Дружба, ділові та партнерські стосунки газети «День» із Сімферопольською українською гімназією тривають уже близько 15 років. Отже, ми практично ровесники. Ми не раз писали як про створення, так і про діяльність гімназії. Сьогодні це вже авторитетний для всієї України навчальний заклад. Саме тут за участю головного редактора «Дня» Лариси Івшиної вперше було представлено нову книжку з нашої Бібліотеки — «Сила м’якого знака». А днями педагогічний колектив гімназії ухвалив рішення підтримати ініціативу Острозької академії про відзначення 1160-ї річниці української державності та відповідно внести корективи у плани виховної роботи та масових заходів. Напередодні Дня вчителя, передаючи колективу педагогів вітання із професійним святом, «День» звернувся до директора гімназії Наталії РУДЕНКО із проханням розповісти про це рішення та про особливості нинішньої школи.
— Пані Наталіє, як виникло рішення педагогів школи підтримати ініціативу Острозької академії?
— Нашим педагогам дуже сподобалась ця ініціатива, адже ми зрозуміли, що вона історично правильна і справедлива. Ми звернулися до місцевої «Просвіти» по підтримку, написали відповідного листа міському управлінню освіти, де повідомили, що на педраді гімназії ухвалено рішення підтримати ініціативу Острозької академії про відзначення 1160-річчя української державності. Відповідно до цього, ми передбачили цілий цикл масових виховних заходів. Це будуть тематичні читання, зустрічі, лекції, диспути, може, кінофестивалі, конкурси тощо. На жаль, відповіді з офіційних інстанцій ще немає, але ми своє робимо, у нас такий принцип, як у Павла Тичини: нам своє робить...
Поява «Сили м’якого знака» також внесла корективи в навчально-виховний процес у гімназії. Ми організували масові читання книжки, особливо активними вони будуть під час прийдешніх осінніх канікул. Будемо проводити обговорення, використовувати матеріали на уроках, причому не лише історії, але й українознавства тощо. Книжка надзвичайно цікава. Зараз ми копіюємо видання окремими розділами й користуємося ними в повсякденній роботі.
— Ви створили поки що єдину у Криму українську гімназію, де визначальним фактором навчально-виховного процесу є мова. На чому основано таку позицію?
— На мові базується відчуття належності дитини до держави, громадянства, певного народу. Багато написано про те, що мова — це код нації. Росіяни люблять повторювати: «Русский язык — душа народа!» Але вони забувають про те, що російська мова — душа російського народу, а душа українського народу інша — це українська мова. І людина може стати видатним поліглотом, але початкову школу вона має пройти рідною мовою, щоб не розгубитися в розмаїтті світу.
—Як сучасна школа використовує цей підхід у навчально-виховному процесі?
— Ми намагаємося ставитися до цього надзвичайно серйозно. Знаю з досвіду, що існує таке поняття, як дух навчального закладу, який визначає психологічний стан колективу вчителів та учнів. В основі цього поняття лежить мова. Ми намагаємося створити у школі цілком не лише україномовне, а й українськодержавне середовище. Тобто наша школа за своїм духом має бути українською. Однак це не завжди вдається. У нас є рішення, що всі заходи, спілкування повинне відбуватися державною мовою, але, знаєте, не все так просто виходить. Ми ще, наприклад, за старою радянською звичкою, якщо збирається колектив, скажімо, із п’яти українців й одного росіянина, який не володіє українською мовою, переходимо на російську. Звичайно, цим ми виявляємо повагу до людини іншої національності, але тим самим... неповагу до самих себе, адже вони на нашому місці так не роблять: якщо збереться п’ять росіян й один українець, то ці п’ятеро не говоритимуть українською. Тому нам ще слід працювати над собою. Інакше ми не зможемо утвердити своєї державності.
Пригадується один семінар, на якому виступав академік Петро Петрович Кононенко. Його виступ був дуже щирим і мудрим, він говорив про потребу українців у самоідентифікації і при цьому зачарував усіх своєю мовою. Проте після цього одна директорка зауважила: «Я проти того, щоб ми щось робили проти росіян». Ось у цьому і є наша помилка: процес самоідентифікації як народу в нас чомусь трактують як роботу не за своє становлення, а проти когось. Так, понад 300 років русифікації даються взнаки. На жаль, цю психологічну настанову зламати дуже важко, можливо, нам уже треба радитися зі спеціалістами з психології, із їхньою допомогою знаходити важелі протидії такому настрою. Адже всі народи працюють над самоідентифікацією, і це не робота проти інших народів. Щоб поважати когось, треба спочатку самим стати собою. Хай росіяни працюють над самоідентифікацією, а ми будемо працювати для становлення свого народу й самих себе.
Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на сторінці "Суспільство" в матеріалі Миколи СЕМЕНИ
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



