Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

Wojny a pokój / Війни і мир (польською мовою)

Ціна 50 грн
1

Гортати книжку

Дорогі друзі, маю честь представити вам третю книжку із серії «Бібліотека газети «День».

Дві перші — «Україна Incognita» (2002 рік) і «Дві Русі» (2003 рік) — були присвячені маловідомим сторінкам вітчизняної історії, а також непростим відносинам України-Руси та Московського царства. Нова робота, яку ми назвали (так епічно!) «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», — це, як видно із заголовка, спроба по-новому зрозуміти одного з найближчих наших західних сусідів, а головне — поставити ряд важливих питань перед думаючими українцями.

Вихід проекту в рік, офіційно названий Роком Польщі в Україні, може лише посилити інтерес, який зовсім не є кон'юнктурним.

Про це свідчать розділи книжки, написані кращими авторами «Дня», — прогресивними українськими вченими, істориками, філологами, філософами, журналістами та їхніми польськими (не менш авторитетними) колегами. Спектр огляду — від давніх часів до сьогодення. Через нервові вузли зіткнень інтересів і спільне освоєння духовного, цивілізаційного простору.

Кут зору — якщо (зрозуміло) Україна — не Росія, то чому не «Польща»? У сенсі темпу реформ і реінтеграції до рідного європейського дому. І в чому, власне, полягає унікальний досвід українців і урок України?

Очевидно, тисячі досліджень не здатні дати вичерпну й однозначну відповідь на запитання: «Чому один народ має таку історичну долю, а другий — зовсім іншу». І це за умов подібної географії, подібних мов та антропологічного типу, а також постійного спілкування (мирного чи воєнного) протягом століть.

Вчені знають: історія України радикально відрізняється від історії Польщі тим, що дуже складний процес становлення державності в Київській Русі був трагічно і стрибкоподібно перерваний монголо-татарською навалою у XIII столітті. Це мало велике значення у майбутньому. Бо хоч розпочався цей процес майже одночасно — а іноді й раніше — з формуванням багатьох сучасних західноєвропейських держав, але так і не вийшов в Україні за межі ранньофеодальної (княжої) доби. Через що в XVII столітті мав починатися майже з нуля. І закінчився поразкою.

Століття бездержавного життя — на просторах між майже азіатським православним Московським князівством, католицькою, майже західною Польщею і (з півдня та сходу) буйною стихією степовиків — виховали особливий тип людини. Наші предки були людьми вільними. Звикли жити з косою чи плугом в одній руці та мечем — у другій. Тому приєднання цих земель до Речі Посполитої — з її тогочасними законами, королем, ієрархією, панами, податками, регламентованим військом — не могло відбуватися безболісно.

Привнесені цінності не сприймалися, бо були пов'язані з примусом, обмеженням свободи особи, привласненням окремими людьми того, що належало — на думку українців — усім. Саме тоді було закладено в душі людей ворожнечу.

 

Дуже драматичним для українсько-польських відносин, починаючи з XVI ст., став релігійний фактор. І не тому, що українці були аж занадто набожні, а тому, що католицтво було конфесією саме тих людей, які обмежували кількість козацького війська, відбирали землі, насаджували феодально-кріпосницькі порядки. Як відомо, у відносно спокійні часи, скажімо за часів Петра Могили, українці, бувало, приймали на певний час католицизм заради того, щоб поїхати навчатися до Кракова або навіть і Рима... Тож справа не в конфесії.

Тут важливо зважати на кілька обставин. Маємо пам'ятати, що католицизм минулих часів дуже відрізнявся від сьогоденного — з його терпимістю, повагою до інших релігій, до свободи совісті.

Усе це — великі досягнення Римської церкви XX століття, не в останню чергу — Папи Івана Павла II. У часи утворення Речі Посполитої та колонізації України картина була іншою. Тоді католицизм був чимось на зразок «расової ознаки» — поділяв людей на вищих і нижчих, а приналежність до православ'я значно обмежувала права, привілеї та можливості для «кар'єри». Українці, наші предки, хотіли рівних прав і виборювали їх.

Навіть цей історичний міні-екскурс дозволяє зрозуміти, чому так довго, аж до XX століття, тліли головешки ненависті й болю.

Звісно, в рамках газетного проекту ми не ставили завдання вичерпного та всеохоплюючого аналізу. Наш особливий інтерес — «покинуті» питання, нюанси й ті деталі, в яких, як відомо, ховається «диявол».

Мені завжди було важливо зрозуміти: чому поляки (незважаючи на те, що у Москві вже підготували уряд на чолі з Дзержинським) втрималися від спокуси і встояли перед загрозою «більшовизму»? Чому відбулося у 1920-му «чудо на Віслі», а не відбулося чуда на Дніпрі? Чому Україна, незважаючи на опір і селянські повстання, все ж виявилася беззахисною перед «інфекцією» зі Сходу?

 

На мою думку, справа полягає в тому, що поляки замість класової, на яку так розраховували ленінці, продемонстрували національну солідарність. І тут неминуче виникає запитання до нас, українців: що (крім об'єктивних обставин) є таке в нашому національному організмі, що спонукало тоді розімкнути ряди?

А за цим — як добре видно з іншого століття — гуманітарна катастрофа. Громадянська війна, голод, репресії, русифікація...

Коли я ставила запитання, чому поляки консолідувалися, мені наші колеги-історики відповідали: пояснення просте — в них був Пілсуд-ський. А в нас «свого» Пілсудського не було. Але для мене це часткове пояснення. Бо виникає безліч інших запитань: а чому в них був такий лідер, а в нас не було? І що є причина, а що наслідок? Можливо, не помітили, бо в нього було інше прізвище? Чому, скажімо, не прийняли Петлюру, не консолідувалися навколо нього?

Минулого року на запрошення Президента Олександра Квасневського ми були у Варшаві на святі Війська польського. Я була вражена тим, з якою любов'ю поляки відтворюють ритуали. Вони багато говорять про Пілсудського, вшановують його як всенародного героя — в центрі столиці пам'ятник маршалу, який у 1920 році, розпочинаючи спільний з військами УНР похід проти більшовиків, писав: «Коли йдеться про мою українську політику, то це експеримент. Я є тим, хто втягнув Польщу в це діло, тому можу сказати, що даю тепер українцям шанс. Якщо їм удасться, то вдасться; не досягнуть успіху, то не матимуть його. Є два методи, щоб навчити людей плавати. Я волію кидати їх на глибоку воду і примушую плавати. Це я, власне, роблю з українцями». Поляки під тиском Заходу уклали з Росією мир. Петлюра залишився без підтримки, армія пішла за Збруч і була інтернована.

Що з цього вийшло — знаємо. Про спільний безпрецедентний похід Петлюри і Пілсудського ви зможете прочитати в цій книжці, в матеріалі відомого вченого-історика Сергія Литвина у розділі «За вашу і нашу свободу».

Запитання залишаються. Вони спрямовані до сьогоднішніх українців, до наших політиків. Чи вміємо ми читати історію? Чи затребуваний безцінний, часто трагічний досвід?

Як тут обійти той факт, що майже непоміченим минуло відзначення 125-річчя Петлюри, не маємо йому і пам'ятника в Києві... Тому Симону Петлюрі, який, залишившись сам на сам з ворогом, у відозві «Народе український» від 22 січня 1923 р. писав: «У цей непевний час, коли старій культурі Європи загрожувала та страшна руїна, що сталася вже в Росії і Україні, тільки вища влада Твоя, Народе український, з лицарським військом Твоїм боронила Україну і всю Європу від жахливої навали большевиків московських. Коли салютна армія українська в обороні всесвітньої культури являла високий зразок мужності й легендарної відваги, великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Тероризована большевицькою загрозою Європа готова була допомогти таким безнадійним авантюрам, як спроби Денікіна — Врангеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білоруси, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського».

...Написано 80 років тому. Всього-навсього. А пам'ятник — він же від слова «пам'ять»... Немає історичної пам'яті — немає пам'ятників. Немає пам'ятників — немає лідерів?

Може, це і є відповідь на те запитання з минулого: чому у нас не було (і немає?) «свого Пілсудського»?

Взагалі, мабуть, народ може розминутися з лідером. Не побачити його, не почути, не робити зусиль, щоб зрозуміти. Чи залежить це від якості провідника? Безумовно. А від якості народу?

Говорять, що поляки відрізняються від нас двома речами. Перша — це нація з могилами. Там є Вавель, де похоронені всі визначні поляки. Туди можуть прийти люди і покласти квіти.

Ми — нація безперервної боротьби за свободу із колосальними жертвами. Але — без могил. Де могила Богдана Xмельницького, Івана Богуна, Пилипа Орлика, чи нашого «останнього самурая» — великого гетьмана Кал-нишевського... А Івана Мазепи? Тільки цього року відкрили пам'ятник у Галаці. Де могила Петра Сагайдачного, мужнього Тараса Чупринки (Шухе-вича)? Поки вони не тут, і нас тут не видно. Як там: кожне наступне покоління стоїть на плечах попередників... Але я вірю, колись пантеон Великих українців постане.

Друге — у Польщі домінує, живе і розвивається польська мова. А наша, українська, — все ще на «островах» в іншомовному океані.

За народом, як і за городом, потрібно дивитись. А не доглянеш — усе живе, корисне заглушать бур'яни...

Звісно, будівництво сучасної держави «під ключ» — серйозний виклик. За попередні століття тільки встигала «нарости» якась українська еліта — її піддавали розграбуванню, її нищили фізично, її перекуповували, перевер-бовували, й ополячували, і зросійщували. Ту ж, що залишилася, налякали на три покоління наперед. Ще й досі багато хто каже: не говоріть «національна держава», не кажіть «нація»...

Це — одна з причин, яка певною мірою пояснює, чому в подальшому наші країни демонстрували зовсім різні кондиції. Польща в Євросоюзі й НАТО, а ми, здається, зараз далі від задекларованої мети, ніж на початку.

Просто на момент здобуття незалежності в Польщі були — поляки. А в Україні, за висловом всесвітньо відомого вченого, дослідника Голодомору Джеймса Мейса, незалежність отримала УРСР. Грудневий референдум незабутнього 1991 року всіх дуже втішив. Але коли почалася робота, виявилося, що українців (не в етнічному, в політичному сенсі) критично мало, натомість дуже багато було і залишається — радянських людей.

Як це позначилося на суспільних процесах? Чого додало: злагоди, стабільності чи консервації «застою»? І що за 13 років незалежності зробили сучасні українці для створення нової цивілізаційної системи координат?

Гадаю, нашим читачам будуть цікаві роздуми на цю тему професора Римського університету Оксани Пахльовської «Польща і Україна: «Ода радості» Бетховена на кордоні нової резервації».

...Коли я обдумувала і писала цей вступ, мене не полишало відчуття гіркоти. Можливо, ще й тому, що я народилася на прикордонні, в селищі на Волині. І в мене, українки, є «своя Польща». Моя мама, Марія Ар-хипівна, до війни вчилася в польській гімназії. І я досі пам'ятаю, як вразила мене розповідь про те, що її там били лінійкою по руках за кожне українське слово. Одного мого дядька призвали до польського війська у 1939-му, а інший у складі радянських військ загинув, визволяючи Варшаву. Близьку родичку «хлопці з лісу» кинули з немовлям у колодязь, бо вона була заміжня за поляком...

Мама, виховуючи двох дочок (тато помер, коли мені був рік), на свої 60 карбованців все ж примудрялась виписувати три журнали: «Радянська жінка», «Работница» і... «Кобєта і жиче». Та й, зрештою, вся мода в мої шкільні роки приходила до нас через західний кордон, подихом чогось зовсім іншого було тоді, в 70-х, польське телебачення. І, нарешті, погоду ми звіряли по Варшаві...

Здається, я знаю, розумію, відчуваю поляків. Я знаю, що вони майже як ми. Я пам'ятаю той час, коли у наших сільмагах вони «глобально» скуповували праски, цвяхи, телевізори... Потім наші перші «човники» потяглися на польські базари, щоправда, там і загрузли. А їхні пересіли спочатку у власні дрібні крамниці, потім у більші, а згодом стали здебільшого тим середнім класом, про вирощування якого ми так багато говоримо... То що ж розділяє нас нині? Якого характеру цей розрив?

... Я за мораторій на критику українського менталітету. Набридло. Є чимало ніби й освічених людей, які й досі нічого не знають про історію, культуру, традиції свого народу. Нещодавно я прочитала, що в іудаїзмі вони підпадають під визначення «вкрадені діти». Бо ще колись їхніх дідів вкрав у народу нахабний злодій — чужа влада. І тепер, може наївно, може ідеалістично, здається дуже важливим повернути цей «ясир».

Крім того, це означає, що всім, хто причетний до влади тепер чи буде в майбутньому, слід дбати не лише про ріст ВВП, а насамперед про «виробництво» Громадян.

...Насамкінець хочу подякувати авторам, упорядникам, журналістам, всім, хто причетний до народження третьої книжки з «Бібліотеки «Дня». Вважаємо цей книжковий триптих своєрідним посібником із набуття українського Громадянства.

 

Щиро Ваша Лариса ЖАЛОВАГА (ІВШИНА)
12 серпня 2004 року, Партеніт

Відгуки

Марек ЗЮЛКОВСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні:

— Я вважаю, що нове видання “Війни і мир” та два попередні “Україна Incognita” і “Дві Русі” є своєрідною ретроспективою України. У кожній книжці ведеться свій дискурс. У книзі “Дві Русі” — це дискурс про місце руської й російської культур (що не одне й те саме) в культурі українській; про так звану генезу початку — для кого Київська Русь була початком...

У “Війнах і мирі” відбувається діалог про те, як дві концепції свободи чи, сказати б, концепції боротьби за свободу часто співіснують на зіткненні, звідси й назва проекту. Безумовно, цей європейський дискурс ішов на Україну через Польщу, — про, це, власне, і йдеться у третій книжці “Дня”.

Спасибі за те, що присвятили її Яцеку Куроню, який у червні цього року відійшов від нас. Він був одним iз найвидатніших політиків і суспільних діячів за останні 30—40 років. Був і великим сердечним другом України. І, як ніхто інший iз польських політиків, розумів значення громадянської свободи та взагалі свободи людини. Пригадую цитати з деяких його матеріалів, мовляв, якщо політики починають говорити про пенсії чи заробіток, вони думають, як відібрати у людей свободу. Яцек Куронь розумів трагедії та драми щоденного життя людей, тому організовував багато благодійних акцій. Він усвідомлював водночас механізми розвитку суспільства та механізми дії політики та знаходив шляхи їхнього поєднання для польської справи.

Торік вперше ми зробили спробу відкрити широкому загалу тему Волинської трагедії. Раніше з’являлися публікації з цієї проблематики, проте вони не були загальносуспільними. Ми багато досягли, бо, говорячи про події на Волині 1943 року, передусім мали на увазі моральний та етичний підходи до цієї трагедії. Загинули й поляки, й українці. Можна було говорити про причини й злочинців, проте для цього ще недостатньо архівних матеріалів. Передусім нашим народам потрібен був більш моральний підхід до цього питання — вперше після Другої світової війни вшанувати пам’ять жертв подій на Волині. Нам вдалося продемонструвати полякам і українцям, що вони є спільниками у вшануванні пам’яті трагічно загиблих.

Щодо об’єктивності висвітлення українсько-польських вiдносин у цьому проекті, то про це складно говорити, доки не буде досліджена низка документів iз архіву СБУ та інших архівів.

Думаю, що нова книжка “Дня” “Війни і мир” засвідчує, наскільки серйозним і глибоким може бути діалог сусідів. Це необов’язково діалог про економіку та торгівлю. Зараз складається таке враження, що це найважливіше у вiдносинах між державами. Але конфлікти поміж народами не завжди мали єдину причину — економічну. Про це, власне, і йдеться у третій книжці “Дня”. Існує щось глибше. У тлумаченні нашої спільної історії та наших спільних вiдносин ми повинні вживати не тільки економічні, а й соціологічні, культурні категорії. “Війни і мир” є черговим доказом, що історія може бути не тільки предметом суперечки, а й предметом філософських та культурологічних роздумів над взаємовпливами культур, ментальностей... Ми мали періоди, коли Польща жила в мирі з Україною, й це були сприятливі часи для обох народів. Певен, що нам вдасться створити таку політико- економічну ситуацію, щоб польсько-українське партнерство стало важливим стратегічним чинником у Європі.

Вєслав ОСУХОВСКІ, генеральний консул Республіки Польща у Львові, радник-міністр:

— Найперше хочу подякувати упорядникам й авторам книжки “Війни і мир” за цей двомовний проект. Те, що він надрукований українською мовою — зрозуміло. А його вихід польською розцінюю як відкритість українців до діалогу з поляками, нового осмислення спільної, часто драматичної й навіть трагічної історії, а відтак усвідомлення всієї значущості історичних уроків для майбутнього українсько-польських вiдносин. Це добра нагода полякам пізнати своїх сусідів. Бо ми часто дивилися на українців очима західних чи польських науковців. За останні роки в Польщі надруковано чимало книжок з цієї проблематики. І досі доводилося використовувати тільки польську літературу з даної тематики. Натомість бракує українського погляду.

А ще є культура, яка завжди виконує місію зближення, примирення, взаєморозуміння та взаємопроникнення. Я, історик за фахом, із задоволенням прочитав розділ “Культурний простір” про українців Михайла Грушевського, Євгена Маланюка, Богдана Лепкого, Пантелеймона Куліша...

Важливо, що проект носить оптимістичний характер. Це відчувається.

Юрій ЛОГУШ, голова правління компанії “Крафт Фудз Україна”, співзасновник літературного конкурсу “Коронація слова”:

— Наскільки я цікавився, про українсько-польські вiдносини книжок не так багато в Україні. “Війни і мир” — це всеохоплива праця, своєрідна енциклопедія з історії та мистецтва. Видання заповнює ті прогалини, про які так мало пишеться, порушує теми, що були довгий час заборонені. Ця книжка та попередня — “Дві Русі”, — очевидно, якраз висвітлюють ті полярності й дилеми в нашому політичному та суспільному житті, спричинені тим, що ми є між Заходом і Сходом, між Польщею і Росією.

“Війни і мир” — добра нагода осмислити історію українсько-польських вiдносин, досвід Польщі та її сучасний приклад. Не можна однозначно відповісти, кому нині вона потрібніша — полякам чи українцям. Зрозуміло, що нам вона дуже необхідна. А нашим західним сусідам?.. Адже українсько- польське партнерство може стати важливим стратегічним чинником в усій Європі.

Хочу побажати цьому проекту великих тиражів і перевидань. Думаю, він прокладе собі шлях до умів і сердець багатьох. Бо пропущені через особистий життєвий досвід, особисте сприйняття історичні факти вражають більше, ніж просто сухий перелік дат, подій, імен. Яскравий приклад того передмова головного редактора “Дня” Лариси Івшиної, чи матеріали, жанрово означені як “круглі столи”. Таке емоційне тло додає віри й правдивості в історичний фактаж. І книжка здається “живою”.

Тарас КОМПАНИЧЕНКО, кобзар, один iз редакторів книжки «Війни і мир»:

— «Війни і мир» — гідне продовження серії «Бібліотека газети «День». Проект, сказати б, окрім об’єктивного висвітлення історії, відкриття її невідомих чи маловідомих сторінок, має на меті ще й розкомплексувати наше суспільство, представивши українську минувшину як частину всієї історії старої Європи. Особливо це стосується українсько- польських взаємин, де були конфлікти і трагедії, але були й взаємні культурні проникнення, діалоги... У Вавелі у Кракові зберігається меч Сагайдачного, якого він отримав у нагороду від польського короля за переможну битву під Хотином. Було би добре, якби одного разу той меч привезли до Києво-Могилянської академії, де, власне, лежать останки Петра Конашевича-Сагайдачного. Гетьман був похований біля стін Богоявленського собору, котрий разом iз багатьма могилами більшовики підірвали у 1934 році.

Таку книжку, як «Війни і мир», — добре видану, зі смаком проілюстровану, несоромно подарувати полякам. Адже у Польщі друкують чимало книжок на польсько-українську тематику. Вийшло ряд матеріалів з історії Української Греко-Католицької церкви. Нещодавно у Кракові презентовано збірник Станіслава Радишевського «Польськомовна українська поезія XVI— XVIII cтоліть»...

Я подарував «Війни і мир» польською мовою своїм друзям: українцям Андрієві Любачівському та Мирославові Воргачу з Вроцлава, які, до речі, постійно читають газету «День» в інтернеті, та полякові Антонію Пільху з Кракова. Вони зацікавилися виданням. Кажуть, що воно послужить там для творення позитивного образу українців. Для Антонія Пільха про значущість цієї книжки свідчила, передусім, присвята її пам’яті великому полякові Яцеку Куроню, також передмова головного редактора «Газети Виборчої» Адама Міхніка та слова підтримки і благословення проекту Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара — дуже популярну постать у Польщі. Й, безумовно, статті Збігнєва Бжезинського, Яцека Куроня, інтерв’ю з Єжи Гедройцем, Кшиштофом Зануссі, матеріал про Папу Римського Івана Павла II... Мій друг назвав це видання діалогічним.

Ми маємо болісну спадщину взаємин. І проект «Війни і мир» пропонує будь-то українському чи польському читачам на своїх сторінках відвертий діалог, акцентуючи увагу все-таки на позитиві.

Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор, головний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:

— Книжка «Війни і мир», що завершує триптих видань газети «День» про смисли та долю української історії, є незвичайною за задумом та виконанням. Адже вона стосується безпрецедентної за історичною напругою та інтенсивністю подій взаємодії двох протиставлених один одному, але таких близьких за культурою слов’янських народів — українців та поляків. Війни та конфлікти, здавалося б, утворили прірву між Україною і Польщею, але ця прірва завжди заповнювалася міфами від пророцтв козака-віщуна Вернигори, «срібними снами» Юліуша Словацького, кримськими мріями Адама Міцкевича та струмком української поезії в польському літературному романтизмі. Адже на польсько-українському порубіжжі жили люди, з яких ніхто не бажав бути глядачем світової драми, а тільки її актором, люди, які заповнювали проміжок між мрією та реальністю, пригодами, навіть авантюрними. Про це і йдеться в книжці «Війни та мир». У ній також говориться, як Україна та Польща визначали кордони країн, iз якими межували, тобто Криму, Росії, Австро-Угорщини; як обидві країни рятували Європу від військових загроз Османської імперії та російського панування. Розповідає вона і про менталітет народів- сусідів. Ліна Костенко зазначає, що польські вожді, засновники нації, мали прізвища Болеслав I Хоробрий, Болеслав II Сміливий, а в Україні такими прізвищами були названі Володимир Святий, Ярослав Мудрий, в той час, як в Росії поводирями виступали Юрій Долгорукий та Іван Грозний. Отже, у першому випадку — пріоритет військового подвигу, у другому українському випадку — на першому місці святість та знання, і в третьому — довгорукість та загроза. Книжка «Війни і мир» створена висококваліфікованою когортою фахівців, серед яких відомі вчені Ярослав Ісаєвич, Станіслав Кульчицький, Володимир Панченко, Юрій Шаповал, та діячі культури — Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Дмитро Павличко. Солідним є і представництво польських інтелектуалів — Збігнєв Бжезинський, Адам Міхнік, Яцек Куронь, Ева Рибалт...

У польському замку в Кракові у Вавелі зберігається меч-«щербанець» Болеслава II Сміливого. За легендою король вищербив його об Золоті ворота Києва. Але у цьому замку і зберігається золотий меч Петра Конашевича-Сагайдачного, що його подарував йому польський король Владислав за переможну битву під Хотином. Мирне співіснування цих двох лицарських мечів під одним європейським дахом Кракова ніби символізує долі України та Польщі.

 

Каталог: 
50 грн
0
0
0
0