Тема національної самосвідомості як тема інтелектуального розвитку дуже актуальна для нашого суспільства. Здається, 20 років незалежності з несприятливими умовами для розвитку науки, культури, особистості морально переважили 1160 років історії і розбудови держави. Але водночас тривалий процес формування держави повинен був розставити все на свої місця. Це той час, коли усвідомлення того, хто ти, має викликати відчуття гордості за себе і свою країну. Про те, наскільки це досягнуто, «День» розмовляв із соціологом, кандидатом соціологічних наук, доцентом Донецького державного університету управління Тетяною ЄРЕСКОВОЮ.
— У своїй дисертації «Еволюція національної самосвідомості» ви доводите, що поняття самосвідомості лише як усвідомлення людиною своєї етнічної незалежності є сьогодні «завуженим», яке не відповідає часу і не відображає всіх нюансів нинішніх реалій часу. Якими є нові риси національної самосвідомості як соціального явища і його значення в період соціальних трансформацій, що сьогодні мають місце в Україні?
— Це дослідження я проводила в 2007—2008 роках. Для того часу був характерним певний спокій у політичному плані. І для мене як для соціолога постало питання про національну самосвідомість як про засіб об’єднання мільйонів людей. І хоч як би це нам не подобалось, але в нас є більше відмінного, ніж спільного. Це був період соціальних трансформацій, коли ми визначалися, куди йти і чого ми хочемо. І саме в цей період консолідуючим чинником є усвідомлення того, ким є людина, хто вона, до складу якої національної групи себе включає, чи є вона насправді українцем. Це аж ніяк не залежить від мови спілкування і місця народження та проживання. Це поняття значно ширше, ніж ідентичність, і виявляється воно на різних рівнях.
Процес самосвідомості тривалий. І насамперед він залежить від того, що відбувається в країні. Мене радує, що на сьогодні термін «національний» набув свого значення і не викликає відторгнення, що він не забарвлений у жоден політичний колір. Адже національний — це бажання спільного майбутнього, терпимість і толерантність.
Сьогодні ідея самосвідомості в суспільстві кудись зникла. Про неї не говорять у ЗМІ. І про те, на якому рівні і в якому стані національна самосвідомість, може свідчити тільки молодь. А сьогодні в Донецьку дуже велика кількість молоді вважає себе саме українцями.
— У своїй дисертації ви якраз досліджували рівень сформованості національної самосвідомості жителів Донецького регіону. Тоді результати показали, що для жителів Донбасу важливе спільне походження, приналежність до рідного регіону і радянського минулого. Про що свідчать ці результати, які особливості національної самосвідомості у жителів Донецького регіону і чим вона відрізняється від національної самосвідомості жителів інших регіонів?
— Порівняно з 2007—2008 роками питання приналежності до рідного краю і радянського минулого сьогодні не стоїть так гостро. Чому це було актуальним у той період? Тоді вирішувались питання про перейменування вулиць, назв — залишити все, як є, чи дати нові імена, відмовитися від радянського минулого чи пам’ятати як те, що вже відійшло. І як соціолог можу сказати, що радянське минуле залишилося на рівні пам’яті. І якщо говорити про історію Донбасу, звичайно, згадується період, коли сюди їхали працювати передові люди. Тому, звісно, дехто згадує про цей період і ще однією ногою нібито там. Це для них суттєво, адже з цим періодом пов’язане найважливіше в їхньому житті: кохав, жив, ростив дітей. Але сьогодні історію Донецька пов’язано з молоддю, для якої радянське минуле — це сторінка в підручнику з історії, розповіді батьків та дідусів-бабусь. І це зараз не актуально, не є панацеєю ідеального суспільства.
— У своєму дослідженні ви пишете: «Більшість населення Донецького регіону на сьогодні ще не готова сприймати принцип «нація за громадянством». Більшість респондентів долучає до поняття «нація» ще й поняття ідентичності. Це свідчить про те, що у жителів Донецького регіону на даному етапі розвитку все ще домінує принцип «нації за кров’ю», який, на нашу думку, є однією з причин того, що Україна ще не повністю стала єдиною державою в політичному, економічному, соціальному і культурному планах. Саме тому ми й говоримо про необхідність свідомого формування у членів українського суспільства так званої «розумної ідентичності» (за Ю.Габермасом). Головний компонент «розумної» національної ідентичності — вшанування місця свого постійного проживання як своєї Батьківщини». Чи є динаміка в цьому питанні?
— У моноетнічних соціумах навіть не обговорюється той момент, коли людина вирішує, хто вона за громадянством і за своєю кров’ю. У поліетнічних соціумах існує два принципи: «нація за громадянством» і «нація за кров’ю». Перше діє за умовним принципом: я громадянин цієї країни, тому що я тут живу. Це більш прогресивний принцип. Цьому сприяє курс на євроінтеграцію і збільшена мобільність наших громадян до Євросоюзу. У другому випадку національність вимірюється тим, де (у якому регіоні) народилась людина. Тут більше проявляється регіональна ідентичність: я — киянин, я — одеситка, ми — донеччани і таке інше. Тому, коли йдеться про «націю за кров’ю», виникають такі локальні речі.
Процес еволюції цікавий тим, що зміни відбуваються зі знаком плюс. Мені хочеться вірити, що, дотримуючись цього правила, загальноєвропейський принцип «нація за громадянством» матиме перевагу. Адже «нація за кров’ю» — це стагнаційне поняття, коли соціум не готовий розвиватися, змінюватися, коли його все влаштовує. Але ми прекрасно бачимо, що наше суспільство якраз налаштоване на те, щоб у нас відбулись позитивні зміни. Ми хочемо змінюватися, і у нас є для цього всі передумови. Звичайно ж, принцип «нації за кров’ю» одразу не зникне.
Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на сторінці "Подробиці" в матеріалі Катерини ЯКОВЛЕНКО
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



