Вернер Херцог — легенда світового кінематографа, один з лідерів нового німецького кіно 1960—1970-х років. Його авторська манера унікальна. Пейзаж у його фільмах дуже часто знято так, що він стає окремим персонажем, який визначає розвиток усієї історії; водночас герої стрічок Херцога, все одно документальних чи ігрових, — тією чи іншою мірою бунтарі, диваки, а часом і просто божевільні. Окреме досягнення — лише Херцогу вдалося зняти настільки ж обдарованого, наскільки й неврівноваженого актора Клауса Кінскі в п’яти фільмах, при цьому всі вони — «Носферату», «Войцек», «Агірре, гнів божий», «Фіцкарральдо», «Кобра-Верде» — визнані класикою авторського кіно.
Роботи Херцога відзначали найпрестижнішими нагородами: Гран-прі журі, приз за найкращу режисуру, приз ФІПРЕССІ, Приз екуменічного журі Канського фестивалю, «Срібний ведмідь» у Берліні, номінації на «Оскар», «Сезар» і британську премію БАФТА.
Поговорити з режисером удалося в Москві, куди він приїхав, щоб представити ретроспективу своїх фільмів.
— Як ви прийшли в кіно?
— До 11 років я взагалі не знав про його існування. Я виріс у маленькому селі в баварських Альпах. У нас не було ані телефону, ані радіо. Я доглядав корів, мені треба було знати, як доїти корову, тож з дитинства безпомилково визначаю людей, які це теж уміють. Свій перший телефонний дзвінок я зробив у 17 років.
— Добре, але ж було перше сильне естетичне враження, яке ви пам’ятаєте досі?
— Це сталося після переїзду до Мюнхена, коли в свої 12 років я вже ходив до школи. В одній книгарні я побачив книжку про наскальний живопис. Мене просто зачарувало зображення коня зі знаменитої печери Ласко. Я хотів купити книжку, але не міг — не було грошей, що стало стимулом до того, щоб почати працювати. Я підробляв подавальником м’ячів для тенісистів, а в 15 років влаштувався зварником на сталеливарний завод. Удень навчався в школі, в нічну зміну працював. Кожного тижня я повертався до книгарні й перевіряв, чи на місці книжка, — дуже боявся, що її хто-небудь купить. Я думав, що там лише одна книжка, бо не знав, що таке книжковий магазин. Через чотири місяці я заробив грошей, купив книжку, розгорнув її, й ті відчуття, що охопили мене, все ще зі мною.
— Які фільми вразили вас так само?
— Таких фільмів не було. Я дивився незначні стрічки — «Зорро», «Тарзан», «Доктор Фу Ман Чу», вестерни. Але в 14 років зі мною сталися три речі, що вплинули на моє життя. Я пройшов пішки вздовж албанського кордону. До Албанії тоді було неможливо потрапити — це була повністю заборонена територія. Другий момент — украй драматичне релігійне переживання. Я хрестився й став католиком. Цей чинник уже не грає серйозної ролі, але в багатьох моїх фільмах іще можна відчути його далеке відлуння. І третє — я зрозумів, що маю стати поетом від кінематографа. Я розумів, що мені ще доведеться відчути весь тягар завдання, яке я на себе беру. Я провів цілу ніч на замерзлому озері, міркуючи про це, й сказав собі, що готовий прийняти цей виклик. І вирішив, що ніколи не боятимуся.
— Хотілося б поговорити про вашу останню стрічку «Печери забутих снів», де ви розповідаєте про наскельні малюнки стародавніх людей. У нашого великого режисера Сергія Параджанова є фільм «Тіні забутих предків», тож для пострадянських глядачів ці назви перекликаються. Чи була така асоціація у вас?
— Я не бачив фільму Параджанова, ця назва мені не знайома, але, ви знаєте, у режисерів, поетів, письменників так буває, що щось схоже спадає їм на думку. Тому зв’язок, можливо, є, але ненавмисний.
— У зв’язку з «Печерами...» виникає дещо некінематографічне запитання: чи вірите ви в теорію еволюції?
— Еволюція видів — очевидний факт. Зараз боротьбою проти теорії еволюції займаються хіба що праві релігійні групи. Такі погляди існують, і ми повинні з цим якось жити. Мені, до речі, нещодавно поставили на прес-конференції чудове запитання: «Як може бути, що цим малюнкам 32 000 років, якщо ми чудово знаємо, що світ створено 6 000 років тому?» У таких випадках не зрозуміло, що відповідати, просто немає аргументів.
— Краєвиди в «Печерах...» зачаровують. Ви неодноразово говорили, що спочатку уявляєте собі ландшафти в своїх фільмах, а потім шукаєте ці місця. Це дійсно так?
— Так, інколи робота починається з пейзажу. Добрим прикладом може бути мій перший ігровий фільм «Наука життя», який я зняв, будучи зовсім молодим. У 15-річному віці я пішки обійшов весь острів Крит: 250 кілометрів горами. Одного дня, стоячи на плато, я побачив у долині 10 000 вітряків у дії. Спочатку я подумав, що з’їхав з глузду. Образ був настільки сильний, що через вісім років я побудував фільм навколо нього. Простір у моїх фільмах — це пейзажі людської душі. І як режисер я керую не лише акторами, а й пейзажами.
Про особливості експозиції, яку назвали «Сільський гламур», розповів «Дню» автор проекту й власник колекції Антін МУХАРСЬКИЙ:
— Перші картини в колекцію я придбав років із двадцять тому. Ідея проекту й термін «сільський гламур» з’явилися на початку 2000-х років. Цим терміном я охарактеризував таке соціально-культурно-економічне явище, як тяжіння нашого народу до підкресленої зовнішньої яскравості, що часто не відповідає статкам. Коли люди з селянським менталітетом приїздили до міста й починали гратися в «гарадскіх»... Зрештою, ці картини є предтечею захоплення українців мексиканськими серіалами та глянцевими журналами.
Це фольклор, який я вирішив зібрати й подати не як кітчеву картину, а як український народний поп-арт. Тут є всі складові поп-арту, коли тиражують якийсь архетипічний сюжет, попсова історія, якою пересічний глядач насичує своє дозвілля, свій інтер’єр. У такому контексті їх ще ніхто не представляв. Кустарна картина — це попса 1930-х—1960-х років.
Появу такого мистецтва спричинили тодішні умови життя народу. Найкращих його представників винищили, а інших загнали в «стійло»... Народ марив про красиве яскраве життя, і з’являлися полотна, які вражають буянням барв і народної фантазії. Кустарна картина відрізняється від ремісничої тим, що художник виносив її на базар для продажу. Сюжети, які користувалися найбільшим попитом, домальовували й тиражували. Найстаріші в моїй колекції роботи — 1930-х років. До того на ринках мистецтвом не торгували. Це здебільшого повоєнне явище. Після війни держава дозволила вести індивідуальну трудову діяльність, і створювалися цілі артілі. 1960-х з ними почали боротися, відбирати ліцензії та знищувати це мистецтво.
Серед сюжетів кустарної картини можна виокремити з десяток найпопулярніших — «Три богатирі», «Оленка», «Квіти», «Лебеді» тощо. Найулюбленішою в українському середовищі була «Оленка». Це феномен народної культури. Це портрет замріяної панянки, на яку селянські жінки дивилися й мріяли: «Колись і я буду така красива, із зачіскою, у квіточках». Про походження «Оленки» дослідники й досі сперечаються. Одні кажуть, що це може бути сестриця Альонушка з народної російської казки. Я дотримуюся версії про походження сюжету, навіяного німецькими поштовими листівками. Були популярні баварські поштівки із зображенням дівчинки з оленем на фоні замку, а на наших замку вже нема: олень уквітчаний, у віночку, а дівчина, замість німецького вбрання, зображена в українському костюмі. Солом’яний капелюшок біля її ніг — це символ жіночої розкутості, який походить ще з вікторіанської Англії. Це символ вільнодумства й перші паростки емансипації. Звичайно, у народі не знали, звідки «Оленка» з’явилася і як розвивався сюжет. Людям просто імпонувала харизма дівчини, зображеної на картинах.
А ще дуже популярним був сюжет «Люди йдуть до храму». Його дарували на різні свята — хрещення, вінчання... Кожну картину презентували з певної нагоди. Наприклад, «Квіти» — як поштівки. Були жінки, в яких тих квітів удома було по 10—12 робіт! «Лебедів» підносили щасливим родинам на сімейні свята: весілля, заручини, срібне весілля. Веселий сюжет «Ховайся, Петре з Наталкою, йде мати з качалкою» та «Суперниць» дарували незаміжнім дівчатам, розлученим жінкам і навіть удовам. Це народні варіанти знаменитих картин Миколи Пимоненка.
Продовження матеріалу Дмитра ДЕСЯТЕРИКАКА читайте на сторінці "Культура" в сьогоднішньому номері "Дня"
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



