Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

«Бронебійна публіцистика». Іван Багряний

Ціна 20 грн
1
Мова: 
українська
Рік видання: 
2012
Кількість сторінок: 
112
Формат: 
20x12x1
Обкладинка: 
м'яка
Вага: 
60 гр.

 

Пос­тать Іва­на Баг­ря­но­го — од­на з на­йяс­кра­ві­ших і най­дра­ма­тич­ні­ших в ук­ра­їн­сько­му пись­мен­стві й гро­ма­дян­стві пер­шої по­ло­ви­ни й се­ре­ди­ни ХХ ст. Пе­рес­лі­ду­ва­ний і ка­ра­ний на бать­ків­щи­ні, в УРСР, він не для всіх ви­я­вив­ся ба­жа­ним і зруч­ним в еміг­ра­ції, в ді­ас­по­рі йо­го по­лі­тич­на по­зи­ція ста­ва­ла пред­ме­том не ли­ше за­пе­ре­чень, а й злос­ти­вих пе­рек­ру­чень та нак­ле­пів, а се­ред по­лі­тич­них суп­ро­тив­ни­ків зна­хо­ди­ли­ся й та­кі, що пог­ро­жу­ва­ли йо­му роз­пра­вою і вда­ва­ли­ся до за­со­бів кри­мі­наль­них. 

За­мов­чу­ва­ний в Ук­ра­ї­ні всі по­во­єн­ні ро­ки, він тіль­ки ос­тан­нім ча­сом став ві­до­мий чи­та­чам на бать­ків­щи­ні. Те­пер опуб­лі­ко­ва­но йо­го кіль­ка ро­ма­нів, за йо­го тво­ра­ми став­лять­ся філь­ми, з’яв­ля­ють­ся дос­лід­жен­ня про ньо­го. Ак­том спра­вед­ли­вос­ті й виз­нан­ня (хоч за­піз­ні­ло­го) ста­ло при­суд­жен­ня йо­му пос­мер­тно, в бе­рез­ні 1992 ро­ку, най­ви­щої від­зна­ки на­шої кра­ї­ни — Дер­жав­ної пре­мії Ук­ра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. 

От­же, Іван Баг­ря­ний на сьо­год­ні вже не є пос­тат­тю не­ві­до­мою для чи­та­ча в Ук­ра­ї­ні. Од­нак на­га­да­є­мо де­я­кі най­за­галь­ні­ші ві­до­мос­ті про йо­го жит­тя і твор­чість. Іван Баг­ря­ний (справ­жнє пріз­ви­ще — Іван Ло­зо­в’я­гін з ро­ду Ло­зо­в’яг; псев­до­нім об­ра­но, як при­пус­ка­ють, під впли­вом за­хоп­лен­ня тво­ра­ми Ми­ко­ли Хви­льо­во­го — в тек­стах йо­го улюб­ле­ний епі­тет «баг­ря­ний» ви­ра­жав ре­во­лю­цій­но-­ро­ман­тич­не по­ри­ван­ня) на­ро­див­ся 2 жов­тня 1906 ро­ку в м. Ох­тир­ці. Де­я­кий час нав­чав­ся в Ки­їв­сько­му ху­дож­ньо­му інс­ти­ту­ті. Пи­са­ти по­чав ще у шко­лі, ра­но роз­по­чав і сис­те­ма­тич­ну лі­те­ра­тур­ну ді­яль­ність. На­ле­жав до лі­те­ра­тур­но­го об’єд­нан­ня «Марс» ( Май­стер­ня ре­во­лю­цій­но­го сло­ва), яке обс­то­ю­ва­ло за­са­ди про­фе­сій­ної ква­лі­фі­ко­ва­нос­ті й на­ма­га­ло­ся чи­ни­ти опір вуль­гар­ній пар­тій­ній по­лі­ти­за­ції лі­те­ра­ту­ри. Чле­на­ми «Мар­су» бу­ли Є. Плуж­ник, Т. Ось­мач­ка, Б. Ан­то­нен­ко-­Да­ви­до­вич, Б. Те­не­та, Д. Фаль­ків­ський, М. Ів­чен­ко, Г. Ко­син­ка, В. Під­мо­гиль­ний, Я. Сав­чен­ко, Я. Ка­чу­ра — пись­мен­ни­ки ду­же не схо­жі між со­бою, але май­же всі яск­ра­во та­ла­но­ви­ті; й май­же всі во­ни бу­ли реп­ре­со­ва­ні ще на по­чат­ку 1930-х ро­ків.

Іва­но­ві Баг­ря­но­му бу­ло ли­ше 25, ко­ли йо­го за­а­реш­ту­ва­ли (1932 р.; про обс­та­ви­ни ареш­ту, пе­ри­пе­тії жит­тя тих літ і ран­ню твор­чість док­лад­но роз­по­ві­ли Дмит­ро Нит­чен­ко-­Чуб у книж­ках «Лю­ди ве­ли­ко­го сер­ця» і «Від Зінь­ко­ва до Мель­бур­на» та Гри­го­рій Кос­тюк у «Зус­трі­чах і про­щан­нях»). Але мо­ло­дий по­ет ус­тиг уже зас­від­чи­ти свій не­бу­ден­ний хист збір­кою вір­шів «До меж за­ка­за­них» (1929); по­е­мою «Мон­го­лія» (1927), в якій об­раз да­ле­кої азі­ат­ської кра­ї­ни пос­тав не у звич­но-ек­зо­тич­но­му, а швид­ше в іс­то­рі­о­соф­сько­му пла­ні, а кон­траст ве­лич­но­го ми­ну­ло­го й жа­лю­гід­но­го сьо­го­ден­ня міс­тив для ук­ра­їн­сько­го чи­та­ча про­зо­рі алю­зії; по­е­мою «Аве Ма­рія» (1929) з гім­ном бун­тар­ству й за­пе­ре­чен­ням ду­хов­но­го раб­ства (теж до­сить не­без­печ­ний на ті ча­си па­фос); іс­то­рич­ним ро­ма­ном у вір­шах «Скель­ка» (1930), який пос­тав на ос­но­ві міс­це­вих на­род­них пе­ре­ка­зів і «ан­ти­ре­лі­гій­на» спря­мо­ва­ність яко­го бу­ла фор­мою вик­рит­тя екс­пан­сії ро­сій­ської пра­вос­лав­ної цер­кви, її ко­ло­ні­за­тор­ської й ру­си­фі­ка­тор­ської ро­лі в Ук­ра­ї­ні.

Пев­но, са­ме не­ор­ди­нар­ний ха­рак­тер твор­чос­ті при­вер­нув ува­гу че­кіс­тів до мо­ло­до­го по­е­та, як і йо­го не­за­леж­на вда­ча та при­на­леж­ність до за­пі­доз­ре­но­го в не­ло­яль­нос­ті «Мар­су». А втім, під пі­доз­рою бу­ла вся ук­ра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція. У вся­ко­му ра­зі, Баг­ря­но­му інк­ри­мі­но­ва­но йо­го ймо­вір­ні пог­ля­ди, як вид­но з йо­го «Свід­чень про свою кон­трре­во­лю­цій­ну ді­яль­ність» (наз­ву та­ким до­ку­мен­там да­ва­ли са­мі че­кіс­ти), що їх впер­ше опуб­лі­ку­вав у «Лі­те­ра­тур­ній Ук­ра­ї­ні» (від 6 лю­то­го 1992 ро­ку) дос­лід­ник твор­чос­ті Іва­на Баг­ря­но­го Олек­сандр Шу­гай. У цих зіз­нан­нях Іван Баг­ря­ний так вик­ла­дає свої «ще не зов­сім ста­лі» пе­ре­ко­нан­ня: 

«1) Я му­шу пра­цю­ва­ти для ук­ра­їн­ської куль­ту­ри на­сам­пе­ред, і тво­ри му­сять бу­ти на­ці­о­наль­ни­ми не тіль­ки за фор­мою, а й за зміс­том. Я — ук­ра­їн­ський пись­мен­ник. 

2) На­ці­о­наль­ну по­лі­ти­ку роз­в’я­за­но не до­сить вда­ло, вір­ні­ше, в цій спра­ві ба­га­то пе­рек­ру­чень, як-от: кеп­сько пос­тав­ле­но спра­ву з ук­ра­ї­ні­за­ці­єю, а ко­ли про це го­во­ри­ти, за­ки­нуть у на­ці­о­на­ліз­мі. По­тім ро­сій­ській куль­ту­рі на­да­єть­ся пе­ре­ва­га й ство­ре­но для неї кра­щі умо­ви, за ра­ху­нок на­шої ро­сій­ська куль­ту­ра до­мі­нує. Ми в неї в дав­ній за­леж­нос­ті.

3) В сво­є­му куль­тур­но­му роз­вит­ку нам тре­ба орі­єн­ту­ва­ти­ся на Єв­ро­пу, а не на Мос­кву...» 

І ще: «Про­тя­гом 29-30, 31 та 32 рр. пог­ля­ди мої змі­ни­ли­ся ли­ше в той бік, що ста­ли ста­лі­ши­ми та по­ши­ри­ли­ся на ін­шу ді­лян­ку на­шої дій­снос­ті. Так, я вва­жав, що ми скрив­дже­ні й еко­но­міч­но, що, мов­ляв, ба­га­то від­да­но, а ма­ло за те ма­є­мо»... 

Не­важ­ко по­ба­чи­ти, що, не­за­леж­но від то­го, чи це доб­ро­віль­ні свід­чен­ня, чи ви­му­ше­ні, чи са­мим слід­чим пи­са­ні, — во­ни від­би­ва­ють нас­трої мис­ля­чої час­ти­ни ук­ра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції, ко­ло тем і уяв­лень, по­пу­ляр­них в Ук­ра­ї­ні 20-х — по­чат­ку 30-х ро­ків, і са­ме тих, яких бо­яв­ся ре­жим і яких до­шу­ку­ва­ли­ся реп­ре­сив­ні ор­га­ни.

Арешт і за­суд­жен­ня не па­ра­лі­зу­ва­ли во­льо­вої вда­чі Іва­на Баг­ря­но­го. Су­дя­чи з усьо­го, він не був за­ля­ка­ною без­мов­ною жер­твою, а, нас­кіль­ки це ви­я­ви­ло­ся мож­ли­вим за різ­них си­ту­а­цій, вів іде­о­ло­гіч­ний і пси­хо­ло­гіч­ний дво­бій зі сво­ї­ми пе­рес­лі­ду­ва­ча­ми — слу­га­ми сис­те­ми (від­лун­ня яко­го — і в піз­ні­шо­му ро­ма­ні «Сад Гет­си­ман­ський», де вга­ду­єть­ся й осо­бис­то пе­ре­жи­те), ті­кав із зас­лан­ня, діс­тав но­вий строк. Вза­га­лі, все йо­го жит­тя спов­не­не дії, ри­зи­ку і дра­ма­тич­них при­год, що від­би­ли­ся і в йо­го твор­чос­ті. Тут тре­ба зга­да­ти і про фа­таль­ну не­ду­гу — ту­бер­ку­льоз ле­ге­нів, яку він діс­тав чи то в тюр­мі, чи то на зас­лан­ні й яка пе­рес­лі­ду­ва­ла йо­го до ос­тан­ніх днів, уко­ро­тив­ши ві­ку. 

Вий­шов­ши на во­лю в пер­ші дні вій­ни, опи­ня­єть­ся під ні­мець­кою оку­па­ці­єю, на­ма­га­єть­ся від­да­ти­ся на­ці­о­наль­но-­куль­тур­ній ро­бо­ті, але, не ба­ча­чи умов для цьо­го і пе­рес­від­чив­шись у ге­но­цид­но­му для ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду ха­рак­те­рі фа­шис­тсько­го «виз­во­лен­ня», зна­хо­дить шлях до ук­ра­їн­сько­го під­піл­ля, де пра­цює в ре­фе­рен­ту­рі про­па­ган­ди, пи­ше піс­ні, стат­ті, ма­лює ка­ри­ка­ту­ри та пла­ка­ти, бе­ре участь у ство­рен­ні Ук­ра­їн­ської Го­лов­ної Виз­воль­ної Ра­ди (УГВР) та у ви­роб­ле­ні прог­ра­мо­вих до­ку­мен­тів, зо­рі­єн­то­ва­них на об’єд­нан­ня всіх не­за­леж­ниць­ких сил та по­до­лан­ня впли­ву то­та­лі­тар­них і ав­то­ри­тар­них іде­о­ло­гій, на по­во­рот до де­мок­ра­тич­ної по­лі­тич­ної кон­цеп­ції.

 

В еміг­ра­ції, жи­ву­чи пе­ре­важ­но в Ні­меч­чи­ні, Іван Баг­ря­ний ви­я­вив ве­ли­ку твор­чу енер­гію в ши­ро­ко­му ін­те­лек­ту­аль­но­му і гро­ма­дян­сько­му ді­а­па­зо­ні — як по­ет, ро­ма­ніст, пуб­лі­цист, по­лі­тич­ний мис­ли­тель і ді­яч, ор­га­ні­за­тор по­лі­тич­но­го жит­тя. (До ре­чі, са­ме він був іні­ці­а­то­ром і ор­га­ні­за­то­ром ви­дан­ня ук­ра­їн­сько­го пе­рек­ла­ду «Кол­гос­пу тва­рин» Ор­вел­ла — під та­ким за­го­лов­ком вий­шла сла­вет­на са­ти­ра-ан­ти­у­то­пія. Це був пер­ший пе­рек­лад її чу­жою мо­вою; юві­лей цьо­го ви­дан­ня не­дав­но від­зна­чив «День», а особливо варто відзначити зас­лу­гу Баг­ря­но­го.) З-під йо­го пе­ра ви­хо­ди­ли по­е­зії, час­ти­на яких об’єд­на­на в збір­ці «Зо­ло­тий бу­ме­ранг» (1946; ця збір­ка да­ла під­ста­ву Ю. Ше­ре­ху-­Ше­ве­льо­ву пос­та­ви­ти ім’я ав­то­ра по­ряд з Ула­сом Сам­чу­ком, як двох най­ви­дат­ні­ших пись­мен­ни­ків ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції); ро­ма­ни «Тиг­ро­ло­ви» (1944, дру­га ре­дак­ція — 1946—1947), «Сад Гет­си­ман­ський» (1950), «Ог­нен­не ко­ло» (1953), «Ан­тон Бі­да — ге­рой тру­да» (по­е­тич­на са­ти­ра, 1956), «Буй­ний ві­тер» (1957), «Лю­ди­на бі­жить над прір­вою» (1965), п’є­си — «Мо­рі­ту­рі», «Ге­не­рал», «Роз­гром» та ін­ші тво­ри.

Од­ні­єю з го­лов­них тем твор­чос­ті Іва­на Баг­ря­но­го бу­ло вик­рит­тя сис­те­ми біль­шо­виць­ко­го те­ро­ру, по­каз жор­сто­ких і під­ступ­них ме­то­дів ро­бо­ти ка­раль­них ор­га­нів — тут він ви­ко­рис­тав ба­га­тий ма­те­рі­ал осо­бис­тих вра­жень. Йо­го ро­ман «Сад Гет­си­ман­ський» був чи не пер­шим тво­ром еміг­ран­та з СРСР, який роз­по­вів прав­ду про жах­ли­вий ка­тів­ський ме­ха­нізм біль­шо­виць­кої вла­ди. Юрій Ше­рех-­Ше­ве­льов наз­вав йо­го «справ­жньою ен­цик­ло­пе­ді­єю ра­дян­ської по­лі­тич­ної в’яз­ни­ці» і спрос­ту­вав те­зу про Сол­же­ні­ци­на як пер­шо­від­кри­ва­ча ці­єї те­ми: ро­ман Баг­ря­но­го з’я­вив­ся на­ба­га­то ра­ні­ше за тво­ри ос­тан­ньо­го. Кри­тик го­во­рить про «ра­зю­чу по­діб­ність» «Са­ду Гет­си­ман­сько­го» та «Ар­хі­пе­ла­гу ГУЛАГ» (поп­ри біль­шу мас­штаб­ність ос­тан­ньо­го), а вод­но­час за­у­ва­жує, що «брак спри­ят­ли­вої ко­н’юн­кту­ри 1950 ро­ку суп­ро­ти 1970-го і кла­сич­не ук­ра­їн­ське нев­мін­ня ви­хо­ди­ти по­за своє гет­то спри­чи­ни­ло­ся до то­го, що ро­ман Баг­ря­но­го не здо­був і од­ної ти­сяч­ної час­тки ті­єї по­пу­ляр­нос­ті, якої осяг­ла до­ку­мен­таль­на епо­пея Сол­же­ні­ци­на».

І все-­та­ки са­ме ро­ма­ни Баг­ря­но­го — «Тиг­ро­ло­ви» й «Сад Гет­си­ман­ський» — ста­ли ти­ми, що бу­ли пе­рек­ла­де­ні анг­лій­ською та де­я­ки­ми ін­ши­ми мо­ва­ми і здо­бу­ли­ся на пев­ний ре­зо­нанс на За­хо­ді.

Ба­гать­ма єв­ро­пей­ськи­ми мо­ва­ми був пе­рек­ла­де­ний і йо­го пам­флет «Чо­му я не хо­чу ­вер­та­ти­ся до СРСР?», що мав ве­ли­кий роз­го­лос се­ред ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції та у сві­ті. Це — один із ше­дев­рів ба­га­тог­ран­ної й тем­пе­ра­мен­тної пуб­лі­цис­ти­ки Баг­ря­но­го, яка зба­га­ти­ла скар­бни­цю ук­ра­їн­ської по­лі­тич­ної дум­ки та іс­то­рію виз­воль­них зма­гань.

Пам­флет «Чо­му я не хо­чу ­вер­та­ти­ся до СРСР?» був від­по­від­дю на об­луд­ні зак­ли­ки ра­дян­ської про­па­ган­ди й на без­со­ром­ні дії за­хід­них уря­дів, які спри­я­ли на­силь­ниць­кій ре­пат­рі­а­ції бі­жен­ців до СРСР — пря­мо в кон­цта­бо­ри. Це бу­ла від­по­відь пат­рі­о­та Ук­ра­ї­ни, який хо­тів ви­ко­рис­та­ти ста­но­ви­ще еміг­ран­та — пе­ре­бу­ван­ня у віль­но­му сві­ті — для бо­роть­би за її сво­бо­ду. Це був і гір­кий до­кір за­хід­ній гро­мад­ськос­ті, яка в біль­шій сво­їй час­ти­ні слі­по не по­мі­ча­ла тра­ге­дії міль­йо­нів жертв біль­шо­виз­му або й, за­гіп­но­ти­зо­ва­на ста­лін­ською про­па­ган­дою, во­ро­же ста­ви­ла­ся до вті­ка­чів із СРСР як до ні­би­то фа­шис­тських «ко­ла­бо­ра­ці­о­ніс­тів».

У цьо­му пам­фле­ті Баг­ря­ний, зок­ре­ма, пи­сав:

«Для єв­ро­пей­ців і для гро­ма­дян всіх час­тин сві­ту (крім СРСР) див­но й нез­ро­зу­мі­ло, як-­то мо­же лю­ди­на уті­ка­ти від сво­єї Віт­чиз­ни і не хо­ті­ти вер­та­тись до неї. То, ма­буть, ве­ли­кі зло­чин­ці, що бо­ять­ся ка­ри за свої ве­ли­кі грі­хи пе­ред сво­єю Віт­чиз­ною?

Ма­буть, то­му до нас став­лять­ся з та­кою во­ро­жіс­тю.

Дій­сно, тут є чо­му ди­ву­ва­ти­ся для тих, для ко­го сло­во «Віт­чиз­на» на­пов­не­не свя­тим зміс­том. Що мо­же бу­ти ми­лі­шо­го за Віт­чиз­ну, за ту зем­лю, де ти ро­див­ся і хо­див по ній ди­тя­чи­ми но­га­ми, де ле­жать кос­ті пред­ків, де мо­ги­ла ма­те­рі.

Для нас сло­во «Віт­чиз­на» та­кож на­пов­не­не свя­тим зміс­том і, мо­же, біль­шим, як для будь-­ко­го ін­шо­го. Але не ста­лін­ська «ро­ді­на». Ме­ні моя Віт­чиз­на снить­ся що­но­чі. Ві­чиз­на моя, Ук­ра­ї­на, од­на з «рів­ноп­рав­них» рес­пуб­лік у фе­де­ра­ції, зва­ній СРСР. Я не тіль­ки не є зло­чин­цем суп­ро­ти мо­єї Віт­чиз­ни, а, нав­па­ки, я ви­тер­пів за неї тре­ти­ну сво­го жит­тя по ра­дян­ських тюр­мах і кон­цта­бо­рах ще до вій­ни.

Во­на ме­ні снить­ся що­но­чі, і все ж я не хо­чу ни­ні вер­та­ти­ся до неї.

Чо­му? 

Бо там біль­шо­визм.

Ци­ві­лі­зо­ва­ний світ не знає, що це зна­чить, і мо­же на­віть не по­ві­ри­ти нам. Та слу­ха­ю­чи нас, му­сить пос­та­ви­ти­ся до то­го уваж­но».

І да­лі, роз­по­вів­ши «страш­ну прав­ду про там­теш­ній світ», Іван Баг­ря­ний за­кін­чує свій при­страс­ний пам­флет — зак­лик до люд­ської со­віс­ті й ро­зу­му — та­кою від­чай­душ­ною про­по­зи­ці­єю:

«Лю­ди­ні, що ви­рос­ла в нор­маль­них люд­ських умо­вах, тяж­ко по­ві­ри­ти у все, що ді­я­ло­ся там, на од­ній шос­тій час­ти­ні сві­ту, за ки­тай­ським му­ром.

Нам світ мо­же не по­ві­ри­ти. Доб­ре!

То не­хай нам влаш­ту­ють суд. Не­хай нас су­дять, але в Єв­ро­пі, пе­ред ли­цем ці­ло­го сві­ту. Не­хай нас об­ви­ну­ва­чу­ють, у чо­му хо­чуть, але не­хай нас су­дять пред­став­ни­ки ци­ві­лі­зо­ва­но­го сві­ту. Всі оті сот­ні ти­сяч нас, уті­ка­чів від біль­шо­виз­му, ся­дуть на ла­ву під­суд­них. 

Не­хай нам влаш­ту­ють суд.

Але на та­кий суд Ста­лін не пі­де! 

Ми то­го су­ду не бо­ї­мо­ся, але він йо­го бо­їть­ся — «сон­цю­по­діб­ний», «бать­ко на­ро­дів», «най­муд­рі­ший із муд­рих», «най­де­мок­ра­тич­ні­ший із де­мок­ра­тич­них» бо­їть­ся та­ко­го су­ду, бо то був би суд над ним і над ці­лим біль­шо­виз­мом»...

По­лу­м’я­ний пам­флет Іва­на Баг­ря­но­го, йо­го прис­трас­на роз­по­відь про страж­дан­ня ук­ра­їн­ських ро­біт­ни­ків, се­лян, ін­те­лі­ген­ції (як і ін­ших на­ро­дів) у біль­шо­виць­ко­му «раю» та про свої влас­ні по­не­ві­рян­ня, стає в 1940-ві ро­ки од­ним із тих до­ку­мен­тів, які до­по­мог­ли змі­ни­ти став­лен­ня за­хід­ної гро­мад­ськос­ті до проб­ле­ми «пе­ре­мі­ще­них осіб», — а вод­но­час це був і по­ча­ток де­мі­фо­ло­гі­за­ції ста­лін­сько­го ре­жи­му.

В еміг­ра­ції у ФРН Іван Баг­ря­ний роз­гор­нув ак­тив­ну по­лі­тич­ну та ор­га­ні­за­тор­ську ді­яль­ність, спря­мо­ва­ну на кон­со­лі­да­цію ук­ра­їн­ських пат­рі­о­тич­них сил, на ви­роб­лен­ня ре­а­ліс­тич­ної й де­мок­ра­тич­ної по­лі­ти­ко-і­де­о­ло­гіч­ної плат­фор­ми, — і це знай­шло від­бит­тя в йо­го ряс­ній пуб­лі­цис­тич­ній, жур­на­ліс­тській про­дук­ції. 

Ра­зом із Г. Кос­тю­ком, С. Під­гай­ним та ін­ши­ми Баг­ря­ний ство­рив Ук­ра­їн­ську ре­во­лю­цій­но-­де­мок­ра­тич­ну пар­тію (УРДП), яку очо­лю­вав від 1948 ро­ку до сво­єї смер­ті 1963 ро­ку, та був іні­ці­а­то­ром ство­рен­ня Об’єд­нан­ня де­мок­ра­тич­ної ук­ра­їн­ської мо­ло­ді (ОДУМ).

УРДП ста­ви­ла сво­єю ме­тою бо­роть­бу за не­за­леж­ну де­мок­ра­тич­ну Ук­ра­ї­ну, орі­єн­ту­ю­чись на всі тру­до­ві та на­ці­о­наль­но сві­до­мі еле­мен­ти в са­мій УРСР, — і це бу­ла прин­ци­по­во ак­цен­то­ва­на орі­єн­та­ція, що ви­ма­га­ла змін в іде­о­ло­гії ук­ра­їн­сько­го виз­воль­но­го ру­ху. Од­на з най­чис­лен­ні­ших, з чи­ма­лим ін­те­лек­ту­аль­ним по­тен­ці­а­лом, УРДП ба­га­то зро­би­ла для ево­лю­ції по­лі­тич­ної дум­ки ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції в бік єв­ро­пей­ські зро­зу­мі­ло­го де­мок­ра­тиз­му, хоч і за­ли­ши­ла міс­це для сте­ре­о­ти­пів ре­во­лю­цій­нос­ті та кла­со­вос­ті, що по­яс­ню­ва­ло­ся са­ме апе­ля­ці­єю до ре­а­лій УРСР. Ре­а­ліс­тич­ність і ди­на­мізм по­лі­тич­но­го мис­лен­ня Іва­на Баг­ря­но­го, йо­го ен­ту­зі­ас­тич­на пос­та­ва за­без­пе­чи­ли йо­му пос­лі­дов­ни­ків у всіх кра­ї­нах роз­се­лен­ня ук­ра­їн­ської по­лі­тич­ної еміг­ра­ції. Га­зе­та «Ук­ра­їн­ські Віс­ті», яку він зас­ну­вав, яку про­ва­див і яка, за йо­го сло­ва­ми, бу­ла «три­бу­ною но­вої з-під­ра­дян­ської ро­біт­ни­чо-­се­лян­ської еміг­ра­ції, бід­ної ма­те­рі­аль­но, але силь­ної ду­хом», по­над пів­сто­літ­тя за­ли­ша­ла­ся од­ні­єю з най­ком­пе­тен­тні­ших ук­ра­їн­ських га­зет у ді­ас­по­рі. 

Іван Баг­ря­ний по­єд­ну­вав ідею на­ці­о­наль­но­го виз­во­лен­ня Ук­ра­ї­ни з іде­я­ми со­ці­аль­ної де­мок­ра­тії та со­ці­аль­ної спра­вед­ли­вос­ті. Ос­нов­ною си­лою виз­воль­но­го ру­ху в Ук­ра­ї­ні він вва­жав ро­біт­ни­ків, се­лян, тру­до­ву ін­те­лі­ген­цію. В цьо­му він був близь­кий до Ми­ки­ти Ша­по­ва­ла — ді­я­ча і те­о­ре­ти­ка ук­ра­їн­ських со­ці­а­ліс­тів-­ре­во­лю­ці­о­не­рів у пер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя.

Пос­лі­дов­но по­бо­рю­ю­чи те, що він ін­тер­пре­ту­вав як кас­то­вий ха­рак­тер де­я­ких від­ла­мів ук­ра­їн­сько­го на­ці­о­на­ліз­му та від­по­від­ні елі­тар­ні те­о­рії (те­пер, до ре­чі, ак­тив­но від­род­жу­ва­ні), Іван Баг­ря­ний на­то­мість ствер­джу­вав, що «но­сі­єм ук­ра­їн­ської на­ці­о­наль­ної ідеї є ни­ні не кас­та, не клас чи якась спе­ці­аль­на гру­па, а ук­ра­їн­ський на­род».  

Зав­дан­ням сво­єї пар­тії Іван Баг­ря­ний вва­жав — сто­я­ти на грун­ті ці­єї шир­шої на­род­ної прав­ди: «Це зав­дан­ня ми зав­жди ма­є­мо на оці, і в ім’я йо­го здій­снен­ня мо­же­мо ви­тер­пі­ти які зав­год­но на­пад­ки й про­во­ка­цій­ну ша­мот­ню суп­ро­ти нас усіх тих, хто жа­ха­єть­ся сло­ва «мар­ксизм», «ма­те­рі­а­лізм»... і го­тує роз­пра­ву ку­лею і ши­бе­ни­цею» («На­ші по­зи­ції», 1948, ч. І, с. 27-28). 

У жит­тє­во­му грун­ті ук­ра­їн­сько­го на­ці­о­наль­но­го ру­ху (а не в елі­та­рис­тських те­о­рі­ях) та в йо­го ма­со­во­му ха­рак­те­рі І. Баг­ря­ний вба­чав за­по­ру­ку пе­ре­мо­ги і при­чи­ну стра­ху чер­во­них ім­пе­рі­а­ліс­тів пе­ред Ук­ра­ї­ною: «Тим зас­траш­ли­вим для ра­дян­ських ім­пе­рі­а­ліс­тів фак­том є факт, що но­сі­єм ідеї са­мос­тій­ної, віль­ної, су­ве­рен­ної Ук­ра­ї­ни сьо­год­ні є вже не па­ра де­сят­ків «ін­те­лі­ген­тів», ама­то­рів ста­ро­ви­ни й фоль­кло­ру, ні­ко­му не шкід­ли­вих, а є тим но­сі­єм ідеї са­мос­тій­ної, не­за­леж­ної Ук­ра­ї­ни ук­ра­їн­ське ро­біт­ниц­тво й се­лян­ство, ук­ра­їн­ський тру­до­вий на­род» («Ук­ра­їн­ські віс­ті», 29 трав­ня 1952 р.). Тут бу­ла, пев­но, оп­ти­мі­за­ція си­ту­а­ції та нас­тро­їв в Ук­ра­ї­ні, але са­ме нас­та­нов­лен­ня на внут­ріш­ні си­ли ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду і ре­зер­ви ор­га­ніч­но­го роз­вит­ку ук­ра­їн­сько­го сус­піль­ства — слуш­не й вип­рав­да­не.

Як од­не з най­важ­ли­ві­ших зав­дань І. Баг­ря­ний зав­жди ви­су­вав: «Об’єд­на­ти всю різ­но­мов­ну і різ­но­рід­ну ма­су на­се­лен­ня Ук­ра­ї­ни в єди­ну ук­ра­їн­ську ці­лість». У зв’яз­ку з цим пос­та­ва­ла проб­ле­ма міс­та. Ось що го­во­рив він про це на ІІІ з’їз­ді УРДП: «Проб­ле­ма міс­та — це проб­ле­ма па­ну­ван­ня в Ук­ра­ї­ні. Ра­дян­ська і вза­га­лі ро­сій­ська по­лі­ти­ка спря­мо­ва­на на ро­з’єд­нан­ня ук­ра­їн­сько­го ро­біт­ниц­тва й се­лян­ства, на від­чах­нен­ня міс­та з на­ці­о­наль­но­го ук­ра­їн­сько­го ком­плек­су й ра­ди­каль­не йо­го зро­сій­щен­ня». 

Ця те­за — склад­ник пос­тій­ної бо­роть­би І. Баг­ря­но­го з ук­ра­їн­ським шо­ві­ніз­мом та йо­го по­лі­тич­ни­ми мо­ди­фі­ка­ці­я­ми в еміг­ра­цій­них ко­лах. І він ро­бить вис­но­вок: «Ми му­си­мо про­тис­та­ви­ти ро­сій­ській по­лі­ти­ці, як та­кож і по­лі­ти­ці рід­них ук­ра­їн­ських не­до­рік, по­лі­ти­ці ро­з’єд­нан­ня — по­лі­ти­ку зв’я­зу­ван­ня, об’єд­нан­ня, злит­тя в єди­ну ці­лість, бо ця єд­ність усіх еле­мен­тів ук­ра­їн­сько­го сус­піль­ства нам пот­ріб­на кон­че як най­важ­ли­ві­ша пе­ре­ду­мо­ва в бо­роть­бі з мо­гут­нім во­ро­гом. Щоб об’єд­на­ти всі со­ці­аль­ні й на­ці­о­наль­ні еле­мен­ти ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду в єди­ну на­цію, щоб щіль­но по­єд­на­ти міс­то з се­лом, му­си­мо на­пи­са­ти на сво­є­му щи­ті ве­ли­кий де­віз не ра­со­во­го, а те­ри­то­рі­аль­но­го пат­рі­о­тиз­му» (Знов-­та­ки: те, що Баг­ря­ний ви­су­вав по­над пів­сто­літ­тя то­му гі­по­те­тич­но, сьо­год­ні пос­та­ло пе­ред Ук­ра­їн­ською дер­жа­вою як пер­шо­чер­го­ва пот­ре­ба!)

З чо­го мо­же вип­ли­ва­ти та­кий пат­рі­о­тизм? З ре­аль­них жит­тє­вих ін­те­ре­сів ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду. На дум­ку І. Баг­ря­но­го, хоч ук­ра­їн­ські тру­до­ві ма­си «ста­нов­лять со­бою грунт, аб­со­лют­но не сприй­нят­ли­вий для іде­о­ло­гії вузь­ко на­ці­о­на­ліс­тич­но­го ро­зу­мін­ня», во­ни «аб­со­лют­но сприй­нят­ли­ві для ідеї ук­ра­їн­ської дер­жа­ви». Для то­го, го­во­рить Баг­ря­ний, є пе­ре­ду­мо­ва, «силь­ні­ша за сум­нів­ну «ра­со­вість», за «на­ці­о­на­лізм» чи «шо­ві­нізм». Це — ри­са, «влас­ти­ва од­на­ко­во міс­ту й се­лу й яка їх єд­нає, виз­на­ча­ю­чи по-с­прав­жньо­му на­ці­о­наль­ну при­на­леж­ність як зро­сій­ще­них ро­біт­ни­ків, так і бай­ду­жих до «на­ці­о­на­ліз­му» ук­ра­їн­ських се­лян,.. так і всіх за­си­мі­льо­ва­них, врос­лих в ук­ра­їн­ський грунт, в ук­ра­їн­ське ви­роб­ниц­тво, в ук­ра­їн­ський ви­роб­ни­чий процс ро­сі­ян, жи­дів, гре­ків та ін­ших. Ри­са ця — єд­ність, спіль­ність со­ці­аль­них і по­лі­тич­них ін­те­ре­сів, не­роз­рив­но зв’я­за­них із те­ри­то­рі­аль­но-­дер­жав­ни­ми ін­те­ре­са­ми Ук­ра­ї­ни, що в су­куп­нос­ті й тво­рять ни­ні на­ці­о­наль­ні ін­те­ре­си цих лю­дей».

Він спрос­то­вує дум­ку про те, що ро­біт­ниц­тву бай­ду­же до ідеї са­мос­тій­ної Ук­ра­ї­ни. Як ро­біт­ниц­тво, так са­мо й усе на­се­лен­ня «за са­мос­тій­ну Ук­ра­ї­ну бу­де бо­ро­ти­ся, але ли­ше за та­ку, в яку ві­ри­ти­ме, що в ній йо­му бу­де віль­ні­ше й кра­ще жи­ти. Бо це на­се­лен­ня ба­чи­ло вже кіль­ка «Ук­ра­їн», в то­му чис­лі «Ук­ра­ї­ну» Ми­ки­ти Хру­що­ва й Ері­ха Ко­ха». 

Жи­ти­ме та Ук­ра­ї­на, в якій бу­дуть за­без­пе­че­ні ін­те­ре­си ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду. «А ті ін­те­ре­си: Вла­да! Зем­ля! За­во­ди і фаб­ри­ки і всі бла­га! І сво­бо­да. Сво­бо­да по­ряд­ку­ва­ти на сво­їй зем­лі в сво­їх ін­те­ре­сах».

Це ска­за­но в 1948 ро­ці. По­над пів­сто­літ­тя то­му. По­над пів­сто­літ­тя то­му бу­ли ви­го­ло­ше­ні та роз­ви­ну­ті й ін­ші дум­ки, які ста­но­ви­ли ос­но­ву ці­ліс­ної по­лі­тич­ної кон­цеп­ції Іва­на Баг­ря­но­го. То­ді, зда­ва­ло­ся б, ма­ло бу­ло під­став для та­ко­го оп­ти­міз­му (хоч і дра­ма­тич­но­го) що­до май­бут­ньої до­лі Ук­ра­ї­ни. Але знан­ня ук­ра­їн­сько­го жит­тя, ор­га­ніч­ний за­ряд на­ці­о­наль­ної енер­гії й ві­ра в твор­чий по­тен­ці­ал ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду на­да­ли по­лі­тич­но­му мис­лен­ню Баг­ря­но­го ті­єї про­віс­ниць­кої про­зір­ли­вос­ті, яка ма­ла б вра­зи­ти су­час­но­го уваж­но­го чи­та­ча. Ад­же — поп­ри де­я­кий те­о­ре­тич­ний ек­лек­тизм та інер­цію на­род­ниць­ко-­со­ці­ал-­ре­во­лю­ці­о­ніс­тської (а по­час­ти й ука­піс­тської) фра­зе­о­ло­гії, поп­ри де­я­кий анах­ро­нізм по­лі­тич­ної ри­то­ри­ки — ба­га­то йо­го про­ві­щень справ­ди­ло­ся, а чи­ма­ло йо­го прин­ци­по­вих по­ло­жень збе­рі­га­ють і сьо­год­ні свою ва­гу та ак­ту­аль­ність.

Тим па­ра­док­саль­ні­шим є той факт, що здо­бут­ки по­лі­тич­ної дум­ки Іва­на Баг­ря­но­го не бу­ли на­леж­ною мі­рою зат­ре­бу­ва­ні ні в ми­ну­ло­му, в ді­ас­по­рі, ні до­сі, в не­за­леж­ній Ук­ра­ї­ні. Прик­ро ди­ви­ти­ся, три­вож­но ба­чи­ти, як і в наш час на­ці­о­наль­но-­де­мок­ра­тич­ні си­ли ро­би­ли по­мил­ки, які вже гу­би­ли Ук­ра­ї­ну й від яких ще пів­сто­літ­тя то­му зас­те­рі­гав Іван Баг­ря­ний: від­рив на­ці­о­наль­но-­по­лі­тич­них зав­дань від со­ці­аль­но-е­ко­но­міч­них, в ре­зуль­та­ті чо­го іні­ці­а­ти­ву за­хис­ту жит­тє­вих ін­те­ре­сів тру­дя­щих пе­ре­хоп­лю­ва­ли не­о­біль­шо­ви­ки (щоп­рав­да, ли­ше на рів­ні об­луд­них га­сел і мі­тин­го­вої гри, але це ду­же не­без­печ­на гра); не­дос­тат­ність дер­жав­ниць­ко­го, ін­тег­ру­ю­чо­го ро­зу­мін­ня по­лі­тич­ної на­ції, по­вер­хо­вий під­хід до склад­но­щів мов­но­го пи­тан­ня, який дає мож­ли­вість во­ро­гам ук­ра­їн­ської не­за­леж­нос­ті ви­ко­рис­то­ву­ва­ти йо­го для роз­ко­лу ук­ра­їн­сько­го сус­піль­ства, та ін.

Гро­ма­дян­ський тем­пе­ра­мент Баг­ря­но­го не вмі­щав­ся в рі­чи­щі су­то ху­дож­ньої твор­чос­ті й про­ри­вав­ся в по­е­зії та про­зі — по­лі­тич­ни­ми дек­ла­ра­ці­я­ми та по­лі­тич­ною са­ти­рою. (Зга­дай­мо хо­ча б по­е­тич­ний цикл «Ка­ї­нам, ха­мам і про­во­ка­то­рам, мер­твим, жи­вим і ще не на­род­же­ним, в Ук­ра­ї­ні і по­за Ук­ра­ї­ною су­щим» — з ха­рак­тер­ним, так ін­тим­но пе­ре­жи­тим епіг­ра­фом з Оле­ся: «Свої сер­ця нам ви­ри­ва­ли, чу­жі те­са­ли нам хрес­ти».) За­те й нав­па­ки — в йо­го пуб­лі­цис­ти­ці на іде­о­ло­гіч­ні кон­струк­ції та ло­гіч­ні вик­лад­ки ля­гає пе­чать емо­цій­нос­ті та по­е­тич­но­го ві­зі­о­нер­ства, не ка­жу­чи про сти­ліс­тич­ну ба­га­то­бар­вність і ча­сом «сві­тін­ня» сло­ва.

За­га­лом же пуб­лі­цис­тич­ний до­ро­бок Іва­на Баг­ря­но­го яв­ляє над­зви­чай­ний ін­те­рес і, як уже го­во­ри­ло­ся, ба­га­то в чо­му пов­чаль­ний і не втра­тив сво­єї ак­ту­аль­нос­ті. Не всі, на­пев­но, по­го­дять­ся з пог­ля­да­ми ав­то­ра, ча­сом вис­лов­ле­ни­ми в за­па­лі по­ле­мі­ки (та в цьо­му й не­має до­ко­неч­ної пот­ре­би), але, по­за сум­ні­вом, кож­но­му мо­жуть да­ти не­а­би­я­кий ім­пульс для роз­ду­мів, для по­рів­нян­ня двох уже до­сить від­да­ле­них один від од­но­го пе­рі­о­дів на­шої та сві­то­вої іс­то­рії й вис­нов­ків про ми­ну­ще і ста­ле в ній, про ди­на­мі­ку сус­піль­но-­по­лі­тич­них про­це­сів та кри­те­рії їх оцін­ки, про по­шу­ку­ван­ня ін­те­лек­ту­аль­но­го «клю­ча» до них. 

Зок­ре­ма тим чи­та­чам в Ук­ра­ї­ні, тій час­ти­ні мо­ло­ді, в уяв­лен­ні якої, че­рез не­о­біз­на­ність, уся іде­о­ло­гія ук­ра­їн­сько­го на­ці­о­наль­но-­виз­воль­но­го ру­ху зво­дить­ся до праць Д. Дон­цо­ва та йо­го при­хиль­ни­ків і пос­лі­дов­ни­ків, не зай­ве бу­де оз­на­йо­ми­ти­ся і з ін­ши­ми кон­цеп­ці­я­ми.

Вод­но­час пуб­лі­цис­ти­ка Іва­на Баг­ря­но­го є квінт­е­сен­ці­єю на­ці­о­наль­ної гід­нос­ті й су­ве­рен­нос­ті, обс­то­ю­ван­ня пов­но­ти на­ці­о­наль­но­го бут­тя. Во­на по­дає прик­лад пос­лі­дов­но­го, без­ком­про­міс­но­го і ар­гу­мен­то­ва­но­го вик­рит­тя ро­сій­сько­го ве­ли­ко­дер­жав­но­го шо­ві­ніз­му — як у йо­го по­пу­ляр­но-­вуль­гар­них фор­мах, так і в «прог­ре­сис­тських» та «ін­те­лек­ту­а­ліс­тських». В си­ло­ве по­ле по­лі­тич­ної дум­ки Баг­ря­но­го вхо­див і ши­ро­кий спектр фак­тів та про­це­сів сві­то­во­го по­лі­тич­но­го жит­тя. 

Со­ці­а­лізм, ко­му­ніс­тич­ну іде­о­ло­гію Іван Баг­ря­ний знав не збо­ку, як щось чу­же й да­ле­ке, — він внут­ріш­ньо пе­ре­жив її, ви­жив, від­ро­див­ся з неї, очис­тив­ся — то­му су­див про неї глиб­ше, точ­ні­ше і спра­вед­ли­ві­ше, ніж ін­ші, від по­чат­ку до неї да­ле­кі; то­му ба­чив її «зсе­ре­ди­ни»; то­му міг да­ва­ти прог­но­зи, що справ­джу­ва­ли­ся. А йо­го вик­рит­тям до­да­вав си­ли гнів за спап­лю­же­ні на­дії міль­йо­нів, які бу­ли по­ві­ри­ли фаль­ши­вим бо­гам, гнів і біль за зни­ще­не ук­ра­їн­ське від­род­жен­ня.

У пам­фле­ті «Чо­му я не хо­чу вер­та­ти­ся до СРСР?» Іван Баг­ря­ний пи­сав: 

«Я вер­нусь до сво­єї Віт­чиз­ни з міль­йо­на­ми сво­їх бра­тів і сес­тер, що пе­ре­бу­ва­ють тут, в Єв­ро­пі, і там, по си­бір­ських кон­цта­бо­рах, то­ді, ко­ли то­та­лі­тар­на кри­ва­ва біль­шо­виць­ка сис­те­ма бу­де зне­се­на так, як і гіт­ле­рів­ська. Ко­ли НКВС пі­де вслід за гес­та­по, ко­ли чер­во­ний ро­сій­ський фа­шизм щез­не, як щез фа­шизм ні­мець­кий.

Ко­ли нам, ук­ра­їн­сько­му на­ро­до­ві, бу­де по­вер­не­но пра­во на сво­бо­ду і не­за­леж­ність в ім’я хрис­ти­ян­ської прав­ди і спра­вед­ли­вос­ті».

Ни­ні Іван Баг­ря­ний вер­та­єть­ся в Ук­ра­ї­ну. І ствер­джу­ють­ся гор­ді сло­ва, ви­кар­бу­ва­ні на йо­го мо­ги­лі:

Ми є. Бу­ли. І бу­дем Ми!

Й Віт­чиз­на на­ша з на­ми.

 

Іван ДЗЮ­БА

20 грн
Каталог: 
0
0
0
0