Не кожному місту, в якому народився великий музикант, судилося набути такої слави, яку має моцартівський Зальцбург. На музичній мапі світу Австрія завжди посідала особливе місце. Створена тут віденська класична школа стала фундаментом західної музичної культури всіх подальших сторіч. Серед трьох представників цієї школи попередником і зразком для Моцарта був «татусь Гайдн», а молодшим сучасником — гігант Бетховен. Якщо задуматися над тим, у чому ж полягає унікальність Моцарта, на думку спадає відразу декілька відповідей. По-перше, хоча його багатогранне мистецтво має свою глибину й висоту, водночас воно може бути доступним і зрозумілим усім. Кожен може вибрати в його музиці своє — опери, симфонії, сонати, квартети, «Маленьку нічну серенаду», «Реквієм», який автор не встиг дописати до кінця. По-друге, життєпис композитора не лише тісно переплітається з темами його творчості. Без перебільшень можна стверджувати, що парабола моцартівської долі не менш приголомшує і вражає, ніж його музика. Але якраз на музиці й на унікальності творчого дару ця доля зав’язана.
ЛЕГЕНДИ Й ТАЄМНИЦІ МОЦАРТІВСЬКОГО ЖИТТЯ
Спочатку була майже казкова історія диво-дитини, яка рано почала творити, опанувала різні інструменти, їздила як віртуоз-вундеркінд із гастролями Європою, виступала з концертами при дворах аристократів, грала перед королями. Опера «Милосердя Тита», яку він написав у 14 років, і сьогодні належить до репертуару театрів разом із операми «дорослих» авторів. А потім хлопчик, якого опікав суворий наставник-батько, а норов намагалися приборкати володарі рідного міста, вирвався на волю, виїхав до Відня. Разом зі свободою прийшли нескінченні нелади та життєві труднощі. А останній розділ цього короткого за сьогоднішніми мірками життя виявився найзагадковішим. Спочатку людина, що не назвала свого імені, замовила йому «Реквієм». Незвичайне замовлення здалося композиторові тривожним передвістям. І справді, у розпал роботи над заупокійною месою тридцятип’ятирічний музикант захворів і помер. Його ховають за нез’ясованих обставин у загальній могилі, а місце поховання досі так і залишається невідомим.
Таємниці моцартівського життя та смерті породжують легенди, відбиваються в безлічі книг і літературних творів, потрапляють на екран. Найвідоміші відгуки знаходимо в «Моцарті і Сальєрі» Пушкіна і написаній на цей пушкінський текст опері Римського-Корсакова, у поемі Сергія Єсеніна «Чорна людина», у популярному фільмі «Амадеус». А на початку ХХ сторіччя Моцарт і його музика повернулися до Зальцбурга й перетворили це скромне провінційне місто на один із центрів світової культури, на барометр процесів, що в ній тривають.
ДЕВ’ЯТЬ ДЕСЯТИРІЧ ПИШУТЬ ІСТОРІЮ ФЕСТИВАЛЮ
Концепцію Зальцбурзького літнього фестивалю, наймасштабнішого й найпрестижнішого серед подібних європейських свят серйозного мистецтва сьогодні, почали створювати дев’яносто років тому. На першому етапі внесок до її формування зробили такі видатні діячі в галузі музики, літератури й театру, як режисер-новатор Макс Рейнгард, композитор і диригент Ріхард Штраус, письменник і оперний лібретист Гуго фон Гофмансталь. Протягом сорока років після війни все визначала особа керівника фестивалю, усесвітньо відомого диригента Герберта фон Караяна. При ньому фестиваль набув свого нинішнього формату, який нараховує три головні художні проекти: оперні вистави, концертні програми, драматичні театральні постановки. Моцарт виступав при цьому в ролі єдиного й неповторного Короля музики, начебто оточеного численним музично-театральним почтом. Ця основна ідея зберігається і сьогодні, хоча кожен новий керівник пропонує свої новації як реакцію на виклики часу. Так, бельгійський імпресаріо Жерар Мортьє, що змінив Герберта Караяна 1991 року на посту інтенданта, відреагував на театральний режисерський бум, який викликав руйнування канонів академічних оперних вистав і був пов’язаний із вторгненням до опери модерної режисури. Мортьє зробив ставку на популярність, часом скандальну, таких режисерів, як Патріс Шеро. Крістоф Марталер, Петер Штайн, постановки яких викликали бурхливі дискусії в пресі і які підтримували радикально налаштовані критики. Але ця нова тенденція, яка триває й сьогодні, ніяк не змінила значення, яке під час планування фестивальних програм надають участі в них зірок і суперзірок.
У фестивалі 2011 року до знакових подій належить виступ у головній ролі в концертному виконанні «Іоланти» Чайковського Ганни Нетребко, чия кар’єра як суперзірки склалася саме в Зальцбурзі. Уперше вона з’явилася тут 2002 року, але справжній тріумф і світова слава співачки почалися після виходу в світ «Травіати» в постановці режисера Віллі Деккера. З кожним новим фестивалем зростає популярність і супутника життя Ганни Нетребко, бас-баритона з Латинської Америки, що народився в Перу, красеня Ервіна Шротта. Поки що у деяких західних газетах його іменують гер Нетребко, але, судячи з усього, ситуація швидко змінюється. У фестивалі 2011-го Ервін Шротт виступає одразу в двох різних партіях моцартівського циклу: Фігаро та Лепорелло.
Продовження матеріалу матеріалу Марина ЧЕРКАШИНА,читайте на сторінці "Культура"
Джерело: «День»
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!



