Найбільша помилка в тому, що ми швидко здаємось. Іноді, щоб отримати бажане, треба просто спробувати ще один раз.
Томас Едісон, американський вчений і винахідник

Жовта стріла

24 квітня, 2017 - 10:44

Приспані першими натяками весняного тепла, ми плетемося на залізничний міст через річку Прип'ять, час-по-час спотикаючись у темряві, та все одно не вмикаючи світла. Очі наші злипаються від утоми, а вогні атомної станції на ґоризонті – то справжня оаза електросяйва у неозорій пустелі мороку.

Підем, кажу, чого нам тут ще ловити? Ми вже зазирнули у кожне вікно, сто разів обійшли всі ці бетонки, сараї і хати. Навіть ті, від яких лишилися самі стіни під проламаними дахами і захисний бар'єр з лабіринтів розбуялого винограду навколо. Ми три доби випалювали кабель на заводі “Юпітер”, ми обійшли міліцейські засади біля стели “Прип'ять” і втекли від погоні крізь непопулярні стежини Рудого лісу.

Пішли, кажу, посидимо в засаді на залізниці. Ми що, чимось гірші?

Скоро там проїжджатиме нічний состав: контрабанда коксохіму, наша жовта стріла, наш полярний експрес крізь засипані крохмалом поля – на схід, на Славутич. Пустимо потяг під відкіс, підемо з ліхтарями шукати вцілілих, витягатимемо їх з вагонів по одному, здиратимемо шкуру, обсипатимемо крохмалом і загортатимемо у шкуру назад. Візьмемо машиніста в заручники і ганятимемо туди-сюди – чавити нелеґалів, які поставити фотоапарати на довгу витримку і задрімати на колії.

Зробиш ту свою фотку, про яку ми стільки говоримо. Там є ота будка, прямо біля мосту, з видом на станцію – поставиш всередині свою бойову турель. То зручна будка – прямо в ній можна і навалюватися, і з потягу ніхто не помітить. Ніякий пахар Новарки у синьому комбіку не здасть нас ментам на станції Семиходи.  Пішли, кажу, чим нам тут ще маятись?

Ось ми ліземо на височенний насип і топаємо вузькими дошками, покладеними поперек шпал. І у широких проміжках між тими шпалами я бачу глибокі провалля, далеко внизу під ногами бачу широку ріку, від якої відблискують місяць і зорі. Чую плюхкання кабанів і верески лося.

Нам ще довго до будки.

Міст – то черево велетенського змія, розтягнуте на півтора кілометри. Таке довжелезне – втомитися можна, захекатися можна, зупинитися на привал можна і багато чого можна у ньому знайти. Тут ніби з нутра мертвого кашалота запросто дістати ласти, гарпуни, череп лисиці, туземний барабан “там-там”, уламок дайкатани, 47 ґудзиків, квиток на прем’єру фільму американського режисера Діто Монтінеля “Війна”, банку Coca-Cola з надписами на івриті і шарф “Ворскла-Нафтогаз – чемпіон”.

Ось ми проходимо міст.

Його білі кістки у місячному сяйві точно злитки срібла, яке дивом досі не здали на драгмет. Люди налякані – і через тридцять років бояться підійти до мертвого монстра. Тільки швидко проїжджають його спиною у велетенських залізних ящиках на коліщатах.

І у цій захопливій тиші, коли не чути кроків друзів попереду (вони стають на п’яти аби притишити ходу і не збудити звіра), коли навіть течія ріки затихла, аби не здіймати ряботіння на воді і не спотворити гладенькі обриси віддзеркаленого Місяця – я наступив на череп лисиці, який лежав прямо посеред мосту.

Катастрофа.

Хрускіт черепа прогримів скреготами всіх коліщат механізму світового часу і взявся перемолювати мої барабанні перетинки. Хрускіт поклав їх під велетенські жорна, під усі на світі парові преси і перетер на пилюку. Коли шум сягнув апогею і перемістився кудись у лігу звуків акустичних гармат – монстр прокинувся і міст завалився прямо на нас, все мереживо його лаштунків посипалось, точно велет наступив на фортецю, зібрану з сірників.

Срібні арки, всі його променеві кістки, всі опори світу, миру і нічної тиші – полетіли на нас, точно леґо, яке засипаєш з барвистої картонної коробки собі прямо у голову. Засипаєш і сподіваєшся, що воно там якось саме складеться у королівський замок, піратський острів, космодром, базу підводників, поліцейський відділок, вантажівку з гоночними болідами з каталогу Lego system 1994-го року, який я малим затирав до дірок, мріючи про всі конструктори відразу.

Здійнявся вітер і свідомість моя роздулася у кришталеву кулю, ніби венеціанське скло, а потім – відірвалася від тіла разом зі срібними переплетіннями арки, разом із зорями і темрявою – відірвалася і впала на бетонний батут мосту. Батут прогнувся, а все що падало – відскочило від нього і знову підлетіло у небо, склавшись назад. Я пробував побачити зміни – зафіксувати домішок скла у сріблі арки, але розрізнити те неможливо було на тлі чорного неба, на тлі рваних клаптів хмарин, які подекуди пролітали над головами зашвидко, як для такої тихої ночі.

Слава богу, будка вже поряд.

Аванпост космічної федерації, заполярний туристичний пристанок, кордон кроґанської ДМЗ, лігвисько бомжів народів світу – називайте як хочете, але всередині там є все, що треба таким як ми, тобто нічого хорошого: іржава грубка, купа цегли, пару дерев’яних лежанок і вікно у сторону ЧАЕС, завбачливо заколочене листом жесті.

Лист ми відразу вирвали, навіть до того, як поставили фотоапарат об’єктивом у сторону станції, до того як розклали бойові триноги і налаштували довгі витримки, балансуючи між зернистістю та зоряним попливом. Розклали і застигли в очікуванні.

Ось, зараз проїде наш потяг, наша жовта стріла.

Ось він має пронестися, ось має перекричати нашу електронну музику, ось має засліпити собою ніч. І ми притихнемо у момент, коли він летітиме повз, притихнемо коли прозвучить контрольно-затворне “клац” і потяг піймається: електропромінь на швидкості в одному кадрі з обрисами мосту, сріблом спини дракона і мішаниною сяйва ЧАЕС на ґоризонті.

Десятки тисяч фото я бачив із Зони, але такого – поки не бачив.

І ми чекали: пригадували старе, палили свічки, рахували запаси спиртного у схованках і рюкзаках, пробували згадати, який ми тут день і як давно покинули цивілізацію. Говорили тихо, виходили фотографувати небо над головами, станцію далеко за річкою і темряву навколо нас. І раділи, що живемо саме так, і ніяк інакше.

А потяг? Потяг не приїхав. Тут вам не Японія, тут потяги не їздять за розкладом.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments