Із початком нинішнього політичного сезону активізувалися й акції протесту українських громадян. Якщо раніше вже мітингували підприємці, вчителі, студенти, то у вересні на вулицю вийшли воїни-інтернаціоналісти, чорнобильці, які своїм штурмом будівлі Верховної Ради неабияк налякали народних депутатів. Локальна незадоволеність воїнів-афганців прокотилася потім і в обласних центрах. Поки ми спостерігаємо точкові виступи окремих соціальних груп, які протестують проти утиску своїх прав з боку влади: підприємці, студенти, воїни-афганці, чорнобильці... Чи можуть ці акції набути масового характеру? На це запитання відповідало чимало експертів. Одні прогнозували мітинги на осінь минулого року, інші — на весну цього року. Подейкували й про протести восени 2011-го. Згідно із соціологічним дослідженням Центру Разумкова, у серпні, порівняно з травнем цього року, дещо зросла частка громадян, які висловили готовність узяти участь в акціях протесту: санкціонованих і несанкціонованих мітингах і демонстраціях, страйках, бойкотах. 55% українців готові вийти на вулицю з протестом «у разі значного погіршення умов життя», 17,4% готові «терпіти матеріальні труднощі ради збереження в країні порядку», 27,6% не визначилися з відповіддю. Пропонуємо вашій увазі погляд політолога Павла Ковальова і думки експертів, які аналізують протестні настрої за останній місяць.
Знову і знову відкладаються дата і час народного бунту, який передрікають вже півтора року. Усі спраглі революцій можуть почекати: українське суспільство не готове до масових протестів. Акції одинаків та окремих соціальних груп розв’язують конкретні завдання, але ніяк не складаються в загальну картину «повстання мас». Є і конспірологічна версія, згідно з якою, все, що відбувається, — якийсь таємний план, розроблений самою владою. Мовляв, якщо протестні настрої неможливо вгамувати, їх потрібно очолити.
У БІЙ ІДУТЬ АФГАНЦІ
Отже, за підсумками вересня 2011 року ми маємо три знакові події: спробу ветеранів війни в Афганістані і чорнобильських організацій штурмом узяти Верховну Раду, удар букетом по обличчю міністра освіти Дмитра Табачника і студентські акції на Михайлівській площі, які розігнав «Беркут». Здавалося, ось воно — повстання з різних боків на владу. Та деякі факти примушують замислитися: а чи так усе чисто в цих яскравих проявах суспільної незадоволеності?
«Афганська» акція під стінами Верховної Ради запам’яталася двома особливостями. По-перше, досить млявими діями правоохоронних органів, зазвичай настільки рішучих щодо придушення акцій подібного роду. Так, можна припустити, що беркутівці та інші представники силових структур виявилися неготовими до рішучого повороту подій і не захотіли зв’язуватися з людьми, які мають справжній військовий досвід. Проте, як і у випадку з подіями 9 травня у Львові, помічаємо дивну річ: бездіяльність міліції тривала рівно стільки, щоб оператори, зокрема зарубіжні, могли зняти все на камеру. Після цього штурм якось сам собою згас, а до протестувальників вийшов глава парламентської фракції ПР Олександр Єфремов.
Що ще варто зауважити — це виправдання лідерів «афганських» організацій, які лунали якось дуже недоречно з вуст цих, безумовно, рішучих чоловіків. Мовляв, ми штурму не хотіли, це все інцидент, ми виявилися втягнутими в провокацію та ін. Треба врахувати, що організації ветеранів Афганістану досі завжди підтримували Віктора Януковича і Партію регіонів. І раптом виступили проти «антинародної політики». Але проти кого конкретно спрямовано їхній гнів? Проти Верховної Ради. Пролунали вимоги про її розпуск. Знову винен законодавчий орган, як і під час підприємницького майдану. Ніби тоді депутати не «продавлювали» в авральному режимі Податковий кодекс, що надійшов до них з уряду, а потім також одностайно голосували за президентські поправки до нього.
Так вийшло і цього разу. Крайніми виявилися депутати. Про непривабливу роль уряду не сильно згадують. Щоправда, «незлими тихими словами» поминали Сергія Тігіпка, але йому не звикати. І, звісно, недоторканною залишилася фігура Президента.
Те, що афганці залишаються прибічниками радше синьо-білої, ніж будь-якої іншої колірної гами українського політикуму, підтверджують ті самі заяви про провокації. Якби істинною метою була демонстрація своєї сили можновладцям, виправдовуватися не було потреби. І не було б сподівань на доброго царя, який усе розсудить. Загалом, або лідери «афганських» організацій утратили на деякий час контроль над ситуацією біля Ради, і ця ситуація стала розвиватися за законами натовпу, або всі ці виправдання — справжня спроба пояснити незапланований інцидент перед владою.
Навіщо властям режисирувати «афганську акцію»? Причин можна назвати п’ять. По-перше, незадоволеності афганців все одно не можна було запобігти, і його вирішили «каналізувати» у вигляді акції біля стін парламенту. По-друге, відміна пільг — за заповітами МВФ — остаточно «втопить» рейтинг влади, і на хороші відсотки восени 2012 року ПР може не розраховувати за вживання всього адмінресурсу.
По-третє, під час розподілу пільг можна створювати різні корупційні схеми. По-четверте, хоча б частину пільг набагато вигідніше зберегти — це один з інструментів впливу на електорат. Досить незадоволеності вже однією пенсійною реформою. Нарешті, по-п’яте, Європа, що звинувачує українську владу в утисках демократії і свободи волевиявлення, має побачити картинку невдоволеного народу, якого ніхто не розганяє, тобто демонстрацію буйства демократії в Україні.
Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на сторінці "Подробиці" в матеріалі політолога Павела КОВАЛЬОВА
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



