму, корупції і стрімко багатіючих політиків, ментів, суддів та інших ще більше посилили мою нелюбов до України. Не відчуваючи себе частиною цієї країни, навіть її громадянином, я мріяв лише про одне: повернутися на батьківщину і більше ніколи сюди не повертатися. Я не вірив у цю країну, людей, тим більше в її майбутнє, ставши відвертим її ненависником.
У Бога були свої плани. І на початку двохтисячних я опинився в Києві. Після кумівства Харкова того часу, де на пристойну роботу без зв'язків влаштуватися було складно, для мене відкрився інший світ, у якому, просто будучи собою, можна було отримати масу можливостей і перспектив, звичайно, якщо твої якості їм відповідали. Це було неймовірним відкриттям.
2004 рік. Атмосфера перед виборами була напруженою. Влада сама наганяла жаху парадами, військовою технікою, агітацією. Але віри, що щось може змінитися, не було, її у мене не могло бути, хіба українці на щось здатні? На вибори я не збирався. Янукович був для мене уособленням всього того, на що я надивився в Харкові. Ющенко ж був людиною з тієї ж системи, і я, як «Плюмбум», був упевнений, що квіти ростуть на лайні тільки в природі, а не в політиці. На Майдан я виходити теж не збирався.
Коли вперше на нього потрапив, хотів врятувати свою дівчину від можливого силового розгону, я не повірив тому, що бачу. Люди, обличчя, пристрасть, сміливість, бажання, віра, на мої очі навернулися сльози. Я, правда, не очікував і не вірив, що в своєму житті таке побачу в Україні. Тієї миті я вперше Україну, ні, не покохав, почав поважати!
Минув час, мені пощастило. У моє життя увійшло дуже багато яскравих і цікавих людей, українців. Справжніх патріотів, розумних, талановитих і сміливих, послідовних і віддано люблячих свою країну. Вони відкривали для мене щось нове в цій країні, давали можливість подивитися на неї їхніми думками і вчинками. Я побував у Львові і був вражений його м'якістю, поспілкувався з нащадками бандерівців у Карпатах і став інакше сприймати історію. Полюбив Київ всією душею, і він став для мене тією важливою точкою між Естонією і Харковом. А головне - у мене народився син, і я вперше став замислюватись над тим, що Дніпро і київські схили для нього стануть чимось дуже важливим, найріднішим. Адже Україна - це його Батьківщина.
2013 рік. Прірва між моєю батьківщиною й Україною росла, тому, коли почався Євромайдан, був там. Мені це було дуже близько, адже дуже хотілося, щоб мій син ріс у країні, схожій на ту, в якій пройшло моє дитинство. Це вже був мій Майдан, мені хотілося там бути, для мене це було важливо. У той час, ще на самому початку, зі мною відбулися зміни: в день, коли люди зібралися на Михайлівській, я відчув себе громадянином, раптом і всім серцем. І це знову сталося через людей навколо, знайомих і незнайомих. Вони і Майдан зробили мене українцем!
Війна. Люди, які там, люди які готові віддати найцінніше - своє життя - за Україну, всі ті, хто щодня, об'єднуючись, віддаючи останнє, допомагають армії, дали мені найголовніше - ВІРУ! Віру в майбутнє України. Яка б зараз не була влада, якими б не були внутрішні вороги і зовнішні, все можна перемогти!
Мій син! Мій син подарував мені мову, слідуючи його прикладу, я почав нею говорити. Він - майбутнє, але вже творить сьогодення!
І ще хочу додати, я не знаю щодо краєвидів, я полюбив Україну через людей, гарних, чесних, талановитих, яких стає все більше. Зараз саме той час, щоб це зрозуміти, і в такому оточенні я вже почуваюся в Європі, тому що найважливіше в ній - це людина! І я точно знаю одне: я нікуди звідси не поїду, це моя країна і тут моє майбутнє!
Слава Україні!
