Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

Дві Русі / Две Руси (немає у продажу)

Ціна 0 грн
1

Гортати книжку

Сьогодні ви маєте нагоду отримати другу книгу "Бібліотеки газети "День" - "Дві Русі". Доля першої - "Україна Incognita" - виявилася, на наш погляд, щасливою; вона здобула підтримку читачів і фахівців. Блискавично разошлась. Вийшло з друку її перевидання.

Я пережила чимало радісних хвилин, представляючи книгу в різних аудиторіях Луцька, Кіровограду, Черкас, Донецька, Києва, Чернігова... Переконалася: ми не помилилися - історія сьогодні потрібна українцям не менше, а може, і більше, ніж поточна політика. Чому? Аргументи більш ніж очевидні: наш розвиток, наше одужання безпосередньо залежать від подолання найболючішої з криз - кризи ідентичності.

Спроба віднайти "ліки" неодмінно повертає нас до точки відліку: хто ми, звідки, під впливом яких факторів сформувалися і, зрештою, стали такими, якими є сьогодні.

Присвятили другу книгу "Дня" українсько-російським відносинам цілком закономірно. А те, що саме 2003 оголошений роком Росії в Україні, - непоганий формальний привід. Не більше. Так само, як і наміри створити погоджений підручник історії, який певний час озвучували в певних колах двох країн. Правда, далі розмов поки що не просунулися.

Ми принципово виходили з іншого: не можна написати будь-яку "погоджену" історію, поки немає історії України і Росії, взятих, так би мовити, "окремо".

Мені доводилося знайомитися з сучасними публікаціями з російської історії і, диво дивне, - вони так само ведуть "відлік часу", як це було в радянських підручниках історії, мало не від царства Урарту. Як правило, історія Радянського Союзу грунтувалася на історії "великій Росії" і приєднаних "околиць". В офіційній російській науці (майже) не помітно перегляду підходів.

Політичне "розлучення" 1991 року - розпад Радянського Союзу - гостро окреслило необхідність сучасного осмислення (в цивилизационому контексті) історій обох народів, які надзвичайно близькі (не завжди з обопільною згоди), але водночас - і це не парадокс! - істотно різні. Нам потрібно знати, зрозуміти, засвоїти: в чому ця різниця. У Миколи Костомарова йшла мова про дві Русі: Київську і Московську. Згодом російські вчені "приватизували" історію України-Русі. Через це в історію Росії "плавно входить", скажімо, й історія Галицько-Волинського князівства.

Як наслідок, від одного високопоставленого росіянина, з яким склалися теплі, дружні стосунки, довелося якось почути: "Лариса, ну что ты, ей-богу, какая такая история Украины?!"

Або, в іншому випадку, від студентки-росіянки (хоч на її місці цілком могла бути і українка, що зросла без належних підручників): "Не могли бы вы объяснить, как получилось так, что Киев - "мать городов русских" - стал столицей Украины?"

Ця книга, яку ми назвали компромісно - "Дві Русі" - спроба пояснити. Звіичайно, полемічна, не всеосяжна. Адже це лише початок і щире запрошення до глибокого і чесного діалогу, який, ми переконані, потрібен нам, українцям, і нашим сусідам. Хочу навести ще один приклад, який, як мені здається, є важливим для розуміння того, чому в щоденній газеті ми так багато уваги приділяємо історичній темі. Якось наш власкор привіз із Дніпропетровська (серця Запорізької Сечи) сувенір: розкішно "видані" цукерки... "Катерина II". Ми писали про це потім у газеті. Чи можна уявити собі, скажімо, щоб у Варшаві чи Кракові випускали цукерки "Генерал Муравйов"? Як відомо, Муравйов-вішатель жорстоко подавив Польське визвольне повстання 1863-1864 років. Імператриця ж Катерина підкорювала вогнем і мечем українську землю, за її правління були остаточно знищені козацькі вольності, зруйнована Січ. На наші землі прийшло рабство, якого до того в такій формі українці не знали. Його, грубо кажучи, ми "відхаркуємо" і до цього дня. Ось чому, зокрема, в цій книзі ви знайдете статтю, яка називається: "Українська політика" Екатеріни II".

Між іншим, коли ми оцінюємо, в якому темпі колишній партнер і сусід по "соціалістичному табору" Польща прийшла в об'єднану Європу, дещо пояснює відомий вислів: полякам у цьому допомогли шляхта, костьол і гонор. Щоправда, пом'якшуючи муки нашої самокритики, колишній посол Республіки Польща в Україні пан Єжи Бар зазначив: "Просто ви були ближче до епіцентру ураження".

Звичайно, вивчення історії не має бути запізнілим зведенням рахунків, запізнілим реваншем, не означає, що через політику колонізації Екатеріни II ми повинні погано ставитися до сучасних росіян, які в пошуках духовних орієнтирів, сподіваємося, все ж віддаляються від улюблених царів. Хоча тут є нюанси. Часом видається: якщо для частини українців Катерина, словами Шевченко, "зла вовчиця2, то для більшості росіян - все ще велика цариця. Святкування 300-річчя Санкт-Петербурга ще раз показало тенденцію до "величі" у її знайомому образі. Але велич буває різна.

Минулого року один з російських телеканалів запросив мене на дебати з російськими депутатами і на ток-шоу. Під час полеміки я сказала: "Россия большая страна, но не великая". І знаєте, мене не з'їли. Можливо, тому, що нормальні росіяни розуміють: особиста свобода і благополуччя кожного і є справжньою величчю держави. Росіяни свого часу стали заложниками "географії". І ми, українці, повинні допомогти їм звільнитися. Поневолюючи інших, не можна бути вільним.

Виплітаючи канву збірника історичних нарисів, ми цілеспрямовано шукали тих росіян, які за часів колонізації України зі співчуттям ставилися до "української справи". Визнаємо: на превеликий жаль, вдалося знайти їх не так вже й багато. Це Рилєєв, Герцен, Короленко, Маяковський, певною мірою Максим Горький (до 20-х років), зовсім ранній, ще "табірний2 Солженіцин, і, звичайно, послідовний у визнанні права України на власну державність Сахаров. І саме в цьому, очевидно, є проблема самої Росії. Адже ще досі живий вираз, що "російський демократ закінчується на Хуторі-Михайлівському", там, де починається українське питання.

Водночас надзвичайно важливо пам'ятати про сплеск своєрідного "глобализму" XIX століття, коли освічені прогресивні люди свого часу, причому різних національностей, брали участь у звільненні з рабства Тараса Шевченко. Іван Сошенко - українець, Карл Брюллов - німець, що став великим російським художником, Василь Жуковський - видатний російський поет.

Так, були духовні висоти, були спільні "списи антикомунізму" (міжрегіональна депутатська група (МДГ), коли її очолював Сахаров в останньому радянському парламенті), були Перший, Другий, Третій, Четвертий Українські фронти і спільна драматична, жертовна Перемога. Але рутинний плин історії наших народів йшов за більш приземленим сценарієм. Найточніше він відбитий у написі на пам'ятнику Володимиру Леніну, що навпроти Бессарабського ринку у Києві. Нагадаю, ця фраза звучить так: "При єдиній дії пролетарів великоросійських та українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути і мови" (в оригіналі у В. Леніна виділено). Хоч у школі нас не вчили критикувати вождя, мене ще тоді вразила ця категоричность. "Не може бути і мови". Набагато пізніше думала, чи не час, сидячи біля "розбитого корита", яке будували з величезними жертвами, визнати, що "пролетарі" (за Леніним) не впоралися. Це була пастка. Очевидно, вірешення спільних проблем лежить в іншій площині. Не випадково Іван Франко в посвяті Шевченка написав, що Тарас Григорійович "зробив для свободи Росії, може, більше, чим десятки переможних армій".

Що він мав на увазі? Високий стандарт духовного життя, виклик деспотизму, культ особистої свободи і права: "коли ж діждемось Вашингтона з новим і праведним законом...?"

Тепер, полишивши звичний жалібний образ, варто і сучасним українцям спитати себе (між іншим, таку постановку питання ми останнім часом практикуємо в газеті): чим Україна може допомогти Росії?

Дуже багато що тут залежить від "єдиної дії" мислячих людей України і Росії, від пошуку ними цивілізаціонної системи координат. Від того, наскільки вдало вони пояснять нові принципи співіснування, продемонструють достоїнства власних культур, новітні досягнення. За цих умов будь-яке українофобство з російської сторони буде виглядати як відверта непристойність. Так само і апріорні русофобскі настрої. Напередодні дня російської незалежності наша газета проводила серед читачів і експертів опитування: за що ви любите Росію, а від чого хотіли б порадити їй позбавитися? Все по-різному відповіли, за що люблять, хоч перше місце відвели російській літературі. А не люблять все одне - імперські рудименти. Українці можуть своєю твердістю, наполегливістю, своєю роботою над власним європейським образом допомогти Росії стати повною мірою демократичною країною, допомогти позбавитися старих хвороб. Звідси й ця теза: чим більше Україна буде українською, тим здоровіше буде Росія. Переконана, що наша книга - важливий і потрібний крок в цьому напрямі.

 

Щиро ваша Лариса ЖАЛОВАГА (ІВШИНА),
головний редактор газети "День"

9 липня 2003 р., Київ

Відгуки

Вадим ХМАРСЬКИЙ, завідувач кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова:

— Ми на кафедрі обговорювали книги з «Бібліотеки «Дня». Кожного із викладачів, звичайно, зацікавив інший погляд на той період української історії, лекції з якого він читає. Висловлювалися різні міркування. Але хотілося б сказати про книги в цілому. Проблема, яку піднімають книги «Україна Incognita» та «Дві Русі», — це проблема історичної свідомості нашого суспільства. І, звичайно, ми приречені на те, щоб роздумувати над власною історією. Як ми знаємо, історична свідомість формується на чотирьох рівнях: перш за все, на побутовому — рівні власного щоденного досвіду; на рівні мас-медіа — журналів, газет, радіо, телебачення; на рівні шкільної освіти і на рівні вищої історичної освіти. Ми намагалися з’ясувати, яке ж місце займуть видання «Дня» на всіх чотирьох рівнях історичної свідомості нашого суспільства. Звичайно, що кожен iз нас не відкрив для себе велосипеда чи Америки, оскільки всі ми — історики й україністи. Проте форма подання матеріалу не може не приваблювати. Відчувається якісне журналістське перо, тобто вміння привернути увагу навіть у формулюваннях. Не так щоб воно засліплювало, але щоб дійсно приваблювало. І саме наявність власних думок журналіста або фахівця-історика, якi брали участь в написанні тієї чи іншої статті, є ознакою високого рівня подачі інформації.

Звичайно, як доводить наше спілкування зі студентами, четвертий, вищий рівень історичної свідомості певною мірою протистоїть попереднім трьом, оскільки там формується міфологія. Міфологеми в інших галузях гуманітаристики — це навіть позитив (адже формування ідеології будується на міфологемах). Але історик-професіонал, як на мій погляд, має розвінчувати міфи і деміфологізувати історію. І звичайно, знайомлячись із цими виданнями, нам хотілося подивитися, якою мірою у них поєднуються міфологізація і деміфологізація. Варто сказати, що перед нами якраз приклад вдалого поєднання. З одного боку — висококласнi журналісти, на рівнi хороших історикiв, а з другого — історики екстракласу: Юрій Іванович Шаповал, Станіслав Кульчицький, Віктор Горобець і багато інших. І тому можна сказати, що книги з «Бібліотеки «Дня» дуже корисні, тому що здатні знайти собі місце на всіх рівнях історичної свідомості. Вони дозволяють зробити те, чого не можемо зробити ми, історики-фахівці, — вийти на широкий загал. І вони не просто доносять думки до широкого загалу, вони роблять це дуже якісно. Як сказав один із моїх колег, деяким статтям бракує лише наукового апарату, щоб називатися науковими статтями. Звичайно, науковий апарат — елемент, неприпустимий в газеті. Але рівень подачі матеріалів надзвичайно якісний. Тому я думаю, що цей досвід є корисним не тільки для нашої кафедри, фахівці якої прагнуть інтелектуального удосконалення, а й для нашого суспільства в цілому — якщо говорити про макрорівень. І ці книжки справді роблять велику справу щодо національної ідентичності. Національної не з точки зору етнічного розуміння нації, хоча і в цьому контексті також. Але якщо перевести розмову з площини української національної ідеї в площину української ідеї загалом і говорити про поліетнiчний феномен України (хоча і з титульною нацією), то можна помітити, що йдеться про виважену концепцію і стратегію написання. І це дуже приємно, тому що, як на мене, історик повинен бути якщо не аполітичним, то принаймні — центристських поглядів. Будь-які шарахання вбік завжди трохи пахнуть певними спекуляціями. Я не буду розвивати політичну тему, вона вже сьогодні тут обговорювалася. Але хотілося б сказати, що книги «Дня» — це сильний культурологічний струмінь. Оце найголовніше. Звичайно, що будь-яка особа, будь-яка газета так чи інакше ототожнюється з якоюсь політичною силою. Хоча неструктурованість нашого суспільства і недосконалість політичної боротьби призводять до того, що і в більшості, і в опозиції сьогодні є люди суміжних суспільно-політичних поглядів. Адже розмежування, як ви слушно сказали, пішло не шляхом консерваторів і лібералів, фундаменталістів і модернізаторів, а за іншими, інколи навіть дуже суб’єктивними ознаками. Але якщо брати аполітичний аспект, то книги «Україна Incognita» та «Дві Русі» задовольнять і тих, хто ототожнює себе з опозицією, і тих, хто ототожнює з більшістю. І це ознака того, що вони працюють на все суспільство. Тому що будь-який читач, людина будь-яких політичних переконань має визнати високий рівень цих видань і побачити ту об’єднуючу домінанту, якої нашому суспільству не вистачає. Адже ми дійсно в своєму суспільстві повинні визначити свою, українську, точку зору на ті чи інші події. (Скільки б не залучали російських, польських, німецьких, яких завгодно авторів до газети, вони представлять спектр своєї національної історіографії). І ваша газета в цьому плані робить величезну справу. Скажу відверто, я — не щоденний читач газети «День». Але зустріч у такому форматі для багатьох з нас, звичайно, краще відкриє вашу газету. І ми, слідом за нашими колегами, будемо тепер не вирізати та підклеювати окремі матеріали, а чекатимемо наступних книжок з «Бібліотеки «Дня», щоб одразу в «цивілізованому» варіанті з ними ознайомитись.

Артем ЖУКОВ, Національний університет «Острозька академія»:

— Зазвичай історію держави вивчають, у нас же — намагаються віднайти правду. І завдяки тим, хто хоча б трохи намагається пролити світло на темний пласт нашого минулого, складно переоцінити значення книги «Дві Русі», бо вона звертає увагу на найбільш суперечливі моменти української історії, тлумачення яких покладено на плечі свідомим громадянам держави Україна. Справа не в тому, що ми не хочемо вивчати власне минуле, а, переконаний, у тому, що дехто не хоче усвідомити свою другорядність у тому процесі. Перекручена історія ніяк не дозволяє масам усвідомити такий простий і беззаперечний факт, що ми не ті, за кого нас мають, як прийнято вважати, брати наші старші...

Ліна ШВИДКА, ВМУРоЛ «Україна»:

— Ця книга дає можливість стверджувати, що саме ми створюємо історію, але треба пам’ятати, що й історія створює, формує нас. Історія України — це ми самі, наші вчинки, думки, дії. Але й наші дії, думки та вчинки залежать від того, якою історією ми живемо в серці, які почуття в нашу свідомість заклала ця історія, культура рідної землі.

Каталог: 
0 грн
0
0
0
0