Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

Юрій Липа. Роздуми про долю Києва

5 травня, 2020 - 11:21

5 травня виповнюється 120 років від дня народження Юрія Липи, одного із відомих українських інтелектуалів і патріотів. Серед його творчого доробку є чимало творів, з якими, на жаль, фактично не знайомий широкий український загал. Можливо, круглі дати є непоганим приводом для «ліквідації» таких лакун. Мова наразі йтиме про статтю Юрія Липи «Київ – вічне місто», яка вперше була опублікована в Парижі 1938 року.

Це романтизована та міфологізована історична розповідь про долю Києва, а через нього – долю України. Як і кожен інтелектуал, якому довелось бути свідком поразки національно-визвольних змагань українців 1917-1921 років, Юрій Липа постійно роздумував над причинами цієї біди. Туга за Батьківщиною давала про себе знати і в його творах-роздумах. Есей «Київ – вічне місто» Липа розпочинає прикладом великої любові до Києва та туги за ним чорноризця Симона. Київ описується як найкраще місце на землі, до якого линуть думки і серце монаха, відісланого до далекої Суздальської обителі. І такий «заспів», вочевидь, не випадковий, автор, перебуваючи на еміграції, і сам тужив за Києвом та Україною.

Юрій Липа зазначає, що Київ ще від князівських часів мав самобутню культуру. У вже багатовіковій суперечці про «єдиний народ», а суперечка ця тягнеться і до нашого часу, публіцист займає однозначну позицію: українці – це не росіяни, це окремий народ, зі своєю відмінною від московської самобутньою культурою й історією. І цю культуру, на думку автора, створили особливі люди – кияни – будівничі великого Міста.

Говорячи про Київ, Юрій Липа часто подає слово «місто» з великої літери.  Він звертає особливу увагу читача на той факт, що Київ постав на найважливіших у середньовіччі торгівельних шляхах між Заходом і Сходом, і створений людьми меча й великої праці. Будівничі Києва, на думку автора, докорінно відрізнялися від образу, що їм надавали російські митці. Він пише: «Несправедливі і понижуючі постаті – малювали і описували російські мистці замість русичів-киян. Ці важкі, присадкуваті, пудуваті богатирі Васнецова, з тупим московським виразом, нічого не мають спільного з духом будівничих, що закладали могутню європейську державу». І далі автор апелює до логіки читача: «Вони не могли бути важкими, ті люди, що легковажили всі дари, а лише за зброю і за коня дякували». Завдяки їхній насназі, мужності і життєвим виборам на небезпечних для проживання, але, в той же час, і дуже важливих територіях виникає потужна імперія із центром у Києві. «Натискові цілої Азії протиставились люди Києва – непокірним варварським племенам обапліч – і широчині простору власної держави. Зухвалість неабияка», – захоплено вигукує Юрій Липа і задається питанням, а що спонукало тих людей бути такими? Що посприяло тому, що вони змогли збудувати це вічне Місто? Створити неповторну цивілізацію на межі з Великим степом?

І нема особливого значення, якого роду-племені були засновники Києва і всієї Київської держави, зазначає автор. Держава ця виникла на стику багатьох етносів і племен, культур і впливів, і є результатом взаємодії осілого населення із кочовиками. Що ж тоді стало вирішальним фактором для формування такої надзвичайної потуги? Можливо, це прагнення швидкого збагачення, жадоба до власності, золота і землі, прагнення влади, – висловлює Юрій Липа припущення. Та одразу ж і заперечує собі. Він стверджує, що тим чинником, який став вирішальним у постанні Києва і всієї Київської держави, стало прагнення будівничих Міста бути вільними. Рабство було найбільшим нещастям для них. «І це препишне і глибоке почуття свободи, волі лежить в глибині духовности Києва – Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчуванні світу можна накладати на себе найбільші обов’язки, ставити завдання матеріальні і духові, творити і здобувати». На духовність народу повинна накладатись і моральність володарів. Такі володарі, на думку автора, були у стародавньому Києві.

Автор есе «Київ – вічне місто» однозначно позитивно розцінює всю історію Києва до часів його занепаду, який він пов’язує не з руйнацією, спричиненою татаро-монгольською навалою, а з пізнішими часами. Він наводить свідчення мандрівників, які суперечать поширеній думці, що після захоплення міста Батиєвою ордою воно повністю було зруйноване та занепало, натомість, стверджує Юрій Липа, невдовзі після 1240 року Київ знову вів жваву торгівлю із різними державами, та і його знамениті церкви і монастирі в основному не були поруйнованими. Причини занепаду Києва, стверджує автор, в основному не зовнішні, руйнацію від татарської навали перебільшено. До Києва стікалися століттями багатства. І «це змінило передовсім побут Києва-завойовника на побут Києва-розкішника».

Липа стверджує: «То є найважливіше в упадку Києва, Вічного Міста – заламання духовости його еліти. Не воєнні невдачі, не пожежі складів і церков – лише упадок духу. Не брак людей, лише брак Людей». Людей з великої літери, справжніх непересічних особистостей. Ослаблення Києва, що призвело в подальшому до загибелі всієї давньоруської великої імперії крилося у переродженні киян з Людини-Будівничого на людину Бенкету. «В пам’яті сусідів і самих українців зісталися постаті цих людей Бенкету, лицарів уживання життя. Ненажери і п’яноголови, хвальки й шибайголови, джигуни і бабодури – їх не бракувало серед киян». Як ці характеристики перегукуються з нашим часом! Юрій Липа наполягає: «Київ не впав в боротьбі з кочівниками, з половцями чи татарами… Зріст духовної розпусти – ось був перший найбільший удар для Вічного Міста».

Після цих рядків знову так і напрошуються паралелі з часом теперішнім, коли кожен новий очільник приходить і приводить за собою команду, «заточену» на власну вигоду і розкіш. Щодо цього явища, публіцист Липа вживає дуже точний вираз «анархія пристрастей в еліті». Біда витікає з княжих теремів, стверджує Юрій Липа. Занепад моралі, жадоба до грошей і багатства, боротьба за владу заради «лакомства нещасного», потурання киян тому правителеві, який обіцяв їм найбільші матеріальні блага, не могло не заподіяти біди. І вона прийшла на ці землі.

І все ж Юрій Липа вірив у відродження Києва. Зрештою, за цю свою віру в Україну та її людей, у вічність Києва, він поклав своє життя. І хоча в часи руїни Міста «Зміст… вийшов з Києва», а «зостались лише каміння руїн», Липа вірить, що «ті люди можуть бути всім. З них можуть вийти знов богатирі… І коли в людях-будівничих буде відблиск вічности – відродиться наново всупереч усім обставинам Київ, Вічне Місто».

Новини партнерів