Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Леонід Грабовський: «Київські авангардисти» — це прояв шістдесятництва в українській музиці

17 лютого, 2012 - 12:32

Днями гостями «Дня» стали відомі українські композитори Леонід Грабовський та Олександр Щетинський. В розмові, між іншими темами, ми торкнулися й спогадів про  легендарну групу композиторів «Київські авангардисти».

Леонід Грабовський, який  і сам входив до згаданого об'єднання талановитих митців, зокрема, зазначив, що «Київські авангардисти» — це, по суті, був прояв ідеології й практики шістдесятництва в українській музиці.Кілька студентів класу композиції Бориса Миколайовича Лятошинського — а саме: Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Володимир Губа, Віталій Пацера і ваш покірний слуга — почали заявляти про себе творами, що здобули певний розголос, хоча не відразу й не одночасно. Одним із каталізаторів цього процесу став Всесоюзний огляд творчості молодих композиторів, його регіональний тур, відбувся наприкінці 1961 року в Києві. Тоді на концертах прозвучало декілька наших п’єс, які викликали певне зацікавлення. Наш консерваторський товариш, студент класу диригентури Ігор Блажков, швидко став своєрідним ідейним керівником і «будителем» наших творчих задумів, а отже, й «заввідділом пропаганди» кращих із них. Особливо багато він зробив, роздобуваючи інформацію про сучасну західну музику. Від європейського та американського музичного контексту композиторська молодь України й усього СРСР була фактично відрізана. Ще від 1929 року, коли було ліквідовано не тільки Асоціацію cучасної музики (АСМ), а й крамниці «Международная книга», де продавалася сучасна західна література та ноти, Блажков наважився на відчайдушний крок — почав листуватися із провідними композиторами та музичними діячами Заходу — Ігорем Стравинським, Паулем Гіндемітом, Ніколасом Слонімським, Владіміром Усачевським, щоб отримувати за їхньою допомогою ноти й музичні записи. До Блажкова пішов безперервний потік бандеролей та пакунків із нотами та довгограючими платівками, завдяки яким ми знайомилися з музикою ХХ століття. Знаковою подією для нас стало знайомство з підручником додекафонії, 12-тонової системи композиції. Цю книжку я негайно переклав з німецької на російську. Сильвестров, Губа, Годзяцький і я першими в Україні спробували її застосувати. На той час ми ще не були свідомими опонентами комуністичної системи. Утім, сам по собі факт «навернення» до музичної естетики й техніки, яку компартійні ідеологи оголосили ворожою соціалістичному реалізмові, автоматично записував нас до лав фрондерів та дисидентів. Надто, коли окремі зразки нашої творчості завдяки Блажкову почали просочуватися за межі СРСР та виконуватись на західному радіо й концертах. Відтоді й аж до 1991 року «Контора Глубокого Бурєнія» — так дисиденти називали КГБ — не спускала з нас свого пильного ока, особливо — з Блажкова та мене. Поступово довкола нас почали гуртуватися інші музиканти, студенти молодших курсів, зокрема Володимир Загорцев, Освальдас Балакаускас, Петро Соловкін, до певної міри — також Євген Станкович та Іван Карабиць (у своїх перших —«пробах пера»).

«Однією зі знакових подій для нас став камерний концерт у Київській філармонії, який відбувся 17 грудня 1966 року, програму якого склали твори Дебюссі, Шенберга, Бартока, Лятошинського, Сильвестрова та Грабовського. Я, за дорученням керівництва філармонії, став упорядником програми. Квитки розібрали вмить! А після концерту незнайомі перехожі дякували мені прямо серед вулиці».

Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері «Дня» на сторінці «Культура» в матеріалі Марії ТОМАК та Лесі ШАПОВАЛ.

Джерело: «День»

Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ