Сергей ТРИМБАЧ: Богдан Ступка уже навсегда

(мовою оригіналу)

Спогадами про майстра з читачами «Дня» поділився відомий критик,Голова Національної спілки кінематографістів Сергій ТРИМБАЧ:

 Перша пекуча думка по отриманні скорботної звістки: як же це може бути, щоби Богдана Ступки та не було? Останні сорок років він був для мене завжди – від моменту, коли побачив його на величезному екрані кінотеатру імені Довженка у Києві в „Білому птасі з чорною ознакою”... 

А потому  свідомість починає розвиднюватися, в ній пробивається інший мислеобраз. Ну, як може зникнути для тебе людина, яка жила в тобі і біля тебе чотири десятки літ? Що, за лічені дні і тижні розтане у якомусь безпам’ятному мороці? Ніц же. Богдан Ступка вже назавжди... Хоча це не означає, що від нас, усе ще сущих, не залежить стан пам’яті про нього. Колись давно уже я звернув увагу на те, що абсолютна більшість спогадів про Антона Чехова (одного з найулюбленіших авторів Ступки) були написані у перші дні і тижні по його смерті. В українців, схоже на те, інша традиція: пишемо мемуари через роки, напускаючи туману і вигадок. Давайте включати роботу пам’яті одразу, тільки так ми заблокуємо підступну роботу смерті. Вона ж бо претендує не тільки на те, аби забрати тіло...

Ще в суботу я був в Одесі, де закінчувався Міжнародний кінофестиваль. Зайшов до церкви, поставив свічку і попросив Бога продовжити літа Богданові. Вийшовши із храму, побачив незнайому літню жінку, яка йшла просто на мене і промовляла на ходу, українською: „Він уже однією ногою стоїть в труні...” Так я отримав містичний знак про те, що відбувалося в ті хвилини і що так трагічно скінчилося наступного недільного ранку. Сповіщення згори. Там це знання вже існувало. Бо вже одкрилися врата і канал зв’язку вже існував.

Пригадалося, на могилі Олександра Довженка у Москві написано: „УМЕР В ВОСКРЕСЕНЬЕ”. Ніби знак грядущого воскресіння. Тільки Ступка помер рано вранці (Довженка смерть накрила вечірнім мороком), а це ще один знак: він не нажився, він жив з відчуттям свіжості ранку, який провіщає продовження - удень і ввечері.

Богдан Сильвестрович умів читати знаки і вірив у них. Кілька літ тому знімався в Одесі у фільмі „Два в одному” Кіри Муратової. Чомусь вирішили провести зйомку у день Різдва. Вийшовши з кіностудійних воріт, актор упав і зламав руку. З Ренатою Літвіновою, яка знімалася там само, трапилося щось подібне, коли не гірше. „Ну, от же я це знав,- говорив Ступка.- Є речі, які не можна робити”. Й історія з хворобою, що звела його у могилу, почалася минулорічного Різдва...

Колись я запитав в артиста, як він може пояснити той сплеск енергії, що призвів до появи їхнього, із Сергієм Данченком та  Данилом Лідером, шедевру, вистави „Тев‘є-Тевель”? Він відповів з абсолютною серйозністю: а до цього були в театрі „Украдене щастя” і Дядя Ваня”, „Тев‘є” – завершення своєрідної трилогії. Й зіграні ним ролі Миколи Задорожного, Войницького і Тев‘є об’єднує  здатність напряму, безпосередньо звертатися до Бога.

А далі я почув те, що й зовсім було одкровенням: „Я помітив,- сказав Ступка,- мені легше грати ті персонажі, у яких є контакт із Господом. Можливо, що  так у мене виходить бесіда з Ним. Нехай це ще далеко від молитви, але ж щось таке відбувається”.

Мистецький твір, вистава як молитва – так він собі це уявляв, до цього прагнув! Не тільки в театрі і не тільки в кіно, у самому житті. Контакт із Господом – він тривав і минулої суботньої днини, не перервався і недільного ранку. Чи не в цьому одна із розгадок колосального авторитету артиста в нашому суспільстві, зазвичай більше присадженого на речі куди приземленіші? Він сприймав своє мистецтво як засіб говорити про речі фундаментальні і суперважливі, хоча в самому житті ніколи не приміряв на себе маску пророка чи месії, понад те – з гумором ставився до тих, хто подібні маски не знімає, навіть йдучи до вбиральні.

Відтак і не дивно, що Ступка в театрі грав Шекспіра й Франка, Чехова й Лесю Українку, Шолом-Алейхема й Софокла, Ібсена й Гоголя... Він був із ними однієї духовної групи крові. Був, а не тільки грав чи грався з їхніми персонажами, попри те, що незрідка справляв враження Актора Акторовича, який усі житейські реалії й обладунки перетворює на ігровий інструментарій. Та ж ні, то була тільки щоденна підготовча робота задля витворення Молитви, задля подолання містичної завіси, що стає на заваді проникнення до вищого знання... Ті, хто бачив Ступку в ролі Тев”є, погодиться – у ті щасливі миті театрального одкровення він обдаровував нас знаннями, які не даються бодай і найдовершенішими, але  суто професійно одшліфованими жестами й мізансценами. То ж і зринало визначення „геній” – чи не єдиний раз у нас, коли воно і справді вказувало на сутнісну ознаку таланту, а не показну й фальшиву гламурну наліпку.

У тій давній розмові я не міг не запитати актора і про його стосунки із темними силами, оскільки – в кіно куди частіше, ніж у театрі – він виходив на складні колізії самовиявлення персонажа, в якому добро і зло так перемішані, який, той персонаж, із самим дияволом в ігри грає... Приклад – Трохим Лисенко в телевізійному серіалі „Вавілов”. Відповідь була так само серйозною: „Диявол – це  зворотний бік. З ним людині навіть цікавіше, бо ж він спокушає, він різноманітний.  Мені видається, добро – це свідома установка  на поборення, подолання злого, спроба гармонізувати себе, поставити під Божий контроль. Одначе людині завжди  хочеться цю узду послабити, пограти,  повибрикувати . Ось тут диявол і підступає”.

Ще й як підступає, часом. Ви замислювалися над тим, чому саме Ступка став головним актором початку ХХІ століття не тільки в Україні, а й у Росії (де стільки чудових акторів!), на всьому пострадянському просторі? Бо після ролей у фільмах „Свої” та „Водій для Віри” стало зрозумілим: тільки він по-справжньому володіє секретом проникнення в таємні площини людської душі.  Бо ж упродовж останніх п’ятнадцяти літ минулого століття переважали поверхові уявлення про ті страшні процеси, які зробили шекспірівські трагедії блідою копією ХХ віку. Приємний і багато в чому комфортний поділ людей на злодіїв чорних і світлих блондинів із променистими очима ніщо і нічого не пояснив і не прояснив. Хоча б тому, що  пошук першопричин страшних катаклізмів зводився до акцентованого викриття „гітлерів і сталіних” різного калібру і, як мінімум, подивуванню тому, що хороші люди не можуть їх здолати, попри всі очевидні переваги. Однак вірилося, що це тимчасова трудність і добро, разом із добрими людьми і добрими кулаками, ось-ось візьмуть гору.

Богдан Ступка кількома ролями показав (хоча це досі й не відрефлектовано), що зло у самій людині, і його не подолати ніякою селекцією, ніяким вихованням і добрими намірами.  Про це не тільки названі вище стрічки, а й, скажімо, „Два в одному”, яку не раз звинувачували у ствердженні  аморальності як норми життя сучасного суспільства. Та ж ні, Муратова і Ступка безстрашно зазирають в людину, чиє життя не визнає Бога і мораль як людську іпостась Божого явлення. Тут все тільки горизонталь, духовна вертикаль в цій геометрії просто не існує. Герой Ступки ніби живе у згоді із власними переконаннями (а жити так – майже аксіома для багатьох) – і яким страшним і потворним це виявляється...

Не випадково за фільмом угадується тінь Достоєвського і його пророчих констатацій. На початку нинішнього століття нарешті ми починаємо розуміти Достоєвську думку про те, що «бытие только тогда и начинает быть, когда ему грозит небытие». Погроза небуття – вона жила в ролях Ступки від „Білого птаха...” до одного з останніх фільмів „Дім”, де він грає главу родини, що завмерла над прірвою.

Знов-таки – колись мене вразило визнання актора про те, що роль Ореста Дзвонаря у „Білому птасі...” виросла із дитячого страху. „Бо ж я на початку війни народився, і перші життєві враження – це війна, її жахіття... Й опісля війни – скільки смертей було серед нас, хлопчаків, які постійно наривалися на полишені міни й снаряди. Смерть висіла у повітрі, страх смерті я відчував фізично десь до тридцяти п’яти літ. Можливо, саме роль Ореста понад усе допомогла мені зжити той страх...”

Виходить, наступні півжиття страху смерті вже не було. Або, принаймні, Ступка знав, як із ним боротися.  Звідси й безстрашність – і суто людська, і власне мистецька. Звідси й Одкровення – те саме, що по-давньогрецькому звучить як Апокаліпсис. Скільки ж сюжетів від Іоанна Богослова і його Апокаліпсиса зіграв Богдан Ступка! Назву тільки один: Янгол зв”язав  сатану в подобі змія і кинув  до безодні, і замкнув його на тисячу літ. „А по цьому він розв’язаний буде на короткий час...”. Той час надійшов...

Тільки поки що проста й страшна думка: його вже не буде. Страху побільшає, одваги й мудрості поменшає. Втім, будемо пам’ятати Богдана Ступку і сотворене ним у мистецтві – загроз меншатиме.

Источник: «День»