Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

З дороги, «телевізійні» ноги!

11 червня, 2021 - 13:08

Ми в дитинстві, часто катаючись на велосипеді і голосно сміючись, зазвичай кричали одне одному: «З дороги, курячі ноги!» Чому саме курячі, досі не знаю, але, чесно кажучи, і не досліджувала це питання, просто давно забула. Але, дивлячись сьогодні на людей, які мляво йдуть переді мною по вулиці, особливо, коли є невеликі гірки, розумію: а ось тут дитяче куряче визначення недоречне, це так звані телевізійні ноги. Звичайно, не стану заглиблюватися, що карантин і хвороби, й інші наші тривоги присутні, але «телевізійні ноги» спостерігала я і до всіх видних місяців карантинів. Точніше скажу, це показує: засиділись ми всі. Літо на повну вже хороводить, начебто став скромнішим і ковід (може, тимчасово залишається ще, невідомо), але те, що до кінця не розчинилася зимова втома від нерухомості в чотирьох стінах удома і на роботі, і це не так легко й стерти — у наявності. Щоправда, ці самі розледачілі ноги дуже бояться руху і самих безкоштовних зусиль, скажімо, піших прогулянок або конструктивного бажання літнього похмілля скерувати в рух — скоріше куди-небудь, тільки з міста. Ось ноги прокинуться і почнуть самі кликати в дорогу.

Розмірковуючи так, ніби ласкаво тріпаю когось по щоці — з усіма, мовляв, таке трапляється. Ось тут і підніжка, не з усіма, а тільки з тими, кому біля телевізора так добре, що це бажання домінує, тільки б не дражнили своїми казками про якісь там походи, далекі враження — тут би до дачі дістатися, щоб хоч щось виростити або просто полежати в шезлонгу.

До речі, і домашні проблеми нікуди не діваються. У мене у дворі є така «балакуча» лавочка. Всі мешканці підвальних бізнесів приходять до неї погомоніти і відверто висловитися, навіть не розуміючи, що це абсолютно всім чутно, навіть кому це не потрібно або хто ще випадково затримався вдома.

Ось з останнього, що почула. Сидить, звичайно, курить пані та розповідає, схоже, своїй подрузі: «Так, проблем достатньо і всі якісь в’язкі, не знаю, як струснутися, може, почати бігати вранці, а то зайва вага вже досить помітна. Заважає і взагалі-то вона, схоже, всеїдна. І настрій, і бадьорість вона, як у м’ясорубці, перекручує. Тут ще колишня мого чоловіка — вона ніби мені у спадок перейшла. Вчора їй потрібен був слюсар — телефонувала кілька разів, потім вимагала, щоб чоловік поговорив із репетитором з математики їхнього сина, і так через день. Я нервую, переїдаю і поправляюсь, до того ж і моя сидяча робота: тут і «технічна» шия, комп’ютер, мобілка, постійно схилена голова — ось і сплю погано, а нічні розлади, як відомо, куються вдень??...»

Та це лише одна розмова, а якщо я захочу дізнатися повний зріз проблем балакунів у моєму дворі, то будь ласка, тільки часу на це немає. Доводиться варитися в цьому мобільному борщі і вдома, звичайно, і в транспорті, і де завгодно. Всі говорять про своє, але ти чомусь усе чуєш, ця всесвітня мобілізація вже давно норма — щось на кшталт пасивного куріння у вирі великого міста, та й у самої вушка на маківці постійно — не пропустити б свій сигнал.

Помітила в метро (а ми вже перейшли в «зелену» зону днями), а ось вираз облич пасажирів практично не змінився. Дуже помітна втома і байдужість, здається, це нікуди не зникне. І все ж, як тільки пригріло сонечко (найближчим часом ми, звичайно, будемо ховатися в тінь), але зараз ця ласка дуже бажана, і київські жінки вже встигли продумати свій весняний прикид, і навіть маски не можуть приховати, як вони розквітають просто на очах — це і в ході, і в повороті голови, і у волоссі, та й «телевізійні» ніжки, як я розумію, якщо у вдалому сарафані, який сам при ходьбі летить, хоч зараз, звичайно, не зрозумієш, чи то треба зверху щось одягнути, чи ні, не важливо — сарафан уже є, і він виправить ситуацію зі спринтерською швидкістю. Ніби стряхнешся і скажеш недавньому карантинному остраху: «Здрастуй, літо, молоде, незнайоме». «Технічна» шия, звичайно, закостеніла у багатьох, і це мінус, але якщо припинити читати мобільні повідомлення на ходу або хоча б тримати телефон на рівні очей — це вже користь.

Не стану радити щось із VIP-івського меню, це не для газетного тексту, бо нулі там не для всіх, вони можуть налякати і навіть змінити настрій. Оскільки на собі цього нічого не випробувала, то не перераховуватиму всі ці біоревіталізації, імператорські вогняні масажі, червоний лазер, не знаю, що там ще, клітинна терапія, здається, — дуже багато всього. Ще раз повторю, це в нашому тексті виглядало б просто якось безглуздо. У мене ж порад, власне, немає, просто з власного досвіду абсолютно безкоштовні перевірені, до речі, приклади: піші прогулянки, зарядка, менше телевізора, у мене ще з перевіреного — це цвяхи, такі ремені з цвяхами, які дуже тонізують.

В одному дорогому маркеті, де можна зустріти шоу-фігурантів першої лінії, й еліточку з грубими грошенятами, і персон, які снують навколо їхнього успіху, прихоплюючи й собі дещо, ну і пані, готові до будь-яких жертвоприношень, у яких із приданого тільки багата біографія та парфуми, придбані, швидше за все, не за їхні зароблені гроші. Так ось у цьому «компоті» я теж вирішила пограти ніби в еліточку. Туди їжджу тільки по особливого оселедчика, який останнім часом наблизився до ціни мало не дикого лосося. Коли розглядала ціни, випадково піднявши очі на вмонтоване над прилавком дзеркало, стикнулася поглядом із зовсім чужим обличчям: брови насіли на ніс, колючі очі втратили звичний колір, а губи, де губи? Вони взагалі зникли... Навіть не зрозуміла, що це я і є — це мій портрет-антипод. Навіщо мені цей дивовижний оселедчик, якщо я отримаю таке обличчя? Ні, треба навчитися все ж любити те, що маєш — говорила я собі, -якщо захочу грати в цьому магазині з їхніми цінами, оселедчик же там хороший, не стану дивитися в дзеркало. Потім усе ж вирішила, що буду купувати, але рідше, а дзеркалу посміхатимусь, тепер мене зненацька не застанеш. Озброєна домашніми заготовками, а це як кольчужка хенд мейд. На всі сезони.

Газета: 
Новини партнерів