Так називається виставка професійних мистців, яка відкрилась у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва
Цей вернісаж окрім позитивних естетичних вражень викликає роздуми про сучасні тенденції розвитку кераміки. Треба визнати, що «Чайник, як привід для бесіди», яку організовано до Різдвяних свят колективом НМУНДМ на чолі з його генеральним директором Адріаною Вялець, залюблює в себе з першого погляду. Закохує своїм феєричним змаганням у фантазіях на тему чайників і анти чайників талановитих українських керамістів – як знаних, провідних майстрів професійної кераміки, так і зовсім молодих, вчорашніх студентів. До втілення захоплюючої ідеї різдвяного вернісажу, що належить куратору арт-проекту – завідувачу відділом кераміки НМУНДМ Ірині Бекетовій долучились обдаровані митці з різних міст України: Києва, Львова, Черкас, Полтави, Решетилівки, Василькова,Червонограда,Ужгорода тощо. Усі вони «захворіли» чудовою ідеєю Бекетової, і ця прекрасна, так би мовити, «керамічна епідемія» виявилась дуже плідною, про що свідчить виставка. І безсумнівним фактором її успіху у глядача стала досконала побудова гармонійної експозиції завідувачем відділу науково-дослідної та експозиційної роботи НМУНДМ, високим професіоналом експозиційного простору Ольгою Новодережкіною.
Виставка, де головним героєм є чайник, налічує понад 100 експонатів 50 художників. Вона, певною мірою, розширює «горизонти свідомості» глядача, адже тут отримуєш певний «естетичний шок», коли з подивом відкриваєш абсолютно невідомі до сьогодні образні, пластичні, конструктивні, технологічні можливості такої рідної для усіх нас з дитинства посудини. Складно уявити собі, яким непередбачуваним за характером може бути наш «старий добрий знайомий» чайник!
Зрозуміло, що чайник як предмет – не є українською традицією. Ця дивна і надзвичайна у своїй основі стародавня посудина, що прийшла в Україну здалеку – з Давнього Китаю, Японії, Західної Європи, зазнала за кілька століть багато образно-пластичних трансформацій, особливо на зламі ХХ – початку ХХІ ст. І великою перевагою цього показу, гадаю, є задум куратора арт-проекту включити в експозицію, окрім креативних керамічних творінь наших сучасників початку ХХІ ст., і витвори геніальних українських народних майстрів Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Волині, Київщини, Вінничини, що зберігаються у фондах НМУНДМ. Завдяки нимглядач має можливість прослідкувати еволюцію формотворення чайника, переконавшись, наскільки цікаво ця посудина адаптувалася на теренах України в ХІХ – на початку ХХ ст., і як сьогодні ця невмируща утилітарна річ органічно увійшла в контекст українського декоративного мистецтва початку ХХІ ст., приголомшуючи авангардними та пост-модерністичними рефлексіями на тему чайника.
Цінним є на виставці і те, що новітня кераміка, яку представлено у формах чайників, сприймається як вид ускладненої синтетичної творчості, що органічно всотує засоби художньої виразності різних образотворчих видів –скульптури, живопису, графіки, які втілені у керамічних матеріалах. Так, кераміка перетворюється на багатоманітне мистецтво як з точки зору образності, так і пластики, і виявляється надто цікавим у своєму експериментальному формотворенні.
Саме цим на виставці дуже приваблюють фантазійні твори мистців, яких можно умовно назвати «художниками – креаторами», які незмінно і невпинно експериментують, випробують усе нові конструктивно-технологічні прийоми,і які перетворюють професійну кераміку у територію вільного творчого пошуку. Це О. Дворак-Галік («Ти ніколи мене не відкриєш», «Багаторазовий чайний пакетик)»), І. Ковалевич(«Чайники, що лежать»), Ю. Мусатов(«Нічний експрес») С. Козак(«Трипілля»), Т. Павлишин–Святун(«Зелений шум»), Г.Друль(«Хто зацвів?»). Цим авторам властиві творча розкутість, прагнення до нетрадиційних, нерідко парадоксальних за своєю образністю новаційних форм, суголосних сучасному візуальному мистецтву України, яке розвивається у контексті загальноєвропейського художнього процесу. До «креаторів» відношу і С. Кадочникова – віртуоза художнього скла, який на цей раз вирішив спробувати себе творчо і в товаристві керамістів («Чайник для міцних напоїв»).
Виставка вражає різноманітністю розмаїття відсторонено-безсюжетних і філософсько-змістовних художніх рішень. Найцікавішими творами видаються ті, де гранична умовність і лаконізм пластики дають неймовірно потужний естетичний ефект, породжуючи глибинну образність. Це найбільш вдалося, на мій погляд, Н. Ісуповій («Стосунки»),Ю. Лазаревській (триптих «Буди»), А. Ільїнському («Ангели і танки»),С. Герасименку («HappyArt»),Л. Нагірняку (композиція «Чайник вина»),І. Норець(«Передуття», «Бабусина чашка», «Комуналочка»), Н. Поповій(«Таємна зустріч»): кожний з них у своїй неповторній авторській манері, втілює в декоративній пластиці і скульптурі, узагальнених за формою, проте асоціативно ускладнених, свої зворушливо-пронизливі з філософським підтекстом керамічні історії, доводячи, що кераміка – це мистецтво з безмежним тематичним діапазоном.
Є в експозиції гідні уваги твори, які мають ознаки модерності, проте їх автори, відчуваємо, зберігають вертикаль багатовікової народної традиції і нерозривно пов’язані своєю творчою пуповиною з народним поетичним світовідчуттям. Це такі керамісти як Г. Семенко(«Чайник у фіранках»), С. Спасьонов(«Чайник-куманець»),Л. Денисенко-Єременко(«Нова радість стала»),М. Галенко(«Бабусин чай»)та інші. Неможливо обминути на виставці роботи, в яких талановито втілено традиційний для пісенної та усної української народної творчості, ліричний «мотив коня». Мій особливий респект авторам оригінальних «чайників-коників»: І.Фізеру(серія «Чайники-коні»),Л.Нагірняку(«Скіф»), А. Косяченко(«Кінь»), О. Яровому(«Ті ту…ту (Teatwo…two)»).
На цій виставці чайників і «античайників» ми вкотре є свідками відчайдушного намагання професійної кераміки «емансипуватися» від традиційної для неї вжиткової функції, яскраво стверджуючи свою внутрішню естетичну незалежність і самоцінність. Проте, гадаю, коли предмет артівської кераміки виконує естетичну функцію на рівні витвору високого мистецтва, але, так би мовити, мистецький простір в ньому має логічні межі, і він відповідає функціональному призначенню посудини-твору, хоча і втрачає відверто побутовий зміст, – це, з моєї точки зору, ознака найвищої майстерності. До таких творів належать роботи Н. Ісупової(«Квітка», «Зелений гай»), К. Коновалової («Судариня»), І. Марко(«Медовий»), Г. Міміношвілі «Чайник»), О. Бланк(«Осіннє чаювання»), М. Лампеки («НЛО»), Н. Черниченко-Лампеки («Змій Горинич»), Т. Зайцевої («Зелений») та інші.В роботах вищеназваних художників естетична функція і утилітарність перебувають в гармонії, проте первісна вжиткова функція посудини відступає на другий план перед естетичною цінністю твору декоративного мистецтва.
Усі твори нагадують невимушений «діалог» зі своїми мистецькими попередниками. Учасники виставки демонструють свою приналежність до української національної художньої школи, і водночас кожний вражає своїми філософськими узагальненнями, власним індивідуальним напрямом пошуку в керамопластиці, сміливими образними знахідками, відходом від усталених композиційних норм, розкутістю фантазії, прагненням відійти від утилітарності у світ духовний і душевний, що саме і складає основні тенденції розвитку професійної кераміки України початку ХХІ століття.
Гадаю,такі високохудожні виставки завжди на часі. Навіть зараз, коли Україна переживає такі складні випробування, що викликані воєнною агресією нашого північного сусіда.. Тому що високе мистецтво якнайкраще спроможне яскраво і переконливо довести, що українці – це надзвичайно своєрідна,особлива нація зі своєю унікальною національною культурою, яка може належати лише талановитому, сильному духом і, без сумнівів, непереможному народу.
Виставка експонується до 20 січня.
Зоя ЧЕГУСОВА, заслужений діяч мистецтв України
Фото Миколи МАНДРИЧА
