Наближається важлива для світової історії дата: 20-річчя розвалу Радянського Союзу й виникнення на його просторах суверенних держав.
Як свідок і учасник тих подій, добре пам’ятаю атмосферу радості, надій і сподівань на світле демократичне майбутнє України, Росії, Білорусі, інших країн. Ці надії асоціювалися з приходом до влади Л.Кравчука, Б.Єльцина, С.Шушкевича на гребені народних прагнень до свободи та справедливості. Особисто знав і зустрічався з цими людьми, на долю яких випали історичні випробування: й досі вважаю Леоніда Макаровича Кравчука, людину мудру й зважену, єдиним президентом України, гідним цього звання. Пам’ятаю свої зустрічі з Борисом Миколайовичем Єльциним — тодішнім співголовою міжрегіональної депутатської групи у ВР СРСР, людиною могутньою й суперечливою. Не забуду своїх розмов з інтелігентнішим, по-європейському толерантним Станіславом Станіславовичем Шушкевичем, головою Верховної Ради Білорусі, видатним вченим, людиною, яка гідно представляла сусідній славний народ наших «сябрів», — природних союзників України.
Пам’ятаю, як представники російських демократів, з якими до 1991 року діяли ми пліч-о-пліч, щоб подолати комуністичний авторитаризм, з ентузіазмом вітали нас із народженням незалежної України.
Здавалося, на нас чекає безхмарне демократичне майбутнє — такі ж ілюзії, либонь, мали члени Центральної Ради 1917 року, не уявляючи масштабів тої трагедії, що насувалася на Україну.
Минуло двадцять років. Нас оточує інша дійсність, яка не має нічого спільного з очікуванням мільйонів людей.
Що сталося з Україною, Білоруссю та Росією — цими східнослов’янськими державами — за цей час? Чому такі несхожі економічно, політично й національно держави знову занурилися в трясовиння авторитаризму і диктатури? І чим це може скінчитися? Навряд чи в межах однієї статті можна дати вичерпну відповідь на ці питання. Але замислитися над цим «східнослов’янським» феноменом — варто.
НАБЛИЖЕННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ
На думку багатьох аналітиків, тривожною особливістю нинішнього моменту є наближення трьох східнослов’янських держав — кожної по-своєму — до широкомасштабної кризи, до катастрофи якщо не світового, то європейського масштабу. Двадцятирічна модель розвитку трьох країн — від демократичних ілюзій до репресивної дійсності — вичерпала себе.
На жаль, загрозу дестабілізації величезного Євроазійського простору не помічають чи не хочуть помічати лідери Заходу — сірі, бюрократичні постаті типу Обами, Меркель, Саркозі, Баррозо і т.п., позбавлені стратегічного бачення своїх великих попередників — Черчілля, де Голля, Аденауера, Рейгана — і зосереджені на економічних та безпекових проблемах західного світу. Бо політико-соціальна катастрофа східного слов’янства, що назріває й може статися упродовж наступних трьох-п’яти років, перекроїть геополітичну карту світу, створить нові загрози й нові гарячі точки конфліктів, нові зони впливу. Факторами, що сприяють такому розвитку подій, є світова фінансова нестабільність, геополітичні зміни, пов’язані з виходом на світову арену Китаю, Індії, країн Азії; загострення боротьби за енергетичні, харчові, водні ресурси. Європі, що домінувала у світі впродовж останніх п’ятиста років, пророкують втрату глобальних позицій, відступ у стратегічне небуття.
Скоріше за все, криза почнеться з Росії й перекинеться, наче лісова пожежа, в Україну та Білорусь. Хоча алогічна логіка історії може запропонувати інші варіанти. Але зрозуміло, що сьогодні найбільш впливовим носієм і агресивним поширювачем авторитаризму, політичного застою і антидемократичних практик є саме Росія. Саме там, на просторах колишньої імперії, сьогоднішній правлячий режим Києва шукає приклад і натхнення. Члени владної команди, не обізнані ні в історії, ні в геополітиці, не розуміють, що їхня політична загибель найімовірніше прийде з Москви. І що невдовзі їм доведеться спізнати гіркоту відносин з бундючними північними самодержцями, які упродовж трьох віків не знали — і сьогодні не хочуть знати — мови рівноправ’я, поваги до інших сусідніх народів, зокрема до України.
Отже, Росія сьогодні — багатонаціональна країна, в якій не затухає збройний етнорелігійний конфлікт і яка, всупереч Конституції, фактично перестала бути федеральною, перетворившись на закрите акціонерне товариство КаГеБістів, чиновників та купки олігархів. Країна, населення якої за час правління Путіна скоротилося на 2,5%, а число бюрократів зросло на 42%. На думку одного російсько-американського аналітика, в Росії створено тандем слабкої держави та потужних кланових корупційних структур, а на зміну ОЗГ (організовано-злочинних груп) прийшли — ЧОЗГ — чиновно-олігархічні злочинні угруповання. Корупція складає до 50% від ВВП, що посунуло Росію за індексом корупційності на 178-е місце у світі (Зімбабве — на 134-му місці).
Країна, в якій контролюються ЗМІ, придушується діяльність опозиції. Країна, в якій два найвищі керівники обіцяють «поговорити і домовитись» — хто з них стане наступним президентом. Чи не наруга це над здоровим глуздом? Ні. Це — модель «демократії» нового типу — народно-демократичної монархії.
У 2009 р. Росія, доля якої у світовій економіці становить 0,7% (!), випала зі списку десяти великих економік світу, пропустивши вперед Бразилію, Іспанію та Канаду. Отримавши за час правління Путіна 1,5 трильйона нафтодоларів, Росія не спромоглася побудувати жодного кілометра сучасних автострад (Б.Нємцов), зате за рівнем убивств на 100 тисяч населення в 40 разів перевищує європейські показники. Не дивно, що понад 40% молоді хочуть емігрувати з цієї країни.
Навіть такий співець російського імперіалізму, як А. Проханов, вбачає «признаки страшного и стремительного падення сегодяшнего российского уклада и системы в пропасть...Мы живем в очень тяжелый, ужасный, страшный период русской истории», — бідкається він.
Все частіше серед поважних російських аналітиків звучать перестороги щодо можливості розпаду Росії на ряд самостійних держав — Євросія, Татарстан, Урал, Сибір...Все більш обговорюваною стає думка про відділення Росії від бунтівного ваххабітського Кавказу, все популярнішими стають гасла російських фашистів — «Росія для росіян».
І ось у цей критичний період історії — період великої невизначеності й тривог — круті донецькі хлопці намагаються мавпувати гнилу й кримінальну вертикаль влади, обираючи своїм кумиром Путіна, — послідовника й учня Столипіна, Денікіна, Андропова, — головного «збирача» пострадянських земель під скіпетр Росії, — а отже, головного ворога незалежної України, котрий не вважає українців окремим народом, а Українську державу — державою. Як висловився на сторінках «Русского журнала» один путініст: «Господь задумал эту нелепую псевдострану (Украину) как чрезвычайно ехидную и злую карикатуру на Россию. Недаром ВВП (Путин) его (Януковича) в частном общении иначе как бандеровцем уже и не называет» (РЖ, 5.07.2011).
Невже Янукович та його оточення не розуміють, що Путін як правовірний чекіст зневажає їх — людей з іншого, ворожого йому минулого, їхні провінційно-простацькі манери і смаки нуворішей? Ще більш небезпечно для київського режиму — вплутуватись у темні внутрішньокремлівські інтриги напередодні президентських виборів у Росії.
Будуючи «путінізм» в Україні, нинішні можновладці граються з вогнем, який може спалити їх самих.
СУМНЕ ЛІДЕРСТВО БІЛОРУСІ
Серед східнослов’янських держав Білорусь першою стала на шлях авторитаризму і диктатури, утримуючи на сьогодні це сумне лідерство. Навіть путінська Росія, не кажучи вже про Україну, в порівнянні з Білоруссю здається оазою демократії. Уклавши негласний контракт із власним народом і забезпечивши прийнятий рівень соціальних гарантій у країні, Лукашенко, цей радгоспний директор-диктатор, що стане колись карикатурним героєм оперет, створив далеко не оперетковий, потужний репресивний режим, який може ще на певний час забезпечити «Бацьку» перебування при владі. Йому треба побути при владі ще років десять-п’ятнадцять, коли малий Коля в генеральській уніформі підросте й успадкує престол.
Але ресурс цього режиму й цієї моделі розвитку близької нам країни майже вичерпано: Білорусь 2011 року опинилася на краю економічної прірви. Рубль девальвовано на 75%, інфляція в першому півріччі становила 36,2%, ціни стрімко зросли, курс долара на чорному ринку вдвічі вищий за офіційний. Жорстокі репресії влади після президентських виборів, гостро негативна реакція Європи на дії Мінська, загострення відносин з Росією (пошлемося на думку згадуваного вже А.Проханова: «Определенные кремлевские... круги, ориентирующиеся на олигархов, мечтающих завладеть частью белорусской собственности, дали отмашку на дестабилизацию ситуации в Белоруссии») та втрата соціально-економічної стабільності стали для білорусів шоком, що, безумовно, посилює антилукашенківський потенціал опозиції, веде до майбутніх потрясінь.
Хоч куди б пішла Білорусь — до Росії, де їй вготована доля несамостійної, злиденної частини «путинского мира» (до речі, якщо 10 років тому об’єднання Білорусі та Росії підтримували 80% білорусів, то зараз — лише 31,4%, а проти — 47,8%), або до Європи, шлях до якої лежить тільки через ліквідацію диктаторського режиму й болючі реформи, — цій лагідній, миролюбній частині східного слов’янства доведеться пройти через серйозні випробування.
Продовження теми читайте на сторінці NB! в сьогоднішньому номері «Дня»
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



