...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Олександр Биковець, священник

Зигзаг з гусячими лапками

20 листопада, 2020 - 11:08

Стало звичним за місяці карантинних обмежень, різного ступеня шкідливості, не тільки у мене, а й у багатьох, подорожувати по пам’яті. Якщо чесно, вона віддає все необхідне на першу вимогу, в цю хвилину неодмінно відчуваєш, що ти повертаєшся туди, куди хотіла, — в бажане місце. І виходить, що пам’ять подає все, як основну страву, — все свіже, в подробицях. І хоч репортер, як здається, нічого не відкладає на потім, вічно поспішає ніби на автоматі, але ледащо-пам’ять мотає все чи то на вус, чи то на свою незнищенну стрічку. І в цьому вся гарантія, скажімо, з планшета у мене злиняло пів журналістського архіву і виловити його не вдалося, добре, що я дублюю все в паперовому варіанті. А пам’ять не підводить. Потрібна надійність хоч у чомусь.

І так сьогодні зовсім не мотивовано скомандувала собі, може тому, що вранці насолодилася переглядом витончених швейцарських пейзажів з відомим білим собакою, мало не в ролі головного гіда, і раптом подумала, що я в Києві обшарила, об’їздила, обходила, піднімаючись і перестрибуючи, що не одну незвідану стежку, зовсім не прив’язану до грошових знаків, але завжди інтригуючу.

Ось, перебираючи в пам’яті свої походеньки, відчуваю, що тут була, там була, там бродила, а ось там одного разу натрапила на абсолютно незвичайну історію, і моїми випадковими гідами стала парочка Жорж і Жоржетта.

Той день був ще морозним, але вже передвесняним. Замерзнути можна легко, але вже активно не хочеться. Опір підживлюється відчуттям швидкої весни, на холодні укуси реагуєш з ментальною впевненістю — все добре попереду.

От і мороз, вловивши цю самовпевнену броню, кусає ніби з досадою, що це вона навіть не щулиться.

Не до того було, цікаво ж, кружляючи над прірвою неповторної Щекавиці, вбирати відвертість цього майже кіношного буйства київського стародавнього гірського різноманіття. Усе тут сприймалося як подарунок, хоч і неможливо не відзначити, що за цим і прийшла. Стародавні гори вже так розрізані, охоплені й захоплені загребущими руками багатьох багатих вельмож усіх мастей, партійних і безпартійних, що писати навіть у цей неврожайний по-репортерському день знову передумала. І так багато написано, час уже бачити результати. Я їх не помітила.

Так от, серед усіх цих думок натрапила я на двір, наче острівець. Який, мабуть, без перебільшення став щасливим зигзагом.

І навіть частково на час відсунув словесний холод з перерахувань проблем і ран цього чудового куточка. Стоячи над кромкою високого обриву, дивувалася якійсь історії Жоржа і Жоржетти, що живуть у цьому дворі. І хоч від брутальної навали варварської забудови вони точно не зможуть уберегти Щекавицю, адже Жорж і Жоржетта — всього лише гуси. Вони стали героями мого пам’ятного епізоду. І ця історія додала стільки шарму цьому мальовничому оточенню, що день видався вже й не таким урожайним.

І так, жили собі у бабусі... Ні, це не так. Жили собі в одного художника, до речі, дуже мовчазного, що знімає в цьому дворі майстерню, маленька гусочка й... Точніше так, купив він її з товаришами для майбутнього обіду. Вирощували місяці зо два і якось непомітно, давши її ім’я Жоржетта, прив’язалися, опоетизували її витонченість й манеру ходити, її прив’язаність. Потім помітили, що вона відверто сумує. Дуже відчувалася самотність, тому купили їй чоловіка-гусака. Так з’явився Жорж.

Вони вже росли разом, а потім усі помітили, в садибі оселилася любов. Жорж почав захищати свою дівчинку, вона від нього не відходила, і стало зрозуміло, що разом їм не нудно ні вдень, ні вночі. З’явилися вже і яйця, причому такі правильні, гарні, і яєчня з них вийшла відмінна.

Того дня було досить холодно і вода в колонці замерзла, але Жорж знаючи, що в цей час Жоржетта полюбляє приймати ранній душ, швиденько дзьобом розбив лід і розчистив лунку й куражно, заводячи подругу, покликав її. Вони разом почали пити, плескатися, пірнаючи прямо з шийками й весело махаючи крилами. Дізналася, що, ставши домашнім улюбленцем, Жорж не заспокоївся й від Жоржетти не відходив, а коли приходили сторонні, від усіх хапав, кого за штанину, кого за спідницю. Від напруження через свою роль охоронця, рятівника у нього навіть дзьоб розчервонівся, а Жоржетта за його спиною лише поглядала на всіх — щаслива пташка. До того ж нині модно, що вона старша за свого чоловіка, але тільки за віком, ментально вона радісно ведена.

Я бігала по двору в радісному хороводі двох птахів і розуміла, що в моїй колекції вражень влаштувався і цей теплий гусячий сюжет, як зигзаг посеред повсякденності. Можна сказати, що смакую я його третій рік, ну то й що. Адже репліка може бути навіть соковитішою за ту прогулянку серед відбитків гусячих лапок, у чарівності їхньої любові. До речі, мені тоді сказали, що ці гуси ніколи не стануть обідом. Ось так їх врятувало кохання. Ж + Ж = любов.

Газета: 
Новини партнерів