Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Гості з минулого

Міська пам’ять і щоденне життя — в фотопроєкті Миколи Тимченка

 


Спочатку вони — меморіальні таблички — впорядковували і формували простір довкола себе — строгий та урочистий. Тут стишували кроки або й зупинялися на кілька хвилин, щоб прочитати, хто жив і творив у цьому будинку, уявити, як люди, про яких ми читали в підручниках чи про яких чули в новинах, заходили в цей під’їзд, дивилися в ці вікна чи гуляли в скверику поряд. Щоб укотре відчути, що ходимо містом, на кожному кроці якого — цілі пласти історії.

Когось з цих людей знаєш, про когось уперше дізнаєшся з таблички на стіні будинку й одразу гуглиш, хто це.  Інколи малюєш в уяві свою особисту мапу міста, на якій розставляєш важливі місця — тут жив улюблений письменник, а ось там творив улюблений композитор, а ось на цій вулиці в спальному районі жив улюблений актор. До речі, треба передивитися фільми, в яких він грав.

Часом, укотре пробігаючи повз уже добре знайому меморіальну дошку, помічаєш на ній квітку, кетяг калини чи букет жовтого осіннього листя. Зупиняєшся, щоб перевірити дати на табличці — раптом нещодавно був ювілей чи ще якась пам’ятна дата. Але ні, нічого такого. І тоді, продовживши свій шлях, даєш волю уяві. Може, цю квітку поклав хтось із нащадків, просто так, бо пам’ятає і любить. І пишається. І згадує. Або хтось, хто цінує творчість цієї людини. Може, репродукція картини (а то й оригінал) ось цього художника в когось висіла в дитинстві над ліжком, і тепер випав шанс віддячити митцю особисто, нехай і в такий спосіб. Або це був імпульсивний і спонтанний жест — простягнути квіту комусь крізь час. Мовляв, пам’ятаємо, сусіде. Колись тут жив ти, а тепер тут живемо ми, і нам подобається ділити цей простір з тобою.

Парадоксально, але меморіальні дошки, які нагадують про людей, які вже в засвітах, вдихають у місто життя. Місто стає ближчим: ти знаєш не лише назви вулиць, а й живі історії, пов’язані з ними. Ти наче особисто знайомишся з вулицями і будинками, відкриваєш їх для себе не лише ззовні, архітектурно, а й зазираєш у шпаринку досередини, де зберігаються сотні історій.

Повсякденне життя сучасного міста не надто толерує урочистість, швидко і рішуче стирає умовні кордони, ламає межі та заливає простір, заповнює собою кожен куточок. Поряд із меморіальними табличками з’являються рекламні оголошення, банери, вивіски барів та крамниць — кольорові, різними шрифтами, часто-густо кітчеві. Колись у цьому будинку жили ви, тут писали свої картини чи музику, раділи виданим книжкам, надихалися та розчаровувалися. Це був ваш будинок і ваш двір, тут ви гуляли, зустрічалися з друзями та колегами. А тепер тут живе хтось інший. І тепер він формує цей простір, надихається та розчаровується. Відкриває на першому поверсі кав’ярню чи перукарню, розвішує оголошення про оренду житла чи продаж речей або, вертаючись пізно ввечері додому, швидко малює графіті під сусідськими вікнами.

Часом історія і життя, яке тече тут і зараз, утворюють на міських стінах неочікувані арт-інсталяції та мистецькі колажі: кольорове графіті обрамлює строгу дошку, над портерами з’являються камери спостереження, витворюючи цікаві метафори, або тіні лягають на кам’яні обличчя в чудернацький спосіб. Інколи рамкою для портретів стають газові труби та інтернет-кабелі, які граційно огинають  гострі кути дошки. Увечері на портрети лягає світло з вітрин бутиків та кіосків з кавою. Простір довкола меморіальних дощок займають назви брендів та курси валют. І тоді здається, що люди, які жили тут колись, заглядають у наше сучасне життя. Визираючи з-за реклами, дивляться на знайомі вулиці та будинки, на людей, які пробігають повз. Спостерігають уже за нашими історіями та щоденними міськими сюжетами.

Займають своє місце на строкатій і часто вкрай неестетичній візуальній мапі Києва. Строго й урочисто дивляться на нас крізь рекламу та оголошення, вивіски та банери, які змінюються, як кадри в кліпах поп-виконавців: зараз одні, а за мить — вже зовсім інші.

Міський простір живий, він змінюється щодня — і не завжди в кращу сторону, хоча і в кращу теж. Ми змінюємо його на наш розсуд і смак. І в якому б оточенні сьогодні не опинилися меморіальні дошки — вони нагадують нам про те, що ми не перші і не єдині, хто творив і творить міську історію. Що до нас тут вже вирували дуже різні сюжети і були свої герої. І що варто, певне, залишити по собі не лише яскраві вивіски.


ВІД АВТОРА ФОТОПРОЄКТА          

Колись давно, році десь 2005-го чи 2006-го, ми з другом взяли в оренду велику трикімнатну квартиру майже на Андріївському узвозі. Це був будинок ХVІІІ століття, стелі в квартирі були високими, близько 4,5 метра, а відтак там було багато простору і світла. В двох кімнатах ми жили, а в третій облаштували фотостудію. Гостей та вина завжди було багато, а от бізнес йшов по-різному, інколи не надто вдало, і за кілька років ми його закрили, а я почав працювати фотографом у ЗМІ.

Згадую, як ми вже обрали квартиру, але ще не заселилися в неї. В той час ми багато гуляли центром і  читали на будинках таблички: «Тут жив і працював...». А жити та працювати в такому місці, як та квартира, було неймовірно цікаво і якось по-особливому. Інакша атмосфера, інакше відчуття місця.

Кілька років тому помітив, що в моєму архіві з’явилося кілька цікавих фото меморіальних  табличок. Вирішив продовжити працювати над цією темою, почав звертати особливу увагу на різні цікаві поєднання минулого та сучасного.

Спочатку шукав ще і прив’язку до місцевості, знімав будинок, щось навкруги. Але занадто багато деталей відволікають. В будинку зараз живуть та працюють зовсім інші люди, навкруги будують нові та зносять старі будинки, але найцікавішими лишаються саме деталі. Деякі речі — випадкові. Квіти, птахи, прапори можуть на наступний день вже зникнути. Класно, це побачити цікаву тінь, яка хоч і з’являється кожен день, але так само випадкова, як випадкова прогулянка повз неї.   

Цей проект ще не завершений — я продовжую знімати цікаві сюжети, пов’язані  з меморіальними дошками і табличками.  Місто динамічно змінюється і ледь не щодня підкидає цікаві кадри. Зараз проект охоплює понад 45 фотографій. Звичайно, показати їх всі на шпальтах газети – неможливо, але їх можна переглянути у галереї на сайті «Дня». Можливо, завдяки цим фотографіям ви відкриєте для себе щось нове і побачити звичні речі з неочікуваного ракурсу.

Марія СЕМЕНЧЕНКО. Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів