У рамках насиченої програми Літньої школи журналістики «Дня» студенти мали нагоду поспілкуватися з літературним критиком, літературознавцем, письменником, автором «Дня», одним з ініціаторів створення бібліотечної серії газети «Україна Іncognita», професором Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимиром ПАНЧЕНКОМ.
«ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА, ЩО БУДУЄТЬСЯ НА «ПРОГИНАННІ», ВЕДЕ В ГЛУХИЙ КУТ»
Лариса ІВШИНА: — Володимир Панченко — не лише професор Києво-Могилянської академії, він наш автор, експерт, наш друг та ініціатор багатьох творчих ідей. Одного разу (це було в 2002 році) він з’явився, як добрий геній, у моєму кабінеті й сказав: «Ларисо Олексіївно, а чому б Вам не видати окремою книжкою те, що ви друкуєте в рубриці «Україна Іncognita»?» Я тоді відповіла запитанням на запитанням: «А ви будете брати в цьому участь?» І через три місяці книжка з’явилася, започаткувавши цілу бібліотечну серію, яка стала успішною, популярною. А ось друга дуже цінна для нас історія: Володимир Євгенович разом із Надією Тисячною започаткували рубрику «Маршрут №1». Це інтелектуальні мандрівки країною. Сам він також багато цікавого написав для нас. Одна з його мандрівок привела в Харків до доньки до доньки Миколи Хвильового. У нього є дуже багато глибоких і розумних текстів... Інколи мені здається, що Володимира Євгеновича треба в хорошому сенсі клонувати!
Володимир ПАНЧЕНКО: — Реакція Лариси Олексіївни вразила мене тим, що в ній було пропущено одну ланку: як правило, в подібних ситуаціях уточнюють суть пропозиції. А того разу все обійшлося без уточнень. Суть схоплено — і все одразу перейшло на фазу реалізації. Давайте! Мені це дуже подобається, зрештою, це є стиль газети й її головного редактора. Мораль тут така: якщо дуже хотіти, то багато чого вдасться. Мені пригадуються слова Олександра Довженка: «Висока мета породжує великі характери». Що вище ти виставляєш собі планку, то більше в тебе шансів створити щось таке, у що ти, може, сам спочатку й не дуже вірив. Планка підтягує, мобілізує ті інтелектуальні, творчі, емоційні ресурси, про існування яких ти, може, й не підозрював.
Знаючи про нашу зустріч, я планував висловитися з приводу гуманітарної політики в Україні. На превеликий жаль, у всіх наших владах майже не було людей, які розуміли її значення. Всіх цікавила передусім економіка, політика в чистому вигляді. У часи «двох Леонідів» гуманітарну політику за «залишковим» принципом віддавали рухівцям. Нині ще гірше: я не бачу на політичній верхотурі глибокого розуміння ваги гуманітарної сфери. Є, щоправда, міністр Табачник, який, на жаль, знає ціну гуманітарної політики. НА ЖАЛЬ — оскільки він є російським націоналістом, ідеологом «Русского мира». Все, що він робить, працює проти загальнонаціональних і загальнодержавних інтересів.
Є ще, скажете, Гуманітарна рада при Президенті. Але ж вона не формулює принципи! Півтора року минуло — й нічого не сформульовано. Тепер ось Президент каже: треба розробити нову концепцію гуманітарної політики. Що це означає — НОВУ? Відносно чого — нову? Якщо тим самим влада визнала, що півтора року вона щось робила навпомацки, то це крах. І ще: а хто буде розробляти концепцію? Якщо ті, хто сидить у Гуманітарній раді, то краще б вони нічого не розробляли. Потрібен інший фаховий, експертний рівень.
Л.І.: — Зрозуміло, що нинішня влада у гуманітарній сфері почувається невпевнено. І було б добре, аби вона цей статус-кво для себе бодай зафіксувала. Це не її «бізнес»! Через прорахунки минулих урядів вони опинилися в такій ситуації, що під тиском Росії зробили кроки, що збурили значну частину українського суспільства. Потім вони зрозуміли, що скільки б не робили поступок, Росія все одно ніколи не буде задоволена. Вони відчули цю дискомфортну ситуацію й почали «відрулювати» назад. Але як саме? Чи народжувати якийсь інтелектуальний стандарт, чи продовжувати далі маневрувати? Видно, що в оточенні Президента є боротьба за ці концепції, за те, хто буде їх формувати.
Ми як активна частина суспільства можемо сказати, що за ці роки у нас сформовано багато цінного, що при добрій волі й бажанні може бути використане як практичний досвід. Я не раз казала, що ми національну ідею не обговорюємо, а практикуємо. Багато задумів, які ми разом розробляли в газеті, є абсолютно практичними для здійснення в гуманітарній політиці. Потрібна щирість намірів й орієнтир на тих людей, які справді розуміються на цьому. Велика дискусія ще прийде. Сьогодні я би радила просто не зашкодити.
В.П.: — Я прочитав усе, що експерти написали в «Дні» щодо гуманітарної політики. Найголовніше: всі дійшли висновку, що гуманітарна політика, яка будується на «прогинанні», догоджанні сусідам, розмиванні власної позиції, веде в глухий кут. Якщо ми хочемо, щоб нас поважали, ми повинні бути самодостатніми, знати собі ціну й мати свою позицію.
Л.І.: — Головне, щоб вони тепер не зрізали київські пагорби. У всіх смислах. Бо київські ландшафти й київські пагорби — це висока цінність, це тисячолітній доказ історичної неперервності традицій Київської Русі.
В.П.: — До речі, про київські пагорби. Мені здається, що тут є один надзвичайно важливий журналістський сюжет. Тема — Старокиївська гора, на яку екскурсоводи водять туристів. Але вони зупиняються на майданчику, де милуються панорамою, слухають про праісторію міста Києва. А якщо ж пройти трохи далі від місця, де закінчуються східці, то можна побачити дивовижні — жахливі! — речі: зруйновані, закидані сміттям склепи. Тут постійно товчуться наркомани. І це історична гора?! Серце київської історії?! У селі Копачів, в Обухівському районі, зробили центр Київської Русі, це добре. Тільки чому історична київська автентика перебуває в такому далекому від цивілізованості місці?
Л.І. — Це насправді дуже важливо. Ми говоримо про велику історію, але журналістика має ще й активно втручатися в сьогодення. Бо поки переможе велика історична правда, може виявитися, що немає вже жодного історичного храму. Всі переймаються тим, що ми покажемо туристам, які приїдуть під час проведення Євро-2012, але питання в тому, як ми самі будемо жити в знищеному сьогоднішніми варварами просторі?
В.П. — Кілька тижнів тому я був у Москві. В Українському культурному центрі на Арбаті ми презентували книжку Юрія Барабаша «Просторінь Шевченкового слова» (на сторінках «Дня» її представляв Ігор Сюндюков). Але у вільний час я ще вирішив піти до Третьяковської галереї: хотів побачити ікону Вишгородської Богоматері. Вона вже давно називається по-іншому (ікона Владімірської Богоматері) й виставляється не в загальній експозиції, а у внутрішній церкві, що є частиною музейного комплексу. Біля ікони є її короткий опис, в якому Вишгород, Київ навіть не згадано. Просто: «Перша третина ХІ століття, Константинополь. Ікона була завезена на Русь в часи правління князя Юрія Долгорукого. Такого-то року син Юрія Андрій Боголюбський перевіз її до міста Володимира...» — і ще трохи про чудотворну силу цієї ікони. Мене особливо «зворушило» слово «перевіз». Адже насправді був грабіж, спалення й плюндрування, а ікону викрадено як трофей. Ну ось: росіяни вибудовують свою історичну пам’ять так, як вважають за потрібне. І, зрештою, проблема не в тому, що й як роблять вони; важливо, як ми самі будемо вибудовувати й захищати власну історичну пам’ять. Коли Віктор Янукович услід за Дмітрієм Медведєвим повторює: «Не дозволимо переписувати історію» — я ніяк не можу второпати: що мається на увазі? Може, нехай «німець історію нашу нам розкаже»?
Л.І. — Це — ключовий момент. Нещодавно московським колекціонером була передана до Львова ікона «Покрова Богородиці», вкрадена в минулому столітті. На українському телебаченні він сказав дуже важливі слова про те, що ікона повинна зберігатися в місці її буття. І тут знову виринає тема цінностей. Якщо говорити про Андрія Боголюбського, то для України — спадкоємниці Київської Русі — він дуже негативний персонаж. Тому в нас не може бути спільного підручника з історії.
В.П.: — Бо в Росії є своя точка відліку. Генерала Скобелєва вони згадують як героя, але так ніколи не напишуть ті, кого він знищував у Азії. Або історія нашого земляка Паскевича, якого вихваляє Дмитро Табачник. Нехай він запитає у поляків, що вони думають про генерала Паскевича, який громив Варшаву. Це елементарна істина: в кожного народу є своя точка відліку та кут бачення. Проблема нашої гуманітарної політики полягає в тому, що ми цей пункт «здаємо».
Щойно вийшла книжка Івана Дзюби «Нагнітання мороку», яка має підзаголовок «Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів ХХІ століття». В ній серцевиною є розділ «Епізоди з історії російського націоналізму», який починається ще з 70-х років ХІХ століття, від Миколи Данилевського, й закінчується сучасними російськими публіцистами. Дзюба щедро цитує — і складається враження, що за весь цей час нічого не змінилося. Минуло півтора століття, а формулювання, ідеологія поглинання, імперська психологія залишилися ті ж самі. Та й у нас усе по-старому: неймовірні амбіції політиків, розбрат, феномен самопоїдання.
Продовження матеріалу Юлії ЯРУЧИК читайте на сторінці «Прес-клуб «Дня» в сьогоднішньому номері
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



