Двадцята річниця незалежності України — символічний рубікон для держави. Це можливість зазирнути в конкретні часові рамки й оцінити, на якій стадії розвитку ми знаходимося. Що зроблено нашою країною за цей досить невеликий, але й немалий період, для того щоб повноцінно називатися державою, мати достойний рівень життя, користуватися повагою в світі.
Незалежність не впала нам на голову, як дехто любить повторювати. Це стало закономірним результатом боротьби українського народу протягом багатьох століть. 24 серпня 1991 року стало не просто офіційним Днем проголошення або відновлення незалежності України, а й символічним закріпленням розпаду Радянського Союзу. Відбулися зміни — глобального, геополітичного масштабу. На карті колишнього СРСР з’явилися п’ятнадцять нових держав, кожна з яких почала відлік власної історії. Перед кожною країною виникло безліч проблем: від найпростіших — як нагодувати людей, до найскладніших — пошуку ідентичності.
Новітня (незалежна) історія України була насичена багатьма подіями. Якщо оперувати рамками президентських каденцій — це драма першого президента Леоніда Кравчука; десятиріччя Леоніда Кучми; помаранчева революція і президентство Віктора Ющенка; нинішнє правління Віктора Януковича. Кожен із цих періодів вирізнявся певними подіями, можливостями та особливостями розвитку країни.
Як не дивно, сьогодні про Леоніда Кравчука все більше говорять як про поки найуспішнішого президента України, хоча він перебував при владі лише три роки. Звичайно, можна закидати Леоніду Макаровичу невикористані шанси початку 90-х, але всі визнають його роль у відновлення незалежності, а головне — він наважився на крок, на який не наважувався потім жоден президент: заборонив Комуністичну партію України. Сьогодні, на відміну від Леоніда Кучми й Віктора Ющенка, Леонід Кравчук навіть став своєрідним «мудрецем» нації.
Половину з двадцяти років незалежності країною правив Леонід Кучма. Багато хто говорить, що завдяки Леоніду Даниловичу під кінець його каденції Україна мала найвищий ВВП у Європі. Так, але все чомусь закінчилося помаранчевою революцією. Саме Леонід Данилович реанімував Комуністичну партію, а її лідера Петра Симоненка зробив своїм основним конкурентом на президентських виборах 1999 року. Завдяки цій технології він удруге став президентом. Далі була ейфорія: попереду п’ять років правління. Саме в цей час (2000 рік) сталася трагедія із журналістом Георгієм Гонгадзе. Одним із наслідків правління Куми стало порушення кримінальної справи проти другого президента (його звинувачують у причетності до незаконних дій та вбивства Гонгадзе і незаконних дій щодо журналіста Подольського). А головним висновком десятилітнього правління стало створення в Україні кланово-олігархічної системи з усіма її наслідками. У цій системі ми живемо й досі.
Серед усіх президентів України Віктор Ющенко мав найбільше шансів змінити країну. Прийшовши до влади внаслідок помаранчевої революції і маючи величезний кредит довіри, причому не тільки в Україні, а й у світі, він за результатами п’ятирічного правління, на жаль, став, мабуть, найбільшим розчаруванням. Хоча це вина не тільки Віктора Ющенка, а й усього «помаранчевого» табору. Погіршення життя не було, навпаки, усі відзначали досягнення у сфері свободи слова, певне економічне зростання, проте кардинальних змін, і у внутрішній, і у зовнішній політиці, українці так і не дочекалися. До заслуг Віктора Андрійовича можна зарахувати гуманітарну політику. Незважаючи на те, що йому так і не вдалося об’єднати суспільство, він перший серед президентів на найвищому рівні заговорив про українську культуру, історичну пам’ять, українських героїв тощо.
Результатом розчарувань «помаранчевими» став прихід до влади основного конкурента Ющенка у 2004-му — Віктора Януковича. За півтора року команда Віктора Федоровича зробила те, що не вдалося зробити Віктору Андрійовичу за п’ять — повністю взяти владу у свої руки. За цей час вони встигли багато: сформували більшість у Верховній Раді за допомогою «тушок», реанімували Конституцію 1996 року (Янукович отримав навіть більше повноважень, ніж Кучма), підписали Харківські домовленості (в обмін на знижки на російський газ, залишили Чорноморський флот РФ у Криму до 2042 року), нівелювали досягнення в гуманітарній політиці (невизнання Голодомору геноцидом, скасування звань Героїв Бандери й Шухевича, усілякі інші нововведення міністра Табачника), ухвалили судову, адміністративну, податкову, пенсійну реформи (результатів поки не відчуваємо) тощо. Єдиний плюс, який приписують нинішній владній команді, — це відновлення владної вертикалі. Але актуальним залишається питання: заради чого?
Підготовка до ювілейної дати незалежності України розпочалася заздалегідь — практично за рік. Серед запланованих заходів передбачався військовий парад у столиці та в інших містах, проте згодом парад скасували. Мотивація: економія грошей, які Віктор Янукович наказав спрямувати на соціальний захист населення. Як писав «День» (№132—133, 29 липня 2011), парад — це не завжди військова техніка на Хрещатику та авіація в небі, парад можна провести за участю богунців, військового оркестру, легкої військової техніки. Парад має бути. До того ж двадцять років незалежності — подія не з пересічних. Узагалі складається враження, що влада не надто й переймається Днем Незалежності. Для неї, напевно, головніше, щоб лідер опозиції сидів у СІЗО. У МЗС уже заявили, що не планують запрошувати на святкування велику кількість іноземних гостей. «Завдання, яким чином залучати максимально іноземні делегації до участі в цих заходах, не ставиться. Це передусім українське свято», — сказав директор Департаменту інформаційної політики МЗС України Олег Волошин.
Чи стане День Незалежності українським святом — теж питання. Згідно з останніми результатами дослідження Центру соціальних і маркетингових досліджень «СОЦИС», найважливішими державними святами населення країни вважає День Перемоги (48,0%), День Незалежності України (15,5%) і Міжнародний жіночий день (15,1%). Окремо День Незалежності вважають святом 57,2% громадян України (16,7% опитаних відповіли, що цей день для них — «дійсно велике свято», 40,5% — «звичайне свято, як і інші офіційні свята»). 31,9% дають відповідь, що для них це «не свято, а звичайний вихідний день», 7,9% — «цей день повинен бути робочим». Такі дані отримав Центр Разумкова рік тому.
Часто вік існування нашої держави порівнюють із віком людини. Так от, людина у двадцять років — це достатньо зріла особистість, яка здатна самостійно ухвалювати рішення і є цілком незалежною. З інтерв’ю Релігійно-інформаційній службі України колишнього глави УГКЦ патріарха Любомира (Гузара): «Я думаю, те, що ми пережили за останні 20 років, є цілком закономірне. Ми — люди, які щойно пробуджуються до свободи, починають учитися бути вільними в повному значенні того слова: внутрішньо вільними, зовнішньо вільними, людьми, свідомими своєї гідності, гідності інших людей». Нинішній стан України — це не тільки результат роботи політиків, це, зокрема, результат роботи кожного з нас. Тому якої буде Україна завтра — також наша відповідальність.
КОМЕНТАРI
Ми звернулися до експертів «Дня» із запитаннями: на ваш погляд, які були досягнення й прорахунки за 20 років незалежності України? Які шанси не були використані? Де брати силу сьогодні, у чому може бути альтернатива нинішньому напрямові розвитку України?
«ІСТОРИЧНЕ МИСЛЕННЯ Є ЃРУНТОМ ДЛЯ АЛЬТЕРНАТИВНОГО МИСЛЕННЯ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, громадсько-політичний діяч, письменник:
— Після сімох століть колоніального рабства Україна відновила свою державність. І в кінці багаторічної боротьби за Незалежність поставила, таким чином, великий знак оклику. Здійснилася врешті національна мрія, і українська нація стала державною нацією. Це, власне, найбільше досягнення за всі роки. Були, звичайно, спроби відновити державність, наприклад, Козацька держава. Але вона була на той час не загальнонаціональною. Сьогодні ж майже на всій етнічній території України — національна держава. 20 років існування державності стали значним періодом визволення і переучування українського народу. 52 мільйони громадян свого часу опинилися в ситуації, коли треба переосмислювати свої погляди, відносини з колегами по роботі та в інших соціальних сферах. Адже в СРСР у людей були усталені стереотипи щодо того, як облаштовувати власне життя. 70 років існування жорсткої комуністичної цензури прищепили людям досить статичні погляди на дуже багато речей. Наприклад, такий, що Симон Петлюра — ворог українського народу, Мазепа — так само. Ці стереотипи дуже глибоко укорінилися у свідомість населення України, тому неможливим було їх швидке розвінчання. Але Незалежність відкрила шляхи свободі. Громадяни отримали можливість порівнювати нові поняття демократичного суспільства з поняттями, які насаджувалися їм протягом багатьох років, а свій рівень знань — з рівнем знань європейців. Це була школа переучування буквально у всьому: і матеріальних цінностях, і духовних.
Часто українці не знали, що робити з цією свободою, навіть цуралися її. Тому що потрібно було переосмислити й економічні взаємини. Приміром, вважалося, що підприємства можуть знаходитися лише в державній власності. Але згодом люди почали звикати до приватних власників. Те ж саме стосується й інформаційного простору, і сільського господарства. Усі ці процеси активно сприяли лікуванню українців, які позбувалися комплексу другорядності.
Я вважаю, що за часів Незалежної України ніколи не існувало шансів, які б не були використані. Так, можна вказати на велику кількість помилок. З-поміж інших я би виділив те, що ми у 1991 році не змогли замінити окупаційну адміністрацію в державі. У парламенті залишилися люди, виховані у промосковському, антиукраїнському дусі, для яких Бандера з Петлюрою — дуже страшні вороги. Тому ці люди всіляко намагалися продовжити в Україні радянську владу. Їм це вдавалося, тому що народ був настільки зомбований, що обирав до Верховної Ради комуністів. А комуністи насаджували уявлення, що ідея українськості є ворожою. Перший президент — від комуністичної партії, другий — від червоного директорату, по третьому теж було помітно, що він належить скоріше до номенклатури, ніж до народу, а четвертого я назвав би «п’ятою московською колонною».
Для того, щоб створити умови альтернативного варіанту розвитку сучасної України, потрібно поширювати історичні знання. Адже історичне мислення є ѓрунтом альтернативного мислення. Тому всі патріотичні сили повинні усвідомити, що тільки поширення національної ідеї та історичної свідомості може витіснити з голів комунізм і велику кількість антиукраїнських міфів. Тобто цей рух України від колоніального стану до самої себе повинен супроводжуватися самоусвідомленням. У цьому сенсі ЗМІ відіграє чи не найголовнішу роль для населення. Можу сказати, що об’єктивно ми рухаємося у правильному напрямку — носії комуністичної ідеології потроху відходять у небуття, народжуються нові покоління, які не бояться ні КДБ, ні Сибіру, ні ЧК. Ці покоління народжуються у вільній Україні і знають, що таке свобода.
Продовження матеріалу читайте насторінці "Подробиці" в сьогоднішньому номері "Дня"
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



