Записки з-за лінії фронту. Чисто і конкретно
У центрі Москви, недалеко від кінотеатру «Октябрь», припарковано джип. На його задньому склі — напис з приклеєних паперових смужок: «Чистий джип — ганьба господареві». Сам джип, до речі, забруднений досить помірно. Георгіївських стрічок ні на антені, ні в салоні не помічено. Чистий автомобіль, чистий насправді.
***
Чистота вулиць на пострадянському просторі завжди була питанням політичним, особливо в Москві. Таджик-двірник, якого ненавидить невдячне населення, став такою ж звичною фігурою московського пейзажу, як «хіпстер» (не можу це слово писати без лапок), який бунтує в кафе, або міліціонер, який заарештовує цього хіпстера.
Однак мова про інше: у Москві чисто. Принаймні, набагато чистіше, ніж минулого або позаминулого року. Мої друзі, що живуть тут, не дуже згодні, але приїжджому, що знаходиться зовні ситуації, це видно. Чисто і в центрі, і за його межами — наприклад, в районах Щукіно або Нові Черьомушки, що знаходяться між Третім транспортним кільцем і кільцевою автодорогою. Ні, нікуди не поділися вибоїни на асфальті, потріскані тротуари, покинуті або недобудовані будівлі, п’яниці, але дійсно чисто. І кіосків під землею поменшало.
Тут спадає на думку ще одне місто, в якому незмивна радянська бідність поєднується з підкресленою чистотою. Мінськ.
Чистотою Мінська захоплюються багато необізнаних гостей. Але у неї є своя ціна, про яку дуже добре сказала моя давня приятелька, білоруська журналістка, літератор Тетяна Замировська:
— Чистота не оманлива. Оманливі її першопричини і значення. Так, Мінськ чисте місто, але ця чистота лікарняна, тут почуваєшся, як у гучному коридорі поліклініки, повному астматичних бабусь, що невротично сидять у черзі на лавках біля стіни. Причому асоціація з поліклінікою виникала не лише у мене.
Мабуть, це найбільш точне спостереження. У чистоті вулиць немає нічого поганого. Проте є заможна й затишна чистота європейських міст, забезпечена як зусиллями відповідального перед мешканцями (не перед начальством) муніципалітету, так і самими мешканцями, а є чистота диктатури. Однокореневе зі словом «зачистка». Така і настає, схоже, в Москві.
І далі буде чистіше.
***
«СЬОГОДНІ В РОСІЇ — КУЛЬТ ЛОЯЛЬНОСТІ»
— Нині російсько-українські відносини перебувають у найгіршому стані за увесь період після розпаду СРСР. Що в такій ситуації могла б зробити російська кіноспільнота і, в цілому, інтелектуальний клас Росії?
Антон ДОЛIН, кінокритик, радіоведучий:
— Нічого оригінального не скажу. Що можна зробити? Залишатися вірним тій творчій солідарності, яка завжди була характерною властивістю справжньої інтелігенції, — тобто здатність бути вище за політичні ігри й пропагандистські зусилля тієї або іншої держави. І дивитися в корінь того, що відбувається, замість того, щоб піддаватися масовим істеріям.
Данило ДОНДУРЕЙ, головний редактор журналу «Искусство кино»:
— Кіноспільнота, на мою думку, ніяк не може вплинути, тому що вона соціально, естетично, ціннісно, психологічно, особистісно, як завгодно — анемічна. Вона завмерла з відчуттям — щоб усе швидше саме собою розсмокталося. Сьогодні в Росії культ лояльності. А лояльність — як ліфт, везе або вгору, або вниз, і жодних інших напрямів немає. Головний гравець на ринку культури — держава. І якщо ти хочеш знайти гроші, а в кіно без бюджету важко, то ти маєш бути лояльним. Коли одна моя приятелька підійшла до Павла Лунгіна із фразою: «Навіщо ти підписав цього листа?» (на підтримку рішення Ради Федерації, що дозволяє Путіну вводити війська до України), він її відвів убік і каже: «Як?! Це ж зробили всі люди, за якими стоїть справа! А ось ви, за ким не стоїть справа (тобто немає компаній, зйомок, продюсерських контрактів, роботи з телеканалами) — ви можете базікати що хочете. А ми, люди діла — ну що там, поставив підпис... Натомість знімаємо великий серіал «Батьківщина» в Ізраїлі». І він не один такий.
Насправді це дитяча поведінка: закрив очі — і проблеми немає. Відкрив — вже і мама поруч, і ліжечко постелене, і сварити тебе за помилку ніхто не буде. Це психологія російської інтелігенції сьогодні. Не було жодного протесту з приводу безпрецедентної за 25 років телевізійної обробки нації. Хоча б в академічних збірках. Просто розберіть, поспілкуйтеся — психологи, соціологи, філософи, культурологи, мистецтвознавці — про те, як зачистили інформаційне поле — нічого цього немає. Відчуття, що це такий морок настав — чи то день, чи то ніч, чи то світло, чи то пітьма, чи то людей видно, чи то ні... І в цьому мороці сьогодні всі перебувають і не можуть обрати рішення.
Андрій ШЕМЯКIН, голова журі критиків 36-го Московського кінофестивалю:
— Не просто могла б, а повинна, тому що кіно ніколи не робиться самотужки. Друзі залишаються друзями. Питання в тому, що в часи таких катаклізмів люди необов’язково знайдуть і побачать те саме, що й було. Точніше, це майже неможливо. Залишається робити кіно, яке заважало б стратегії ненависті, яку я особисто просто не приймаю, — тому й підписав листа проти вторгнення до України. Тут дуже важливо відповісти на засилля телевізійної пропаганди. Кіноспільнота якраз і перевірятиметься здатністю протистояти цьому — всередині можуть бути різні погляди, але є поняття державної брехні, і з ним треба щось робити. Можливо, моя відповідь здасться вам дуже академічною, але саме другий ешелон гуманітаріїв, який прямо не виступав проти влади, дуже багато що зробив, щоб змінити ситуацію наприкінці 1980-х, хай це і здавалося відносно легко. Просто в кожного — свій шлях.
