Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Сьогодні виповнюється 40 років з початку погромів шістдесятників

17 січня, 2012 - 09:29

Великі погроми планували в Кремлі. Вони були «всесоюзними». Але найзасекреченіша республіка в тому плані мала особливий привілей. Україна була наче експериментальним полігоном для терористичної політики Кремля. Удар готували на найвищому рівні. Замінено перших осіб в УРСР. На місце першого секретаря ЦК П. Шелеста поставлено В. Щербицького. На місце генерала КДБ Нікітченка прислано генерала КДБ Федорчука. Звільнені діячі були цілком надійними, готовими виконати будь-який наказ Комуністичної партії. Але у ЦК КПРС був критерій сусловської запеклості й жорстокості. Вона, звісно, межувала з дурістю.

Заплановано агресивну операцію під кодовою назвою «Блок». В Україні поставлено під удар перший ряд дисидентів. У Росії після розголосу справи Данієля і Синявського уникали репресій за літературну творчість. У Білорусії взагалі уникнули арештів, хоча дисиденти там були.

Нинішній читач не може собі уявити, що означає політичний арешт в комуністичній державі. Скажімо, нині арешт Ю. Луценка, звичайно, політичний і емоційно забарвлений. У пресі з’явилася хроніка одного дня Ю. Луценка в Лук’янівській в’язниці. Неволя є неволею. Але в радянській в’язниці кожен день і кожна година ув’язненого забезпечена ретельно продуманою каральною програмою. У перспективі йому напевно світить довгий термін в сибірських концтаборах, а після того цілковите вилучення із суспільного і культурного життя. По суті, пожиттєвий домашній арешт. І, як правило, повторні арешти.

Стіни Лук’янівської в’язниці ті самі. Але режим засекреченості не йде в жодне порівняння. Зрештою, про це вже багато писали.

У таборі «діти різних народів» ділилися досвідом. Уважалося, що якщо в Москві відрізують тобі нігті, то в Києві — пальці. КДБ України перевиконував план. Терор формував полохливі настрої юрби і жадібність вислужників. Скиглії скаржилися і не помічали, що Стуси обирають шлях офіри.

Безоглядна жорстокість має свій зворотний бік. Вона не досягає цілі, а в умовах інформаційного світу стає чудовиськом, що привертає увагу всього світу. Власне, то був зворотний бік явищ, на якому виїжджали в’язні сумління у своїй безвиході.

Філістерам здається, що каторжний вибір був найлегшим, що в таборах розквітала творчість, що тоді умови були легкими і т.д.

Замість того, щоб щось доводити філістерові, варто було б йому дати три доби карцеру в сучасному музеї репресій, а тоді — можливість уявити 30 діб карцеру й місяці голодування, до того ж з обіцянкою, що це тільки початок.

Але у репресій є зворотний бік: слово в’язня, що потрапляло на Захід, мало велику вагу, а це збуджувало відповідальність і підіймало духовну висоту.

Якби таке слово якимось дивом потрапило в порожнечу заляканого поневоленого світу, де жили наші рідні і знайомі, то там воно не мало б резонансу. Вільне слово відлунює тільки у вільній душі. На Заході читали, дивувалися, переживали і відкривали для себе незнану Україну у снігах Сибіру.

Україна, загнана в колгоспи й мордована голодом, особливого інтересу у світі не викликала. Зате Україну, яка бореться за волю, там сприймали як далеку рідню, що нарешті озвалася до споріднених духом.

Українські дисиденти відкрили Україну для інтелектуалів і політиків Заходу більше, ніж усі співці соціалістичної вітчизни, разом узяті. І більше, ніж дисиденти, це могли б зробити у звичайних домашніх умовах, на волі. Бо там доводилося пристосовуватися до напівсвободи. Тільки слово, напоєне стражданням і любов’ю, знаходить споріднені душі. Листування Валерія Марченка з італійською дівчиною Сандрою, листування Зіновія Красівського з американською дівчиною Айріс Акагоші й інші аналогічні факти перегуку над прірвою — це вражаючі документи часу.

Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на першій сторінці в матеріалі Євгена СВЕРСТЮКА

Джерело: «День»

Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ