Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM) Борис Григорович Возницький (16.04.1926 – 23.05.2012) – багаторічний, упродовж півстоліття, директор Львівської національної галереї мистецтв.
У 1960 – 1970-х роках ініціював сотні експедицій західними областями України, завдяки яким було врятовано понад 12 тисяч предметів мистецтва, а це ікони, скульптури, стародруки, старовинні меблі...
Саме Возницькому належить ідея створення нових філій галереї – в занедбаних або відбудованих та реставрованих пам’ятках архітектури.

Заслуги Бориса Григоровича важко переоцінити, позаяк він зберіг і врятував десятки тисяч безцінних пам’яток. Багато уваги заслужений працівник культури України та Польщі, доктор Honoris Causа Варшавської академії мистецтв, академік Української академії мистецтв приділяв збереженню замків і палаців: Олеського, Золочівського, Підгорецького, П’ятничанської башти, дерев’яних церков.
Завдяки неймовірній наполегливості в досягненні мети, в поєднанні з несамовитою працьовитістю, Борис Возницький вивів Львівську галерею мистецтв у ранг надпотужного музейного комплексу, колекція якого налічує понад 60 тисяч творів.
Його знали і шанували музейники не лише України – цілого світу. Його, траплялося, критикували, але до думок завжди дослухалися. А інакше й бути не могло, бо за плечима патріарха музейної справи, академіка, Героя України Бориса Григоровича Возницького – понад 60 років плідної праці, покладеної на вівтар збереження національної культури.
Він жив роботою і загинув так, як жив – дорогою до Поморянського замку. Трагедія сталася 23 травня 2012 року. Борисові Григоровичу було 86 років.
На початку 2020-го у Львові вийшла книжка з присвятою Борисові Возницькому. Автор передмови та упорядник видання «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми» – його донька, доцент кафедри реставрації Львівської академії мистецтв Лариса Возицька-Разінкова. У книжці понад 300 сторінок тексту і багато світлин із родинного архіву, а опрацьовувала щоденники батька Лариса Борисівна понад два роки.

«Спогади Бориса Возницького – це і його довірлива сповідь, і заповіт нащадкам перед лицем Вічності. Він постійно перебував у русі, тому спогади писалися спонтанно, у рідкісні вільні хвилини, оскільки він багато працював і, зокрема, тяжко фізично, аж до виснаження, курсував між філіями галереї, їздив у закордонні відрядження як головний музейник України», – зазначала на презентації видання Лариса Возницька-Разінкова. – Видання «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми» – лише частина життєпису Бориса Григоровича. Та навіть окремі його фрагменти – надзвичайно яскраві й захопливі, бо у спогадах – природна вдача Возницького: жодного зовнішнього пафосу, самозвеличення та амбіцій – лише робота. Тріумфальною аркою Борисові Возницькому та його колективу є розгорнута в часі та просторі Львівська національна галерея мистецтв: замки, палаци, вежі, шедеври старожитності, дух історії та велич культури. У символічному плані – це Собор Бориса Возницького».
На підсумок варто зацитувати фрагмент інтерв’ю, котре Борис Григорович дав нашому часопису у переддень свого 85-річчя, 15 квітня 2011-го: «Тільки тоді зрушимо з місця, коли хтось в Україні, крім грошей, думатиме про нашу культуру, про наше минуле, котре треба зберігати. Тримаю біля себе вислів Йосипа Сліпого «Народ, що загубив минуле, зникає з лиця землі». А ще завжди цитую Mein Kampf Гітлера: «Для того щоби зліквідувати народ, в нього треба забрати культуру».
Світла пам'ять!
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
Фото Тетяни КОЗИРЄВОЇ
Читайте "День" в Facebook, Тwitter, дивіться на Youtube та підписуйтесь на канал сайту в Telegram!




