Про ставлення російських істориків до української історії, історичний русоцентризм, заперечення поняття «українська революція» росіянами, кальку процес десталінізації, уроки кризи європейського мультикультуралізму та інше говоримо в інтерв’ю з доктором історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса Павлом Гай-Нижником.
— Нещодавно газета «День» видала нову книжку — «Сила м’якого знака», мета якої — висвітлення правдивої історії часів Київської Русі, яку вирішили «монополізувати» росіяни. Ви спілкуєтеся зі своїми російськими колегами. Цікаво, яке у них ставлення до української історії?
— 2009 року мене з іще двома українськими колегами було запрошено на засідання Вченої ради Російської академії наук під назвою «Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики Росії». Вчені обговорювали питання «Полтавської перемоги і зовнішньої політики Росії у першій чверті XVIII століття». Тоді ж провели круглий стіл, тематику якого визначили так: «Народи України, Білорусі, Молдови і Росії під час шведської інтервенції». Спочатку ставили собі за мету — досягти порозуміння в історичних питаннях між цими народами, і я погодився зробити доповідь щодо того, чи був Іван Мазепа зрадником, тобто, як оцінити його крок щодо переходу на бік шведського короля у його війні з Московією: як особисту інтригу гетьмана, чи як вимушений крок задля порятунку Батьківщини? В результаті мій виступ викликав величезну кількість суперечок. Мене почали буквально перекрикувати словами: «Ви нам сюди ще Бандеру привезіть». Люди навіть не хотіли слухати думки з приводу того, що ж сталося у 1708—1709 роках з погляду інтересів українського народу, для них «зрада» Мазепи є найочевиднішим й незаперечним фактом. Мене вразило те, що у перерві деякі історики підходили до мене й починали виправдовуватися, мовляв: «Ви ж розумієте, яка політична ситуація склалася між Росією і Україною. Ми не можемо визнати, що Іван Мазепа не зрадник». Лише одиниці з російських дослідників тієї доби погоджувалися (зокрема академік Є. Челишев), що 1709 року не було «підступного кроку» з боку козацтва, а І. Мазепа мав право вибору, і з українського погляду цілком може вважатися за великого гетьмана. Тавро ж «зрадника», поставлене на його особу московитами, й так звана «анафема» царської церкви, є відвертим намаганням держави-гнобителя, держави-завойовника (Московії) затаврувати й упередити усілякі спроби пригнобленого народу, народу підкореного (українців і не тільки) визволитися з-під імперського ярма, на прагнення самим вирішувати власну долю, прокльоном навіть думки про відхід від москвоцентризму.
— Тобто політика має визначальну роль серед істориків Російської Федерації. Отже, там і досі відбувається постійне насаджування міфів?
— У Росії відбувається історичний русоцентризм, який справді виявляється політично обумовленим. Це, зокрема, проявляється й у дослідженнях історії Київської Русі. Фактично, політика під гаслом «Усі, хто не з нами, ті — проти нас» працює й досі. Є, звичайно, поодинокі приклади істориків, які намагаються працювати автономно (варто згадати відому дослідницю періоду козаччини Тетяну Таїрову-Яковлєву), але загалом ситуація обумовлена впливом оновленої російсько-радянсько-імперської історіографії. Тобто риторика нова, але постулати «архаїчні».
Росія не позбулася негативного минулого, вірніше — вона взагалі намагається не бачити в своїй історії негативних сторінок, надто — у завойовницькій політиці тощо. Населення живе у стані визначеності наперед не лише у політичному майбутньому, а й у питаннях трактування історії. Наприклад, у період єльцинської перебудови воно отримало свіжий ковток історичної правди, і відбулася певна переоцінка діяльності комуністичної партії, історії СРСР, а інші періоди становлення держави, її форми і характеру, відійшли у тінь. Щодо українських питань — діяльності українських повстанців під час радянсько-німецької війни, національної революції, Гетьманської держави, Київської Русі — складається враження, що російські історики, за деяким винятком, перш за все, керуються у своїх дослідженнях не прагненням дійти до встановлення історичної дійсності, а подають бачення подій минулого з огляду на політичну доцільність, під соусом великодержавної аксіоми.
— А як сучасні російські історики подають бачення подій періоду української революції?
— Річ у тім, що ними заперечується поняття «українська революція» як таке, і це явище вважається штучним. Серед них панує уявлення про те, що в Україні на той час відбувалася виключно російська революція, під час якої група націоналістів і сепаратистів алогічно й тимчасово захопила владу. Взагалі ж, у сучасній російській історіографії (як і в пропаганді) нині відбувається певний симбіоз — поєднання ідеалізації царату й більшовицької наддержави. Загальна ж мета цього процесу — створення «Великої Росії», на шляху до якої вони не гребують й абсолютно міфічними тезами про український повстанський рух, надуманими й брехливими твердженнями про службу усіх відомих історичних осіб націонал-соціалізму (до речі, слід сказати, що у нас часто плутають поняття фашизму і націонал-соціалізму, називаючи гітлерівські війська саме фашистами, що, власне, не відповідає істині, адже фашизм сповідувався італійським дуче — Б. Муссоліні). При цьому росіяни намагаються відверто приховати чи замовчати історичну правду про своїх співвітчизників, які чинили злочинні й каральні дії не тільки проти «ворогів», а й проти свого ж народу. Про тисячі російських колаборантів під час Другої світової війни. Наприклад, відомо, що й «красновці», й «власівці» служили А. Гітлерові, про злочинні та каральні дії російських Ваффен-СС підрозділів, зокрема у Білорусі й в самій Росії (частково в Україні). Ситуація майже повністю відповідає відомій фразі, коли вказують на скалку у чужому оці, а натомість колоди у своєму бачити відмовляються.
Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на сторінці "ПОДРОБИЦI" в матеріалі Олександра КУПРІЄНКА
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



