Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Київ — Софія: траєкторія доль

Презентація на Одещині болгарського перекладу книги «Сестра моя, Софія»: інформація до роздумів

Ще 1836 року Генріх Гейне написав: «Траєкторія різних доль творить контури майбутнього». І книжки теж мають свою долю, свою неповторну «поставу» — ідеї, в них закладені, розвиваються, дорослішають, випростовуються на повний зріст. Але це відбувається, звісно, лише в тому разі, якщо та чи інша книга міцно вкорінюється у свідомості людей, тих, до кого вона, власне, звернена.

«Сестра моя, Софія», одне з найкращих видань серії «Бібліотека газети «День», побачила світ 5 років тому, 2016-го, і здобула заслужену повагу серед шанувальників нашого книжкового проєкту «Україна Incognita» як за свою сміливу новизну теми — показати історію України та Болгарії у всій складності, у дуже непростому культурно-духовному обопільному збагаченні, — так і за об’єктивне, не спрощене, а багатовимірне висвітлення комплексу цих проблем. Можна стверджувати, виходячи з доволі широкого резонансу, котрий спричинила ця гуманітарна подія, що колектив авторів, фахівців і експертів на чолі з натхненником та ініціатором акції пані Ларисою Івшиною, за чиєю загальною редакцією була видана книга, своєї мети досягнув.

Але тут важливо пам’ятати про те, якою, власне, є цільова аудиторія книги. Не тільки український читач, який готовий заглиблюватися в історію власної країни та в минуле близьких для нас інших держав (а Болгарія, поза жодними сумнівами, є саме такою), а, можливо, передовсім болгари — громадяни України, інтегровані в українську політичну націю, представники болгарських громад Українського Півдня (зокрема, Бессарабії та міста Одеси), котрі прагнуть читати про історію України та Болгарії рідною мовою. І мають на це повне право — адже Україна по факту є не моноетнічною, а багатонаціональною й поліконфесійною державою; лише в Бессарабському Причорномор’ї та Подунав’ї проживають люди десятків різних національностей: українці, болгари, греки, росіяни, євреї, албанці, молдавани, гагаузи... І творення культурного фундаменту міжнаціонального єднання всіх націй, що населяють цю землю, на засадах територіального патріотизму, про який багато писав сто років тому В’ячеслав Липинський, — це справа виняткової, загальнодержавної ваги. А наша газета сама, власними силами (звісно, за підтримки друзів і партнерів) цю місію виконує. Звісно, завдяки грантовій підтримці патріотичних українських та болгарських бізнесменів, відповідальних підприємців та Фонду сприяння ініціативам газети «День».

Підстави стверджувати це ще більшою мірою зміцнилися після публікації зовсім нещодавно болгаромовного перекладу книги «Сестра моя, Софія», здійсненого колективом кваліфікованих фахівців Софійського університету. Це — подія довгоочікувана і воістину значуща. Ось тепер творча бригада «Дня» (головний  редактор газети Лариса Івшина, президент Фонду сприяння ініціативам газети «День» Микола Гриценко, голова Наглядової ради Фонду Михайло Поживанов, один з авторів і упорядник книги Ігор Сюндюков) за активної допомоги друзів газети — підприємців, учених, викладачів, представників місцевої влади та болгарських громадських організацій — здійснили дуже цікавий акт «народної дипломатії» — презентували болгарський переклад «Сестри моєї, Софії» на півдні Одещини — в Бессарабії (у містах Ізмаїл та Болград), тобто там, де компактно проживають наші співгромадяни, болгари України. Ми вірили, що ця книга рідною мовою потрібна їм і викличе живий інтерес. І не помилилися.

22 травня книгу було представлено в Ізмаїлі, в Бессарабському медіахолдингу (одразу зазначимо дуже важливу річ: відбулася не лише презентація видання, а й передача 100 примірників книги болгарським громадським організаціям та національно-культурним товариствам міста). Модератором акції став президент Фонду сприяння ініціативам газети «День» Микола Гриценко. Місцеву владу представляв Сергій Лузанов — керівник Управління культури Ізмаїльської районної ради; науковці — ректор Ізмаїльського державного гуманітарного університету Ярослав Кічук та професор цього ж університету Тетяна Шевчук, підприємці та громадські діячі, друзі газети «День» — Віктор Куртєв, один із найактивніших ініціаторів перекладу книги болгарською, відомий меценат Олександр Юрков, низка болгарських громадських активістів Ізмаїла.

Звертаючись до учасників акції та гостей, пані Лариса Івшина наголосила, що книга, котру привезла з собою творча делегація «Дня», є аж ніяк не випадковою у насиченій історії газети. Якщо вести мову конкретно про видавничий проєкт часопису, то він є справді унікальним — яка ще газета в Україні спромоглася випустити таку книжкову серію, що складається не з одного десятка назв загальним накладом понад 50 тисяч примірників, причому реалізація проєкту триває, і постійно здійснюється перевидання кращих книжок. Ми, зазначила Лариса Івшина, керуємося гаслом: «Посіємо — зійде!», а «зійде» в цьому разі означає розширення розумного простору, безнастанне творення нових смислів. А історія під поглядом «Дня» направду стає проєктом майбутнього.

У 2002 році, підкреслила пані Лариса, коли з’явилася книга «Україна Incognita», перша ластівка нашої видавничої серії, історичної теми у ЗМІ майже не було. Можна стверджувати, що народ, як після важкої контузії, тільки починав пробуджуватися. Тепер ситуація якісно змінюється: люди прагнуть осмислити історію своєї країни, міста, історію власного роду. В цьому є частка зусиль, докладених і газетою «День».

Ми пройшли, творячи нашу видавничу серію, непростий шлях: від «України Incognita», яку називаємо «бабусею» серії, від певною мірою компромісної книги «Дві Русі» — до вже безкомпромісної «Сили м’якого знака» (2011 рік, витримала не одне перевидання). Від книги «Війни і мир. Українці — поляки: брати, вороги, сусіди» до «Повернення в Царгород», про непрості контексти давньоукраїнсько-візантійських відносин.

«І ось ця книга, «Царгород», стала вже прологом до «Сестри моєї, Софії», — сказала пані Лариса, — яку ми представляємо зараз в Ізмаїлі — вже болгарською, що є дуже важливим. Багато що об’єднує наші народи — і це не лише культурна й духовна взаємодія, яка є дуже плідною. Ще більше важить той здобуток, що і українці, й болгари впродовж довгих століть імперського чужоземного панування зберегли національну ідентичність і національну гідність. І попри те, що взаємини наших країн нагадують історію двох сестер, що були силоміць розлучені (я про це пишу в передмові), ця внутрішньо полемічна книга сприяє тому, щоб наші два народи пізнавали один одного. Болгарія вже багато років є членом Євросоюзу і НАТО, і це є значущим орієнтиром і для України. Дякуємо всім, хто допоміг народженню «Сестри моєї, Софії» і книжкової серії загалом», — підсумувала головний редактор «Дня».

Керівник Управління культури Ізмаїльської міської ради Сергій Лузанов відзначив, що всі ми зараз гостро потребуємо перш за все вміння чесно дивитися на своє минуле. Слід мати на увазі, що це минуле не може й не повинно бути спрощеним, однозначним, «монохромним». «Колись, — розповів пан Лузанов, — я був на Волині й зауважив, що на багатьох центральних площах міст і сіл стоять два пам’ятники: один — воякам УПА, інший — бійцям Червоної Армії. І це показово. Особисто для мене, — додав Сергій Лузанов, — саме звідси починається Україна — із чесного, без лукавства, погляду на себе. Тут — відповідь на багато запитань».

Громадський діяч, підприємець, один із лідерів місцевого товариства болгар Віктор Куртєв поділився роздумами, які викликала в нього презентована книга. На його думку, влада є своєрідною «пірамідою», середина якої є ідеологічною, а вершина — концептуальною. Останній момент є найважливішим. У Вашингтоні, Москві, Лондоні цей «концептуальний вимір» наявний — в Україні його немає. І саме це є дуже небезпечним. Всі імперії завжди мали цю концептуальну владу. «Сподіваюся, — додав пан Віктор, — що знайомство з книгою «Сестра моя, Софія» багатьом читачам допоможе зрозуміти реальний стан справ. Україні вкрай необхідна суб’єктність — це вершина піраміди, яка охопить весь наш народ, всі його етнічні складові, верстви і вибудує потрібні «соціальні ліфти». А ми, болгари, — заявив Віктор Куртєв, — щиро вдячні Україні за підтримку і відчуваємо себе не гостями тут, а невід’ємною складовою нашої політичної нації».

Цікаві думки висловлювали і шановні представники наукової громадськості міста. Пан Ярослав Кічук, ректор Ізмаїльського державного гуманітарного університету, сказав про книгу так: «Цей унікальний проєкт — то духовний смолоскип для нас. Він допоможе представникам різних націй, що проживають тут, у Бессарабії, триматися разом. А це дуже важливо». Професор Тетяна Шевчук прогнозує книжці шалений успіх, бо «ви робите речі довгоочікувані, назрілі, які треба було робити давно». А величезний заряд позитивних емоцій додав той щирий, непідробний інтерес, з яким болгари Ізмаїла отримували сотню примірників «Сестри моєї, Софії» рідною мовою.

І ще одна подія, яку просто неможливо оминути, — це відвідання делегацією нашої газети Болградської болгарської гімназії імені Г. Раковського (в цьому районі проживає потужна болгарська громада). Директорка закладу, пані Сніжана Скорич, ознайомила нас із навчальним процесом гімназії, яка готує і навчає рідною мовою освічених громадян України болгарського походження, а кращі учні — Ангеліна Мерет та Данило Кочєв — отримали примірники книги «Дня».

Перебування творчої бригади «Дня» в Одесі ознаменувалося зустріччю головного редактора газети з керівником Одеської обласної державної адміністрації Сергієм Гриневецьким та міським головою Геннадієм Трухановим. Ми переконались у справедливості дуже важливого висновку: професійність та дієвість — є найвищою формою патріотизму. І багато що робиться. Скільки б не насміхалися «диванні експерти» з програми «Велике будівництво», а фактом є те, що дорога з Одеси до Ізмаїла стала якісно кращою. Не так часто Одесу відвідують найвищі київські чиновники, зате прийшли зарубіжні ділові кола. В підсумку ми побачили сучасні вітряні млини, модерні світлофори і ще багато чого позитивного. Є зацікавленість — сподіваємося, буде і готовність. Висновок чіткий: попереду дуже багато спільної роботи з просування ідей книжкової серії «Дня» у Південному регіоні України, доволі своєрідному й непростому, зі здійснення нових спільних проєктів. Все це можна й необхідно робити. Показово, що поважні європейські інституції визнали Одеську область — найбільшу в Україні — лабораторією міжетнічного спілкування. Безумовно, нікого не можна «ламати через коліно», як це роблять наші сусіди, натомість наш шлях — це синергія та співпраця.

І ще. Відчувалося, що керівництво Одеси та області радо скористалося можливістю виговоритися, а цю можливість далеко не завжди надають ЗМІ. Лише один красномовний факт — в Одесі переважна більшість керівників портів перебувають у статусі виконувачів обов’язків (невипадкове непризначення!). А за каденцію пана Труханова змінилося вже шість губернаторів Одещини. Що ж до Ізмаїла, то деякі райони Києва могли б повчитися у керівників міста — охайність, незахаращені газони, вільний доступ до Дунаю. Ми хочемо, щоб цей досвід став надбанням усіх. Бо є безумовна потреба у прийнятті конкретних рішень.

***

Є такий трафаретний вислів радянських часів — доволі лицемірний — «дружба народів». Лицемірний, бо занадто часто він приховував імперську зверхність і пиху. Натомість чесніше говорити про духовну солідарність, тісне культурне партнерство країн, у нашому випадку — України та Болгарії. А що наші культури направду близькі — яскраво доводить вміщений у книжці ще у першому українському виданні (без перекладу, бо він його не потребує) знаменитий вірш Христо Ботєва:

«Тоз, който падне в бой

за свобода,

Той не умира: него жалеят

Земя и небе, звяр и природа

И певци песни за него пеят...»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День». Київ — Ізмаїл — Болград — Одеса — Київ. Фото Миколи ТИМЧЕНКА,«День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів