Найніжніші рослини прокладають собі шлях через найжорсткішу землю, через тріщини скель. Так і доброта. Який клин, який молот, який таран може зрівнятися з силою доброї, щирого людини! Ніщо не може протистояти йому.
Генрі Девід Торо, американський письменник, мислитель, натураліст, громадський діяч

Як живеться у селі

Цього тижня мені добряче забили якір в голову, спитавши, як людина, яка стільки років прожила в місті, живе в селі?
29 червня, 2020 - 11:50
Фото foursquare.com

Деякі тези, можливо, вони і не будуть головними у більш грунтовній відповіді:

Я народилася в Бичкові і завжди знала, що наш Бичків є центром Всесвіту. Думаю, що так само думають і інші бичківці. Тут ніколи не було комплексів, що ми живемо в селі, а треба в місті. Звичайно, наші односельчани живуть у Празі, Відні, Братиславі і Нью-Йорку. Ну, хай живуть ( жиют помали, як кажуть тут), хтось повернеться, хтось ні, багато хто чомусь все рівно будує будинки тут, удома.

Я так само прожила більше 30 років не вдома: у Львові, Тальному, Києві, Глухові, але завжди пам`ятала вислів свого дорогого професора права Зорислави Ромовської: не забувай  рідну хату, без людини хата тужить, тужить і помирає.

Одна ремарка, яка завжди дивує тих людей, які нечасто до нас приїздять: виїзд за межі наших перевалів називається – Куди пішов? – Десь на Україну!

По-перше, у нас, за угорською традицією, будь-який рух – іти, летіти, їхати, пливсти, називається іти. По-друге, ми наймолодша українська частина, яку приєднали до великої України в 1944 році. Вічне здивування в нашому музеї перед стендом, під чиїм управлінням ми жили: різні держави і імперії, але лиш з минулого століття – в Україні. Як казав наш університетський професор Станіслав Кульчицький, з усього, що зробив Сталін, єдине добре, що українці, в основному, живуть у своїй державі. Тому наш мовний атавізм багатьох дивує, але давнє прагнення жити в одній державі залишилось от таким висловом: якщо я їду в не менш рідне Тальне – то це: мало йде  на Україну подИвитися.

Робота як робота, проблеми всюди є і лише вони рухають вперед.  Що потужніший конфлікт, то більше змін і новацій чекає. І тут територія має мало значення. 

У Львові було багато навчання й інтелектуальної роботи, плюс незрівнянний львівський мистецький простір, якого бракує всі роки життя поза цим містом. У Тальному було розпаювання аграрних земель, створення агропідприємства, яке з часом стало базовим у найбільшому в свій час, за земельним банком, агрохолдингу держави. Пам`ятаю своє постійне здивування  людини, яка виросла в горах, тим, що на Черкащині очі не впираються в гори. Там такі простори і таке небо! Якщо розуміти, що я виросла в районі, де практично нуль гектарів ріллі, лиш особисті господарства, а все решта сінокоси і випаси – то здивуванню моїх очей не було межі. Запах дозріваючої пшениці, дисципліновані ряди соняшника до горизонту, кукурудза вище людського зросту і рік розділений надвоє – то посівна, то збирання врожаю. Крім цього Черкащина – такий безмежний історичний пласт, що там енергетично відчуваєш всі шість тисяч років, а то і більше, впродовж яких там живуть люди. 

Глухівщина зовсім інший край – строгий, холодніший, але і більш елегійний. Зараз письменниця Тамара Горіха Зерня живе там на карантині і пише, як їй після Києва живеться на Глухівщині. Гарна думка: колись батьки втікали від кріпацтва колгоспного ладу, але зараз село зовсім інше.

До речі, лідер партії «Країна» і знаний аграрій Віталій Скоцик аж цілу акцію проводить «Купи хату на селі».

І я це підтримую, бо життя в великому місті, це і більші можливості, але і повільна смерть – третина життя іде на транспортні потреби.  

Їжа, інтернет, відпочинок – уже набагато кращі в селі. А що казати про наші прикордонні села. Для нас і питання безвізу було вкрай необхідним, і кава в сусідній державі – нормально. Та і Віденська опера, інші опери в найближчих країнах не є такою вже дивиною. У всякому випадку, до київської опери далі, ніж до 5-7 найближчих європейських ї опер.

Та і не можна забувати, що сто років тому наші звичайні сільські діди спокійно торгували з тим же Віднем. У мене дома багато документів мого діда: договори, векселі австрійських банків. 

Сто років тому тут була набагато краща інфраструктура: залізниця на Будапешт і Відень, аеродром у сусідньому Солотвино, навчання у Карловому університеті і університеті Берна на аграрному факультеті, лісохімія, а не заготівля дров, до чого ми вперто йдемо. Фотографії 20-30 років: європейська мода, ну, журнали Vogue  в селі були завжди, сільський хор у фраках. Ми не його герої, але впевнені користувачі.   

От так і живеться в селі: з проблемами, які то звичайні сільські (квочка кота від курчат відганяє або сіно треба гребсти), то попадаєш в центр європейського скандалу від колізії правових норм і не лише. 

А взагалі,  жити одночасно в центрі Європи,  центрі Всесвіту і дома – дуже комфортно.  

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ