Довга агонія лівійського диктатора, схоже, добігає кінця. Падіння столиці — незалежно від того, де після цього виявиться сам Муаммар Каддафі та його сини, — це кінець режиму, хоча осередки опору і фронда окремих племен можуть ще деякий час тривати.
Захід, приймаючи півроку тому рішення про воєнну операцію проти лівійського диктатора, недооцінив його живучість. Проте альтернативи цьому рішенню все одно не було: ще кілька днів — і повстання в містах Кіренаїки було б потоплене в крові. Це було б не першим випадком в сучасній історії, коли диктатор пожирає власний народ, а «світова спільнота» грізно засуджує, але нічого не робить.
Та лівійський випадок все ж таки особливий: дуже близько до Європи, дуже велике безчестя для західних лідерів, які пробачили диктатора-терориста, повірили в його розкаяння і допомагали йому розбивати намет в центрах європейських столиць, дуже різкий був би запах крові у лівійської нафти, дуже сильний демонстраційний ефект для усіх арабських народів, що постали проти диктаторів. Тому Захід не мав вибору, а чи мала його Росія — до цих пір велике питання, але в наших правителів вистачило здорового глузду не опинитися в становищі адвокатів Каддафі. Операція йшла важко, але як би там було, кінець буде, і він близький.
Знаменита Лівійська пустеля ніколи не була такою пустинною, як після падіння диктатора з сорокалітнім стажем. За десятиліття диктатури випалено всі нормальні політичні інстинкти. Новій владі ще належить розібратися, як відновити державу, як не допустити не розколу, а «розброду» країни на племінні та політичні клани. Те, що повстання «прийшло» з Кіренаїки й узяло Триполітанію, вселяє надію, що розколу не буде. Крім того, потрібно відновити — ні, не економіку, її в Лівії як такої й не було — видобуток і експорт нафти, зібрати нафтові гроші, злодійкувато розпихані диктатором по різних європейських кишенях (а може, і по американських теж). Невдовзі переможці зрозуміють, що повалити Каддафі — не найважче завдання, труднощі тільки починаються.
Падіння Каддафі має наслідки, що виходять далеко за межі Лівії. Які саме?
Каддафі — останній з лідерів арабського національного руху, які в 1950—1970-х рр. утвердили справжню незалежність арабських народів, знесли одіозні рудименти феодалізму і комрпрадорскої залежності. Є ще серед арабських правителів прямі спадкоємці тих революціонерів — син Хафеза Асада в Сирії та особистий секретар Хуарі Бумедьєна в Алжирі, але Каддафі — останній, хто особисто скидав старезного монарха. В огрядній, опасистій фігурі сьогоднішнього диктатора важко розпізнати стрункого капітана з широкою усмішкою — «полум’яного революціонера» і переконаного прибічника арабської єдності.
Здихавшися Заходу і отримавши контроль над нафтовими багатствами (у кого вони були), вчорашні революціонери побудували диктаторські режими різного ступеня жорсткості. Саме арабський світ довгі десятиліття залишався зоною, вільною від свободи і демократії (виняток — Ліван і з обмовками — Марокко). Чому так сталося, розмова окрема і довга. Головне — те, що арабські правителі в чомусь схожі на наших: люблять імпортувати технології (благо, нафтові гроші дозволяють), але не ідеології, які надають право громадянам обирати і скидати владу на конкурентних виборах. У 2011 р. терпець арабських громадян урвався.
Кілька місяців тому аналітики з лондонського журналу The Economist, прогнозуючи сценарії «арабської весни», 60% вірогідності віддавали помірній лібералізації в ряді арабських країн, залишаючи по 20% на збереження авторитаризму і демократичний прорив. Те, що Каддафі «дожали», означає продовження ряду успішних революцій в Тунісі та Єгипті (схоже, й у Ємені теж), важливий сигнал тим арабським правителям, які пішли на символічні поступки (Марокко, Йорданія), і суворе попередження правителям Сирії. Звісно, бомбити Дамаск ніхто не буде, але засоби міжнародного тиску на нього зовсім не вичерпані. Відзначимо, що і Росії в її позиції заборони санкцій проти режиму Асада доведеться зважати, що аргументи на кшталт «поглянете на Лівію» більше не пройдуть. «Арабська весна» потягне за собою колосальні зрушення в «самовідчутті» планети — мабуть, найзначніші після згасання «третьої хвилі демократизації» 1970—1990 рр. Розмови, які подобаються декому, — про те, що демократія досягла своєї межі та не всім підходить, лунатимуть тихіше.
Ми вже перейшли від панарабських до світових наслідків «лівійської історії». Вона не дала і не дасть однозначної відповіді на питання про допустиме і недопустиме зовнішнє втручання у внутрішньополітичні кризи. Єдині, а не двоїсті стандарти і чіткі правові норми в цій сфері — нездійсненна доки фантазія. Все одно, пробачте мій цинізм, вирішувати будуть сильні, оцінюючи шанси на успіх, витрати і довгострокову віддачу. Каддафі «не пощастило» — баланс чинників виявився настільки не в його користь, що навіть Росія з Китаєм не заблокували резолюцію, а США і західна коаліція вирішили відкрити «третій фронт» у мусульманському світі, хоча по вуха загрузли в Афганістані й Іраку.
Продовження матеріалу Бориса МАКАРЕНКА читайте на сторінці "СВIТОВI ДИСКУСIЇ " в сьогоднійшньому номері "Дня"
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



