Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

ДЕНЬ: Iван Франко та основи нашої суспільності: давнє і нове

26 серпня, 2011 - 19:28

«Немає між нами чоловіка, який би світлим умом, блискучим талантом і жаром любові до високих ідеалів та безмірною працею зумів блудних, брудних і незрівноважених притягнути до того місця, де він сам стоїть». Ця — майже столітньої давності — атестація Франкового генія, що вийшла з-під пера неперевершеного автора українських мистецьких шедеврів Івана Труша, аж ніяк не вкрилася корозією семантики, а набрала ще більшої ваги. Франкова інтелектуально-духовна спадщина й донині своїм невичерпним магнетизмом утримує свідоме українство довкола етногенетичного ядра нації. З огляду на це, смислове поле тематичного блоку «Іван Франко і наша суспільність» завжди потребуватиме рефлекторного наповнення найновішим зрізом національних «вершин і низин» української духовності, яка останні двадцять літ уперто, кажучи словами Ліни Костенко, «тримає лінію оборони» на справедливо здобутому державотворчому плацдармі.

Процес національної розбудови в умовах, коли ефір постмодерної моди на космополітичний глобалізм вивітрюється набагато швидше, ніж гадали її найпалкіші прихильники, доцільно аналізувати на підставі категорій давнього і нового, щедро апробованих творчою концептуалізацією художнього світу самого Івана Франка. Семантичну сутність «давнього» закономірно становить історичний тезаурус суспільно-політичної реалізації поступових ідей на шляху до державотворення, а поняттєву орбіту «нового» окреслює сучасний етап національного розвою в геополітичних та геокультурних вимірах початку третього тисячоліття. Уважне прочитання Франкових текстів показує, що культурно-історичні фактори минулого мають здатність до своєрідної реінкарнації, бо вони глибоко закорінені у підсвідомий ѓрунт етнічної ментальності й кілька століть утверджувались агресивною соціальною поведінкою географічних сусідів. Тож націобуттєве «нове» при пильнішому його розгляді дуже нагадуватиме віддалене, призабуте «давнє». Як приклад наведемо Франкову характеристику основ української суспільності з далекого 1897 року, у якій віддзеркалено наше апатичне сьогодення: «живемо немов під обухом, а сей обух, то не стільки зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильності, власного розладу».

Щоправда, причини такої національної атрофії криються і в зовнішніх обставинах незгасної активності шаленого шовіністичного антициклону з Півночі, і в черговому загостренні внутрішніх недуг українського етнічного організму. Невтішним наслідком стало те, що у власній «державотворчій зрілості» ми опинилися на рівні середини позаминулого століття, коли, за влучним висловом Івана Франка, «фактична побіда залишається за елементом, якому тяжко й ім’я придумати, за якоюсь різномастою купою людей, у яких спільною підставою акції являється хіба спільна ненависть до свого рідного, спільна невіра в органічний зріст народу і його свідомості, погоня за особистою кар’єрою і спільна дволичність та безхарактерність». «У нас прийнято весь сей напрям, — пише він далі, — усю в 1850-х роках верховодну течію галицько-руського життя називати москвофільством». І Франкова заслуга насамперед у тім, що від самих початків своєї літературної та політичної діяльності і до схилу віку він не припиняв особистої боротьби з «тою різномастою купою» і досяг феноменальних результатів: якщо на початку 70-х років ХІХ століття майже вся культурна комунікація в Галичині провадилась або «польщизною», або «язичієм», то вже на світанку ХХ століття завдяки невтомній праці Франка «для домашнього огнища» національна самосвідомість галицької молоді не лише вимірюється кількісними показниками україномовних книжок і періодичних видань, а й поширюється на найвищі щаблі публічного утвердження національної символіки, про що свідчить вивішування синьо-жовтих прапорів університетським студентством у період сецесії. З погляду І. Франка москвофільство, «як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація, — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Крім того, не варто плекати ліберально-інтернаціоналістських ілюзій, ніби шовіністичний синдром притаманний лише московським урядовим чиновникам, а російський народ, мовляв, до цього не причетний.

Розвінчуючи цей «малоросійський міф», Іван Франко переконливо доводить, що вже на початку ХХ століття (1905 р.) «українська суспільність мала нагоду переконатися: справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає так само, як її бюрократія, чи, іншими словами, російська бюрократія невідрадна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій» («Сухий пень»). Обстоювання самостійності за наших днів ускладнилося надзвичайно, бо на бік російської бюрократії та суспільності стали: по-імперському амбітний лідер московського православ’я зі всією церковною клікою; теперішня васальна українська влада, яка віддано відбуває лаврські богослужіння, що провадяться недержавною мовою, та новітні псевдоісторики, які під фальшивими вивісками громадянського суспільства проштовхують ідеї офіційної двомовності та узаконення в Україні політичної нації. 

 Продовження матеріалу Ярослава ГАРАСИМ А читайте на сторінці "Суспільство" в сьогоднішньому номері

Джерело: «День»

Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ