Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Голгофа…пристрасті

Національний драматичний театр імені Івана Франка представив прем’єру — постановку режисера Івана Уривського за драмою Івана Карпенка-Карого «Безталанна»

Ім’я Уривського в уяві поціновувачів театру вже міцно затвердилося як певний знак якості, тому з нетерпінням чекали на прем’єру. Очікування перевершили найсміливіші очікування! Побутова драма, в першоджерелі прив’язана до часу, місця й відповідних обставин, набула вселенського і позачасового масштабу і значення глибоких екзистенційно-філософських узагальнень — від біблійних до неофройдистських. Яким чином любовний трикутник стає «бермудським», досліджують від початку початків — відтоді, як між Адамом та Євою затесався Спокусник, у світі не було більшої драми, ніж любовна. «Безталанна» Карпенка-Карого — це смертельна драма на рівному місці, коли сила кинутого у простір і потрактованого слова стає каталізатором катастрофічних за наслідками подій. Так було до нас, так буде після…

*  *  *

Як яскраво виражений режисер-символіст, Іван Уривський у кожному конкретному тексті шукає ідею, приховану в глибині змальованих подій та явищ. Ретельний кастинг акторів не так за типажем, як за здатністю пластично й «вокально» ретранслювати глядачеві смисли, акцентовані режисером у кожного персонажу, система символів, препаровані почуття і вчинки героїв, пошук та пропозиція можливості виходу із порочного кола роблять постановку близькою до практичного дослідження нерозв’язної проблеми людських стосунків у критичній ситуації, яка часом буває подібною до короткого замикання. Електричний струм — як благо і порядок: поки що все йде добре, і руйнівна аварійна ситуація короткого замикання — це влучна чиста алегорія, яка дає простір для перебігу подальших подій, рушієм яких, як зазвичай, постає «третій зайвий». Як в електриці — щойно дроти, які не повинні контактувати, стикнуться, трапиться замикання, так само й у житті...

*  *  *

Одних героїв режисер залишає в рамках авторського трактування, декому «дописує» біографії, прохідних персонажів усуває, делегуючи іншим вагоміші функції, не уникаючи оціночних суджень і не приховуючи свого ставлення до них. Пліткар Дем’ян (цю роль по черзі грають Віталій Ажнов і В'ячеслав Хостікоєв) отримує від режисера риси одного зі сватів, чия безневинна в тексті Карпенка-Карого пристрасть до нюхання «табаки» в постановці однозначно асоціюється з більш порочною сучасною наркотичною залежністю. У класичному трикутнику Варка / Світлана Косолапова, попри видиму привабливість, трактується як хвойда, що не здатна й не намагається контролювати свою жагу, в пеклі якої гине зрештою все. Її ситуативний наречений Степан (москаль за п’єсою, воїн-посттравматик за сприйняттям у постановці — Ренат Сєттаров, Олександр Бегма) укрупнений до ролі прокурора й судді над Варкою-Юдою. Гнат (Акмал Гурєзов, Захар Нечипір) — типовий реактивний неврастенік — плід виховання авторитарно-сварливої матері, яка — без жодних шансів — стає відповідною архетиповою свекрухою.

Софія (Віра Зінєвіч, Марина Кошкіна) ж, навпаки, із однозначної жертви перетворюється на героїню, здатну на спротив, на боротьбу якщо не за щастя, то за власну гідність. Власне, вона єдина і наділена почуттям гідності, попри приниження, яких зазнає від усіх, ба навіть від рідного батька — такого, яким його потрактовує Іван Уривський. Справді, найбільшої трансформації зазнає Іван (Олексій Богданович, Олег Стальчук), батько Софії. У п’єсі він — розмито-позитивний персонаж, котрий викликає сентиментальне співчуття. Але й запитань до нього вистачає. Задаючи герою різні стилі поведінки, режисер немовби простежує причинно-наслідкові зв’язки в анамнезі стосунків батька й дочки. Градація образу відбувається від штучного панібратського зухвальства, штампованої показової приязності, гри на публіку й водночас завуальованої нещирості натяків і недомовок, через справжню драму людини, котра випала із певного суттєвого контексту, до безсилого усвідомлення провини перед своєю єдиною дитиною, повного фіаско як особистості. «Я б тобі небо прихилив! Та високо…» У цій фразі, яка в тексті сприймається як глибоко лірична, мимоволі вчувається, принаймні, в устах Олексія Богдановича, патетика запізнілого старечого каяття й неспроможності не те щоб щось змінити, а бодай розрадити...

Таке враження, що навіть там, де все пропало, Уривський досліджує природу комічного: яку руйнівну силу має дурний жарт (по-сучасному — прикол) і яким чином безглуздя призводить до трагедії. Він чи то тестує публіку на здатність розгледіти за зовні смішними повадками їхні ганебні причини, чи то гуманно дає перепочити, відволіктися від наростаючої безпросвітності. Роль натовпу: дрібні грішки кожного як складові спільного великого неспокутуваного гріха.

*  *  *

Привабливість Івана Уривського як режисера полягає в тому, що його постановки цілком зрозумілі й водночас дають безліч роботи мозку, пробуджуючи найнесподіваніші асоціації за найменшого імпульсу до власного трактування глядачем побаченого. Символізм як метод постановки режисером соціально-побутової драми розширює і варіює арсенал виражальних засобів на всіх рівнях. Постановник явно сповідує характерний для символістів культ слова, що виявляється у використанні акторами акцентованої декламації значимих фрагментів тексту, рефрену для увиразнення їх особливого значення. Текст один (Варка й Софія) — інтонації різні (спокуслива й саркастично-звинувачувальна). Символізму, який тяжіє до таємничості, а то й містичності, у виставі сповнені всі деталі сценографії: у першій дії — пустир, щільно зарослий очеретом, з якого, наче примари, з’являються і десь зникають усі герої; електродроти, ліхтарі-прожектори, які химерно прошивають хащі, в яких блукають дезорієнтовані герої; граблі замість сита: за функціоналом — споріднені предмети, за символікою ж граблі — то наше все, як нині кажуть! Дерева замість бичків (за п’єсою) — подарунок батька у господарство дочці. дисонанс у другій дії між свіжовкоріненим доглянутим садом і зламаним електричним стовпом, хрестовина якого повисає на дротах (як схоже на Гетсиманський сад!). Коротке замикання сталося, його наслідки вже невідворотні. Батько з останніх старечих сил і досвіду намагається лагодити електрику, але тільки задля того, аби зазвучав тужливий романс на вірші Генріха Гейне, між іншим — це, можливо, на спростування тиражованої думки про якусь особливу депресивність української літератури:

Коли розлучаються двоє,

За руки беруться вони,

I плачуть, і тяжко зітхають,

Без ліку зітхають, смутні.

 

З тобою ми вдвох не зітхали.

Ніколи не плакали ми;

Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли до нас згодом самі.

Зовсім уже сюрреалістичний жук-гнойовик (скарабей?), який повзе із Заходу на Схід прямо по Гнатові, як по гною…

Нуль, який виникає після короткого замикання, чи коло скаженого повного місяця; рукотворне затемнення; залишена дрібна шпаринка як надія на те, що здоровий глузд колись просочиться крізь безодню людської недолугості й самознищення. А ще — коло-портал, звідки з’являється готова на все руйнівниця Варка і куди йде Софія, залишаючи Гната і даючи йому й собі шанс: вона зникає у сліпучих променях світла. Але чи райського? Під ногами в неї протуберанці полум’я — чи не пекельного? Чи то ангел, чи метелик…

*  *  *

У «Безталанній» винні всі. Степан волею режисера повертається, аби проголосити нещадний вирок Варці. Гнат тягне обламаний стовп — алегоричний символ палиці, якою він у п’єсі забиває до смерті набридлу ні в чому не винну Софію. Він марно намагається поєднати той уламок з хрестовиною, і це не може не викликати співчуття, як будь-яке намагання, спроба повернути у життя порядок і сенс, втримати розгніване небо над грішною землею...

*  *  *

Не вперше в парі з Іваном Уривським працює художниця Тетяна Овсійчук, котра гучно заявила про себе в постановці Уривського «Камінний Господар» у Театрі на Подолі. Схоже, створився продуктивний творчий тандем, який випускає мистецький продукт як цілісне полотно, на якому немає швів, пустот, стильових розбіжностей. У своєму інтерв’ю художниця сформулювала такий собі маніфест: «Мистецтво — це не про красу, це про вираження емоцій, діалог між тобою і глядачем через картинку, пластичну драматургію». Не секрет, що левова частка успіху «картинки» залежить від художнього освітлення, надто коли вистава практично монохромна: за суттю — буденно-сіра, але художньо осмислена у шляхетній техніці сепії Ярославом Марчуком, з вивіреними, час від часу сліпучими акцентами на кожну дієву чи гіпотетичну домінанту упродовж вистави. Ну і, ясна річ, звукове оформлення, яке в постановках Івана Уривського має додаткове коментувальне значення, а почасти містить й окреме смислове навантаження: тріск електричних розрядів, химерні завивання, стукіт, реверберація особливо значимих звуків і фраз (звукорежисери — Ярослав Антоненко, Павло Наталушко). Все це разом занурює глядача в атмосферу непростої потужно-інтелектуальної постановки.

Наступні покази «Безталанної» відбудуться 24 грудня і 8 січня.
 


 

То так — нотатки. «Для стародавніх єгиптян цей жук своїм рухом із кулькою гною символізував рух сонця зі сходу на захід. Зазвичай вони зайняті корисною справою: удобрюють ґрунт, знищують паразитів».

Тоді з ними приходить Ісус до місцевости, званої Гефсиманія, і промовляє до учнів: Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюся отам.

І приходять вони до місцевости, на ім'я Гефсиманія, і каже Він учням Своїм: Посидьте ви тут, поки Я помолюся. І, взявши з Собою Петра, і Якова та Івана, Він зачав сумувати й тужити... І сказав Він до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут і пильнуйте! І Він відійшов трохи далі, припав до землі, та й благав, щоб, як можна, минула Його ця година. І благав Він: Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!... А проте, не чого хочу Я, але чого Ти... І вернувся, і знайшов їх, що спали, та й каже Петрові: Симоне, спиш ти? Однієї години не зміг попильнувати? Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, бадьорий бо дух, але немічне тіло! І знову пішов і молився, те саме промовивши слово. А вернувшись, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І не знали вони, що Йому відказати... І вернувсь Він утретє, та й каже до них: Ви ще далі спите й спочиваєте? Скінчено, надійшла та година: у руки грішникам ось видається Син Людський!.. Уставайте, ходім, ось наблизивсь Мій зрадник... І зараз, як Він ще говорив, прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люди з мечами та киями від первосвящеників, і книжників, і старших. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: Кого я поцілую, то Він, беріть Його, і обережно ведіть. І, прийшовши, підійшов він негайно та й каже: Учителю! І поцілував Його...

Коротке замикання: «Випадковий або навмисно створений провідний ланцюг між двома або більше провідними частинами, що має наслідком зниження різниці електричних потенціалів між цими частинами до нуля або значення, близького до нуля».

Лариса ТАРАСЕНКО. Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів