…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

«Підривна література». Михайло Грушевський

Ціна 20 грн
1
Мова: 
українська
Рік видання: 
2013
Кількість сторінок: 
64
Формат: 
20x12x1
Обкладинка: 
м'яка
Вага: 
80 гр.

Грушевський як відомий
політик і публіцист

Громадяни, які народилися і стали дорослими в уже незалежній Україні, сприймають Михайла Грушевського як батька-засновника національної державності. Його монумент — неподалік від резиденції Центральної Ради, тепер — Будинок вчителя на вулиці Володимирській у Києві. Його іменем названо вулицю, на якій розташовано Верховну Раду і Кабінет Міністрів України. Його портрет Національний банк України зобразив на 50-гривневій купюрі.

Глибокі знання в галузі національної історії і державотворча діяльність поєднувалися у М. Грушевського з яскравим журналістським талантом. Апелюючи до громадськості, вчений закликав концентрувати сили на здобутті власної державності. Оцінюючи становище українців на початку XX ст. у двох сусідніх імперіях — Російській та Австро-Угорській, він з гіркотою занотував: «По своєму числу український народ стоїть зараз по перших, «світових» народах Європи, а яке він має значіння чи в політиці, чи в культурнім, чи в економічнім житті? Ніякого! Якби зник український народ, то й пес би за ним не гавкнув».

До революції 1905 — 1907 рр. діяльність М. Грушевського в Росії була неможливою. Він емігрував до Австро-Угорщини і став головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Коли Микола II змушений був «дарувати» підданим громадянські свободи, Грушевський поїхав на Велику Україну, зустрівся із своїми однодумцями й домігся перенесення видання органу НТШ «Літературно-науковий вісник» до Києва й заснування першої в Росії щоденної газети «Рада».

Живучи в Австро-Угорщині, М. Грушевський переймався подіями в громадсько-політичному житті сусідньої країни. Коли в Санкт-Петербурзі готувалися організувати гучне святкування 200-ліття перемоги російської зброї під Полтавою, він запропонував своїм колегам із НТШ відсвяткувати низку альтернативних ювілеїв. 1909 року в «Записках НТШ» з’явилася його стаття «Шведсько-український союз 1708 р.»

Одразу після царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. М. Грушевський почав друкуватися в російських газетах ліберального спрямування, а 1906 року зібрав ці статті й видав у Києві окремою збіркою під назвою «З біжучої хвилі». Головними ідеями, які обстоював у них вчений, були запровадження конституції, заміна губернського поділу обласним та національно-територіальним і надання територіям прав на самоуправління.

Разом із С. Єфремовим М. Грушевський утворив у Києві нелегальну міжпартійну громадсько-політичну організацію — Товариство українських поступовців (ТУП). Оцінюючи тогочасну громадсько-політичну діяльність Грушевського, С. Єфремов писав: «Несподівано для багатьох народився сильний і оригінальний публіцист із справжнім темпераментом борця, із вмінням тверезо оцінити події, показати в них не тільки те, що безпосередньо впадало у вічі, а й те, що було приховане від спостережників як народжувана можливість».
Коли спалахнула нова російська революція, у Петрограді сформувався Тимчасовий уряд, який почав розбудовувати владу на периферії. Виконавчу владу було передано в руки його комісарів, якими ставали голови губернських і повітових управ. Вони повинні були спиратися на ради об’єднаних громадських організацій, тобто представницькі органи влади. Керівництво ТУП вирішило скористатися рекомендацією Тимчасового уряду щодо створення на місцях низки об’єднаних громадських організацій, щоб утворити за таким зразком раду не губернського, а всеукраїнського масштабу. Так виникла Українська Центральна Рада.

Із початком світової війни М. Грушевського вислали з України. У Москві він дізнався, що його заочно обрали головою Центральної Ради і 13 березня 1917 р. приїхав до Києва.
У Києві було поновлено випуск щоденної газети «Рада», яку уряд закрив на початку війни. Газета стала виходити під назвою «Нова Рада». Перший номер від 25 березня 1917 р. починався статтею М. Грушевського «Велика хвиля». У наступних номерах Михайло Сергійович опублікував низку статей, в яких було визначено актуальні завдання українського національного руху: «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Звідки пішло українство?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Повороту нема», «Від слова до діла», «Чи Україна тільки для українців?», «Вільна Україна» та ін.

Голова Центральної Ради виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напряму. Він твердив: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції і подавати їх наново урядові як сучасні українські домагання. Нагадуючи про декларацію Тимчасового уряду, у якій той засвідчував своє співчуття «культурно-національному самовизначенню народностей Росії», Грушевський відкидав таке «самовизначення» і заявляв: «Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи».

У статтях висувалося головне гасло національно-визвольного руху на цьому етапі — будована на демократичних підвалинах національно-територіальна автономія України в Російській федеративній республіці. Михайло Сергійович передбачав, що урядові кола і всеросійські соціалістичні партії, які не заперечували культурної автономії, несхвально поставляться до вимоги забезпечити українському народові державні права. Але тільки власна державність могла бути запорукою вільного розвитку народу.

Тодішня Росія в очах Грушевського вже не була реакційною країною. Він розглядав її як країну вільну, яка йшла до демократії. У федералізацію Росії він вкладав суто європейський зміст: «Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права, — писав він у статті «Звідки пішло українство і до чого воно йде». — Вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій — як тепер здається близькою і здійсненною. І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде у склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин — одною з опор сеї Європейської федерації».

М. Грушевський не переоцінював демократичного потенціалу Російської революції і не вважав за можливе цілком покластися на волю Всеросійських установчих зборів. Він закликав не чекати Установчих зборів, щоб від них одержати автономію України. Це питання життя або смерті для українського народу було неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах — централістською чи автономно-федералістською. Борці за національну справу мали самі будувати автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування у контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами і вінчаючи об’єднання автономним органом цілої України. Установчі збори повинні були дати правову санкцію тому устрою, який мав вироблятися в національних областях.

Звичайно, М. Грушевський був не самостійником, а федералістом. Але він зазначав, що треба добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка «більш-менш наближається до державної самостійності». Відповідно, майбутню Російську республіку він розглядав як союз держав, з’єднаних федералістичними зв’язком. Автономна Україна мусила постати на землях, де українське населення складало більшість.

Із притиском М. Грушевський підкреслював, що оборонці української національності не будуть шовіністами. Всілякі прояви українського шовінізму він вважав національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна — для українців!», він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю та його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Публіцистика М. Грушевського тільки в останні роки стає доступною в усій своїй сукупності. Розкиданий в газетах і журналах публіцистичний доробок вченого було надруковано в 50-томному зібранні його творів. Упорядники другого тому І. Гирич і С. Панькова справедливо вказали: «Публіцистична спадщина Михайла Грушевського допоможе самоусвідомити себе Українцями ще не одному поколінню українського громадянства, а провідників розбудови незалежної держави застереже від повторення здійснених у нашій історії політичних помилок». Будемо сподіватися, що так і станеться.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

Де купити «Підривну літературу»

20 грн
0
0
0
0