Відомому українському борцеві за незалежну Україну Левку Лук’яненку навіть через 20 років доводиться боротися — тепер за іншу Україну. Не таку він її собі уявляв у 1991-му. 24 серпня Левко Григорович став одним із учасників опозиційного мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві. «Сьогодні я пройшов вулицями Києва й побачив, що влада відгородилася від народу. Таким чином вона показує, що свято Незалежності — це не її свято, це свято української нації. Вони не належать до української нації, вони належать до тих, хто думає про свої багатства. Нас 46 млн., а вони — це п’явки, що вп’ялися в тіло української нації і висмоктують із неї кров. Тому абсолютно нормально, що ми святкуємо окремо від влади. Це вперше. Ми маємо зрозуміти, що ця влада інших переконань, вона прагне ліквідації демократії, а потім і нашої незалежності. Ми маємо мобілізуватися й довести, що ми народ, окрема сила, яка може знести цю владу. Я молю Бога, щоб він дав нам глибоку віру в українську незалежність, щоб поглибив нашу любов до України. Тоді ми обов’язково переможемо», — звертаючись першим до людей промовив Левко Лук’яненко. Напередодні свята ми зателефонували Левку Григоровичу, щоб привітати його не просто з Днем Незалежності, а в першу чергу — із днем народження (в цей день відомому українському громадському та політичному діячеві, народному депутату України, багатолітньому в’язню радянських тюрем і таборів, письменнику минуло 83 роки) і поставити декілька запитань про двадцятирічний поступ української незалежності.
— Левку Григоровичу, двадцять років Незалежності України. Чи такою ви її собі уявляли 1991-го?
— У 1991-му я думав, що через 10—20 років Україна буде зовсім іншою. Якою я її собі уявляв? Мій образ України складався на основі старої козаччини, вивчення, читання наших духовних отців — Тараса Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного та інших письменників XIX—XX століття, наших борців за незалежність, які складали декалогу українського націоналіста, творів Дмитра Донцова... Я собі уявляв, що коли Україна оголосить незалежність, вона стане на шлях послідовного відродження своєї духовності, культури, традицій у різних сферах. Наприклад, елементарне поводження людини в сім’ї, гостинах, на вулиці тощо. Якщо говорити про загальний образ, то я думав, що через 10—15, хай 20 років в Україні буде так, як у Франції, Польщі та інших європейських країнах. Цей образ мав би реалізуватися на практиці. Але не завжди практика відповідає ідеям.
Я, звичайно, розумів, що перехід від колоніального стану до незалежності буде пов’язаний з багатьма труднощами. Навіть припускав, що якийсь період життя у незалежній Україні буде гіршим, ніж у колоніальні часи. Це як життя селянина, який перебудовує свою хату. Він зібрав матеріали: стару хату розвалив, а нову ще не збудував. У цей період йому доводиться жити або в наметі, або взагалі у сусідах, тобто живе він гірше, ніж у старій хаті. Аналогічна ситуація, коли переобладнують завод або цех. Так само це стосується і всієї країни. Такий період треба просто пережити. Але я ніяк собі не міг уявити, що комунізм так глибоко спотворив душу нашого народу. Те, що ми маємо сьогодні в державі, багато в чому розчаровує і показує, наскільки важким є шлях від колоніального стану до незалежності.
— В яких умовах опинилася Україна 1991 року?
— Коли у 1991 році проголосили самостійність, наша Народна рада (група у Верховній Раді, що виступала за незалежність), яка складалася із 124 народних депутатів, могла впливати на більшість у парламенті. Ми проголосили незалежність України, а колоніальна адміністрація (в основному це виконавча влада) залишилася на своїх посадах. Ці люди були виховані Москвою у антиукраїнському, імперському дусі (московська ідеологія глибоко закралася у їхню свідомість). А ідеологія — це не костюм, який можна переодягнути, її одразу не заміниш. Ідеологія — це є ікс-факти, витлумачені в певному дусі. Наприклад, Іван Мазепа — це добре чи погано? Ми знаємо, що добре. А нам постійно казали і часто кажуть сьогодні, що він ворог, зрадник. Те саме говорили і говорять про Симона Петлюру, Степана Бандеру та інших. Саме такими поняттями керувалися більшість людей, що перебували при владі. Вони мали великий вплив на вибори. Наприклад, якщо у першій Верховній Раді було 124 депутата від Народної ради, то у другій нас уже було 100 чоловік. Тобто представництво національно-державницьких сил зменшилося. А далі ВР поступово перетворилася на іще більш антиукраїнський і підприємницький парламент. Депутати дивилися на Україну крізь призму своїх матеріальних інтересів, вони поступово перетворилися на злодіїв та членів різних кланів, які привласнили українську економіку. Тобто — замість відродження ми отримали приватизацію України бандитами.
Велике значення мали засоби масової інформації. Україна до 1991 року не мала власних ЗМІ, свого інформаційного простору. Ми були об’єктом, а не суб’єктом інформаційної діяльності. Україну наскрізь простромлювали московські мас-медіа. Ухвалені закони про приватизацію після проголошення Незалежності, дозволяли приватизувати в тому числі ЗМІ. Але хто їх купив? Не українці. Мені, наприклад, тодішній керівник Держкомтелерадіо Микола Охмакевич запропонував: «Купіть канал, коштує 50 тис. дол. Будете 16 годин на добу говорити те, що забажаєте». Але 50 тис. дол. були для нас захмарною сумою, у нас не було таких коштів. А хтось мав такі гроші. У результаті, ми як не мали інформаційного простору, так його і не здобули. І досьогодні Україна не має власного інформаційного простору. Його створили заробітчани, які наживаються на цьому і виховують наш народ не в українському патріотичному дусі, а в дусі покори перед тими обставинами, які вони самі ж і формують.
— Оперуючи президентськими каденціями, як би ви оцінили двадцятирічний поступ української незалежної держави? Почнемо з правління першого президента, Леоніда Кравчука (1991—1994 рр.).
— Кравчук — був посланцем партійного апарату. Він став президентом як представник Комуністичної партії. Просто рівень політичної свідомості суспільства був у такому стані, що націоналіст стати президентом не міг би. Кравчук, безперечно, розумна людина. На відміну від багатьох інших комуністів (тодішніх, теперішніх), він прийняв ідею незалежності і швидко став на позиції державності. Кравчук багато зробив задля того, щоб Україна проголосила Незалежність. Це великий плюс не тільки для нього, але і для всієї України.
Разом із тим, чи через традиційні зв’язки з Росією, чи через недостатню зрілість як державного діяча, Кравчук наробив багато помилок. Наприклад, погодився поділити Чорноморський військово-морський флот із Росією. Перед проголошенням Незалежності Україна ухвалила постанову про економічний суверенітет, у якій йшлося про те, що все, що перебуває на території України є власністю української держави, в тому числі — усі різновиди портів. Тому, поділ ЧФ із Росією було порушенням цієї постанови.
Другою помилкою, на мій погляд, була відмова від ядерної зброї. Попри те, що Велика сімка тиснула на Україну, щоб вона відмовилася від ядерної зброї, нам треба було стояти на своєму, або отримати більші вигоди від роззброєння.
— Половину із двадцяти років Незалежності України (1994—2004 рр.) державою правив Леонід Кучма. По суті, під час його президентства була створена система, в якій ми живемо й досі. Ви згодні?
— Якщо Кравчук був посланцем комуністичного апарату, то Кучма —представником червоного директорату. За часи правління Кравчука, хоч як би там було, економічний чинник почав зростати, тому директори заводів, голови колгоспів, радгоспів почали набирати силу. В результаті на виборах 1994 року вони привели до влади свого представника. Звичайно, Кучма почав служити червоному директорату, який чекав і був зацікавлений у приватизації підприємств. Як наслідок, в Україні почалася приватизація, яку перетворили на прихватизацію. Усе це суттєво руйнувало наш економічний комплекс. Яка працювала схема? Якийсь колишній червоний директор домовлявся із Кучмою або його оточенням про приватизацію, наприклад, заводу. Цей завод доводили до банкрутства, а потім за безцінь приватизовували. Потім хтось його відроджував (налагоджував виробництво), а хтось просто перерізав не металобрухт. Іноді до банкрутства українські підприємства доводили іноземці. Їм це потрібно було задля того, щоб легко увійти на наш ринок і водночас ліквідувати конкурента для аналогічного заводу в себе на батьківщині. Усі ці методи — абсолютна диверсія проти економіки України. Нам треба було весь цей економічний потенціал, який нам дістався від радянської імперії не нищити, а пристосовувати до нових умов. Замість цього, ми все знищили, а нового нічого не побудували. Причому, все це відбувалося під керівництвом або з благословення Кучми.
Другу величезну шкоду, яку він зробив, — це запровадження системи злочинно-карного добору кадрів. Це за Кучми почали продавати міністерські посади (при Кравчукові такого не було), а потім узагалі — призначати тих, на кого в прокуратурі було заведене досьє, що свідчило про скоєння злочину. Тобто типовий кримінальний метод добору кадрів. Кучма за роки свого правління створив таку систему в державі, з якої ми не можемо «вилізти» і дотепер.
Продовження матеріалу Івана КАПСАМУНА,читайте на стронці "NB! " в сьогоднішньому номері «Дня»
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



