Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Україна Incognita / Украина Incognita (українською та російською)

Ціна 100 грн
1
Мова: 
українська
Рік видання: 
2004
Кількість сторінок: 
432
Формат: 
20x15x3 см
Обкладинка: 
тверда
Вага: 
400 гр.

Гортати книжку

Майже від самого початку свого існування газета "День" приділяє історії надзвичайно багато уваги. Світ глобаліується, але неповторне, індивідуальне своєї ціни не втратило. Ми теж неповторні - зі своєю національною вдачею, культурою, мовою, минувшиною. Але це мають усвідомити всі в Україні: від першокласника з Чернівців чи Ялти до найвищих державних службовців. Для того, щоб після серії тяжких історичних потрясінь суспільство змогло відновити систему моральних координат, потрібна певна "гомеопатія". Найкращим чином вона може бути здійснена через засвоєння уроків історичної пам'яті.

Я виросла в патріотичній сім'ї на Волині, де добре пам'ятають часи "за Полищі", пережили насильну евакуацію під час Першої світової війни в 1915 році.

У багатьох моїх рідних здавна закріпилося бажання жити поза впливом влади, будувати своє життя так, щоб була можливість виживати самостійно. У родині завжди іронічно мовилося про тих, хто за поляків був першим католиком, а "совєтів" - першим комуністом. І це означало, що існує певна система координат, яку втрачати не можна. "Флюгерство" і моральна "багатовекторність" в нашому народі завжди осуджувалися.

Натомість шанувалася родова пам'ять. Велика історія зберігалася в кристалах сімейних переказів. Запам'яталося з дитинства: у моєї бабусі було простирадло з нетиповим для Західної України шиттям. Чорний виноград. Якось я запитала її про це. Вона сказала, що колись в Великій Україні був страшний голод, і наші брати з-за Бугу приходили у волинські села, щоб виміняти якісь речі на продукти. Їм давали що могли, ховаючись від прикордонників. Бабуся, людина дуже твердого характеру, плакала, розповідаючи. Так я дізналася про те, що нашій нації було завдано удару в саме серце. Пізніше, прочитавши про винищення кобзарів, я зрозуміла, які пласти української культури було втрачено. Свого часу ми подавали в газеті серію матеріалів під рубрикою "Сімейний альбом України". Кожна родина з її неповторною історією - це і є неосмислена сповна Україна Incognita.

Я з великою пошаною ставлюся до людей, які є оберігачами пам'яті. Їх можна відшукати майже в кожному селі чи містечку. Це сільські "філософи", для яких розмірковування над життя є частиною їхнього власного життя, такі, як Григорій Гуртовий з Волині. Колись мені розповіли про Федора Плотніра з Нової Праги, що на Кіровоградщині. За освітою він зовсім не гуманітарій. У роки війни пережив Бухенвальд. Все життя збирав по крихітках матеріали з історії Нової Праги. І ось недавно цей, уже літній чоловік, отримавши "остарбайтерські" гроші, видав за них свою книжку про Нову Прагу! І він цим щасливий у свої 82 роки...

Такі люди - це і є наша аристократія з "глибинки". Вони аристократи не за генеалогією, а за рівнем своїх духовних запитів. Ми особливо дорожимо такими читачами. Саме вони найпершими відгукуються на матеріали наших рубрик "Історія та "Я" і "Україна Incognita". Коли я думаю про читачів цієї книжки, то уявляю передусім їх. Але й учителів, учнів, студентів також. "Україна Incognita" адресована всім, хто усвідомлює себе українцем. І всім тим, хто просто з інтересом ставиться до України.

В сучасній Україні є кілька поколінь, які свого часу історію України, по суті, не вивчали. Коли кажуть, що державні службовці повинні були б складати залік із історії України, я до цього ставлюся цілком серйозно. Якби вони знали, що таке для українців Софія Київська чи Хортіца, можливо, не дозволили собі наруги над святинями.

Ми маємо визнати, що є кілька основоположних речей, які мусить зробити наше покоління. Передусім - повернути престиж українській мові і створити абетку історичних знань. Дитина, починаючи розмовляти, має дізнаватися, хто вона і звідки, хто наші герої й антигерої. Вона має бути, якщо хочете, носієм історичних міфологем. Мені близькі слова нашого філософа Сергія Кримського: в Україні достатньо ідей, але бракує якостей. Історія здатна виховувати якості, потрібні народу в його випробуваннях.

Історія все-таки вчить. Тільки я б не називала її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків, - хай то будуть уроки Переяславської ради або Чорної ради під Ніжином.

В ранньому дитинстві разом з історичними хроніками Шекспіра я прочитала всього Старицького, потім Куліша... У мене таке відчуття, що у нас постійно діюча "Чорна рада". Для неї немає авторитетів. Вона заважає піднятися справжній еліті...

"День" - щоденне видання, і ми ставимо собі завдання - спопуляризувати нашу минувшину, аби виховувати якості, без яких наш народ загубився б в потоці історії. Ми маємо чудовий клуб читачів і ціле гроно блискучих пер. Постійні автори "Дня" (а отже, і книги, яку ви зараз тримаєте в руках) - філософ Сергій Кримський, історики Юрій Шаповал, Володимир Панченко, Станіслав Кульчицкий, Володимир Ричка, Віктор Горобець, кінознавець Сергій Тримбач... Вони принесли на сторінки газети свої думки про історію, оживили її.

І це вкрай важливо для всіх нас. Відкриваючи себе світові, ми повинні зрозуміти самі свою Україну. Ми не голі йдемо в Європу. Ми там давно присутні. І ця книжка мислиться як ще один доказ того, що голосіння непродуктивні. Ми маємо щастя належати до яскравого і сильного народу. 

Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА), головний редактор газети "День"
30 липня 2002 року, Київ

Відгуки

Мирослав ПОПОВИЧ, член-кореспондент НАН України, директор Інституту філософії НАН України:

“Книга “Україна Incognita” — захоплююче відкриття маловідомого”

— Я завжди читаю історичні статті в газеті “День”, і для мене було дуже цікавим переживання, коли я побачив все разом у одній книзі. Це зовсім не те, що збірник, скажімо, якихось наукових праць.

І перше, що мене дуже приємно вразило, — це те, що в збірнику вибрані персоналії, які дійсно того варті, і про які (як про українську, так би мовити, еліту), часом ніколи й не писали. Особливо — (я назбирав навіть багато матеріалу) про князя Рєпніна-Волконського. І раптом (я статтю пропустив, не читав у газеті) дивлюсь — підібрано майже все те, що я знаю, і в деяких речах навіть трошки більше. Такі речі надзвичайно приємні. Це чисто газетний підхід, ставка на сенсацію, і дуже добра ставка на сенсацію; захоплююче відкриття маловідомого. Цей підхід має, з іншого боку, свої мінуси. Адже кожен автор, пишучи про свою персоналію, завжди знаходиться на її стороні; він повинен висвітлити її найкращим чином. Поки автор над нею працює, в той чи інший спосіб, він є її адептом і захисником. І тому в газеті всі ці персонажі, про якi писалося, виступають здебільшого як позитивні.

Взагалі в нашій пресі був такий період, коли, скажімо, позитивними були невинно убієнні, а тепер реабілітовані комуністи, вожді компартії України до 1937 року. І їх показували тільки з позитивного боку. Потім пішов період, коли вже розпочалися реабілітації колишніх опозиціонерів, хоча б Скрипника. І вже пішов “хороший Скрипник”; згодом — Хвильовий у такий самий спосіб. Потім був період, коли настала черга Винниченка, Грушевського, Петлюри й, нарешті, Бандери...

Я думаю, що книжка “Дня”, це якраз не той приклад. Тут маємо чисто, я б сказав, законний емоційний підхід кожного автора до свого персонажа, а не еволюцію поглядів. Але є неодмінний при цьому мінус — відсутність загального бачення. Ну, що б я навів як приклад? Скажімо, надруковано дуже цікаву статтю про Троцького. І стаття несподівана в нашому культурно-політичному контексті; в ній з певною симпатією автор описує “червоного лева революції”. Я б сказав, що такий погляд, як при описі кожної людини, цілком має місце. Я б навіть більше сказав: якщо ви виходите з якихось загальних поглядів, то до таких троцькістів, як Віталій Примаков, Юрій Коцюбинський і, нарешті, Христіан Раковський (якого, на жаль, немає ще у вашому переліку), можна поставитись із більшою симпатією, більшою підтримкою, ніж до канонічних ленінсько- сталінських комуністів. Оскільки вони були прихильниками світової революції, для них Україна повинна була стати такою самою ланкою світової революції, як, наприклад, Німеччина. Тобто вони з самого початку виступали за якусь автономізацію України. До речі, Раковський виступав проти утворення Союзу РСР і першим доводив ідею конфедерації. Він також троцькіст; і це було невипадково. А пізніше ці діячі вже, звичайно, виступали проти сталінського централізму з відкритим забралом. Всі вони були меншими, у тому числі і Троцький, колонізаторами України, ніж Сталін. Але цього в статті немає. Там є тільки життєвий нарис.

А от візьмемо інший погляд — на Центральну Раду (буквально вчора я тримав цю статтю в руках). Її назва уже містила в собі цілу мораль: “вони хиталися між соціалізмом і націоналізмом”. Так от, я хотів би сказати, що це концептуально якраз хибна позиція, на мій погляд. Вона повністю запозичена із правої, навіть радикально правої критики з боку українських націоналістичних кіл на адресу Центральної Ради. Причому це все спирається на кілька цитат із Винниченка й інших діячів, про те, що “необхідно загальне озброєння народу, а не армія”. Суть справи полягала зовсім не в тому, що діячі УР не хотіли будувати збройні сили — вони прагнули їх мати. Більшовики точнісінько так само говорили — потрібне загальне озброєння народу і т. д. Але більшовики зуміли при всьому цьому завдяки своєму маккіавелізму створити зовсім нові частини, очоливши їх старими “спецами” (офіцерами й генералами) під контролем своїх комісарів. Це те, чого не зуміла зробити Центральна Рада, і що зробив Скоропадський, і потім намагався зробити і Петлюра. В Петлюри дуже багато було офіцерів iз царського генерального штабу, але він не міг цей процес взяти під контроль. Біда Центральної Ради була якраз не в цьому, а в тому, що вона брала курс, я б сказав, на унтер-офіцерів. Це був той самий націоналізм, те саме націоналістичне народництво. Вони не хотіли мати справу з російськими генштабістами, тому що боялися за національну долю. І програли. Тому і під Крутами вийшли на бій iз більшовиками, маючи гімназістські й студентські групи, а ті жалюгідні офіцерські кадри сиділи в теплих вагонах і грали в карти, коли хлопці вмирали. Я взяв це тільки як приклад.

Чи може бути якийсь концептуальний задум у газети? Я думаю, що ні. Це було б понад її сили. І так, як воно зроблено в книзі “Україна Incognita”, так воно й повинно бути. Що можна додати? Було б добре, якби на матеріалах цих публікацій газета ще й давала якісь дискусії і обговорення. Тоді б вони стали додатком до хорошої, так би мовити, інформаційно багатої сторінки. Не обов’язково подавати одну концепцію бачення історії України. Хтось би, скажімо, всупереч газеті, сказав: “Ні, це не було коливання між націоналізмом і соціалізмом, а насправді це був селянський націоналізм, народницький”. Можна з цим не погоджуватись, але тоді б це викликало більший інтерес до преси.

Таке в мене загальне ставлення, але я в цілому вітаю і книжку, і ці публікації. Бажав би газеті, щоб вона їх продовжувала і зробила гострiшими і цікавiшими.

- Те, що зробила газета “День” і як видання, і випуском книжок – і є, по суті, формування здорових ціннісних орієнтацій українського суспільства, які дуже носять виразний європейський і світовий контекст.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури НАН України:

- Це книжка, яку повинні мати всі (“Україна Incognita”). Вона стала трибуною, на якый висловилися люди різних напрямів ы сфер діяльності. Книжки газети “День”, як і сама газета унікальні тим, що поєднують популярність викладу з гостротою спостережень.

Приємно, що двотомник із серії “Бібліотека газети “День” одержав громадське визнання. Правду кажучи, він давно на це заслуговував. “Україна Incognita” та “Дві Русі” у мене вдома стоять серед енциклопедичних видань та словникової літератури — це те, що часто потрібно для роботи. Я вважаю, що повноцінне формування особистості, її історичної пам’яті, системи національних цінностей неможливе без цих двох книг. Також двотомник працює на консолідацію української нації, відкриваючи для багатьох регіонів, особливо, Сходу і Півдня України, правдиво відтворені сторінки історії України. Ми всі, нині сущі в Україні об’єднані драматичною складною, але нашою національною історією.

Особливо важлива друга книга “Дві Русі”, яка показує, в чому відмінність все-таки України та Росії, як ця історія двох народів переплетена і наскільки вона непізнана, особливо, я сказав би, для Росії. Для нас уже багато що відкрилося, але росіяни ще живуть стереотипами і тими традиційними уявленнями, які формували у їхній свідомості міф про тисячолітню Росію, без урахування ролі та значення України як окремого етносу зі своєю історією, культурою...

Тарас ГУНЧАК, професор історії Раттгерського університету:

“Така книга, як “Україна Incognita”, творить світогляд”

100 грн
Каталог: 
0
0
1
0