Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Зимовий поцілунок

18 січня, 2019 - 10:43

Стриб та стриб, стриб та стриб — думки так і мчали на всіх парах, ніби підстрибом, на ходу, хотіли мене похвалити — яка розумниця, зміркувала і не журюся, не бідкаюся, що не поїхала, скажімо, до Баварії — її засипало снігом, до Австрії, де закрили багато лижних трас, до Франції, де якийсь курорт знеструмили, до Польщі, де натиск «зелених» настільки потужний, що традиційний для поляків короп зі святкових столів зник і не обіцяв повернутися. Я вдома зі своїм тихим і дуже скромним безвізовим паспортом, думаю, у повній безпеці, до того ж не сиджу де-небудь в аеропорту цілодобово. Для повної картини безтурботності доречно було б додати — як чудово, що в мене немає рахунків у банках (всі давно по чужих кишенях), що ще з дитинства, пам’ятаю, як мама, побачивши, що до моїх дитячих рукавичок доторкнулася міль, вигукнула з якимсь особливим задоволенням: «Я ж казала — вони справжні, вовняні». Мама відразу ж хотіла винести їх на смітник, але часи були злиденні і, акуратно заштопавши, виправши в якомусь чудодійному засобі, повернула їх до життя. Оптимізму в такій концентрації (уточню, як мінімум, у третьому поколінні), що у багато разів перевершує всі санітарні норми, притаманна відкритість новому досвіду, і механіка стосунків з чимось чародійним легко вибудовується з усього, що під рукою, а задоволення, знаю точно, саме поквапиться до рук. Адже задоволення теж шукає своє задоволення, і важливо приголубити його, а не вичерпувати, як із бездонної криниці.

Життя вільне від чужих очікувань, панічний страх залежності, звичайно, обмежує певною мірою здійснення бажань, але вивільняє деяку безупинну дитячість, власне, невразливу, оскільки вона ні з ким не змагається, а підживлюється, як із дзвінкого джерельця. Саме на таке дивилася я в перший день нового старого року в Пущі-Водиці. Трамвай (до речі, трамвайну колію проклали сюди ще 1904 року і до її вигинів я так і не звикла, а сприймаю як вишуканий сюжет) привіз нас у своєму напівпорожньому теплому вагоні, як завжди, м’яко і з особливим комфортом, поясню — без жодної товкотнечі. Була переконана, що через буреломне нагромадження дерев, що впали, буде важко насолодитися лісом, але інший мотив немов почав дихати в потилицю. Ми побачили розкішно облаштований чистий парк, власне кажучи, — продовження лісу. Звичайно, парк був і раніше, але іншим. Здивувалася — в цьому київському дачному передмісті доріжки доглянутого лісового куточка були розчищені більш старанно, ніж центральні вулиці міста, при нас, звернула увагу, четверо чи п’ятеро робітників стукали по сніговому настилу, не даючи йому утрамбуватися, інші стежки і доріжки вже були чистими. Дерев’яний, зігнутий коромислом місточок з альтанкою з’єднав два береги річки, провівши нас до нових лавок з таким вивіреним дизайном, що, здається, не відмовилася би і вдома таку поставити. На іншому березі з’явилися дерев’яні альтанки зі столами і мангалами поруч. І нікого довкола, мені навіть здалося, що я в одному з норвезьких «хюгге», маленьких простих будиночках у горах, де норвежці, маючи добротні будинки, прагнуть побути в тиші та безлюдді. Можливо, я в гостях у якоїсь барині, промайнула смішна думка, адже знаю: зараз я — бариня і є, тому що цей дивовижний парк — для всіх. Мій супутник Алік Пилипенко, так само легкий на підйом, як мені здається, знається на усьому достеменно, вмить запалив вогонь у мангалі із заготовлених удома трісок, ні, смужок від старої дверної коробки, і поповз дурманний аромат вогнища. Сосни — особливі, пущинські, небаченої стрункості, як альфа-самці, заворушили своїми верхніми зачісками-кронами, схвалюючи нашу акуратність і, кокетуючи своїми вільними від старих гілок стовбурами, ніби після лазерної епіляції, зашепотіли щось легковажне. Ні, треба вміти бачити хороше, нагадала собі, — не впадаючи в передозування прекрасним, і насолодитися моментом, коли можна говорити, перебиваючи один одного, насичуючись цим природним і рукотворним навколишнім кутюром, забувши багатошарову телевізійну багнюку від, на щастя, заочного спілкування з політичними заробітчанами, скинути нав’язаний ними загальний токсикоз.

Ось так, на тихому пафосі, цілувала нас Пуща, і хоча до весни ще далеко, завжди на Водохрещу відчуваю її наближення. Кілька років тому блукали ми тут з фотокором Сергієм П’ятериковим, готуючи репортаж. Так само соснові верхівки сміялися високо-високо, і наші голови були постійно підняті догори, аби не упустити, як завмирає вітер на мить, а потім обсипає нас сніжком, плутаючись у кронах. Тоді було, швидше за все, на місяць-півтора ближче до весни, вже качки перевіряли воду, мабуть, на пружність, навіть стомлена жаба, яка навіщось опинилася в пішохідній зоні, далеко від води, поглянула на нас мудрими очима, мовчки попросила — допоможіть, скоро весна, авітаміноз, самій до води не доповзти. Ми її піднесли, і та відразу помолодшала, мабуть, її збадьорив сам факт того, що на неї звернули увагу. Якщо врятували — її життя теж важливе. Я ще попросила колегу сфотографувати красуню, і фото тієї жаби з’явилося в газеті. Цікаво, чи живуть її внуки, правнуки, а можливо, й вона, незнайомка, принаймні ми цьому посприяли.

Вже починало сутеніти, і загадкові контури різьблених, мереживних прикрас фасадів, дверей, ганків стирали бажання аналізувати — чи зберігся дух чудового київського передмістя, що приголомшує, навіть незважаючи на те, що з’явилися і чужорідні будови, чи збережеться тиха жіночність, затишність... Сюди хочеться тікати у всі сезони, але безлюдною зимою можна відчути себе володарем снігових просторів, за збереження і чистоту яких ти теж відповідаєш (тому, навантажу і нашою прозою, ми прибрали чуже сміття). Звичайно, ілюзію вловлюю, але чомусь тут здається, що все життя попереду і ненавмисний кураж підсилюється, навіть захотілося надіслати Пущі повітряний поцілунок. Особливо, зізнаюся, одному дереву, що приголомшило потужним стобуром, упевненістю, манерою тримати гідність і, притиснувшись до нього, навіщось зітхнувши чи то сумно, чи то радісно, погладила його доглянуту кору. Ця лісова історія для когось зовсім не екзотична, але не для мене. І коли мені розповідають строкаті європейські історії друзі і знайомі, повернувшись здалека після новорічних канікул, я посміхаюся, радіючи за них, але зберігаю всередині пам’ять про мій неприв’язаний до гарячкового курсу новорічний бонус, хотіла сказати — від Пущі, але, найімовірніше, від Діда Мороза, а всі кажуть, що його немає.

Не вірте.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments