Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Птахи білі, ознаки різні

Нові версії життя і смерті легенд українського кіно і театру

Видавництво «Дух і Літера» продовжує серію книжок «Постаті культури». Цього разу на читача очікують дві книжки Сергія Тримбача — «Іван Миколайчук. Містерії долі» та «Богдан Ступка. Метаморфози». В проєкті, який здійснюється за підтримки Українського культурного фонду, також виставки.

Перша — «Тисяча снопів вітру. Іван Миколайчук: життя після смерті», яку складають фотомиттєвості творчого життя митця і колажі Лариси Кадочникової. Друга — «Богдан Ступка і традиції театру Леся Курбаса». Обидві виставки функціонують у приміщенні театру «Сузір’я», в їх програмі також лекції знаних діячів театру і кіно.

Ми попросили Сергія ТРИМБАЧА докладніше розповісти про обидва проєкти.


СВІТ ЛОВИВ ЇХ... А ЧИ СПІЙМАВ?

Книжки зазвичай належить починати з передмови. Почну і я — з того, що переберу деякі мотиви текстів, які склалися давно і які мають свої струни, свої згуки, свої мотиви.

— Сергію, — казав мені Богдан Ступка, двічі чи тричі, — а звертайтесь до мене простіше: Бодя. Що це за Богдан Сильвестрович?

Ну, не міг я так. Не міг, і все. Те саме пропонував мені Іван Миколайчук. Теж не виходило... Хоча між їхнім поколінням, шістдесятників, і нами, сімдесятниками, якихось 10 — 12 літ. Брати і сестри старші, а от сприймалися... А як сприймалися? Благоговійно, ось як. Культові персонажі мого життя. Культові — так це тепер називають.

А що таке Культ? Як відомо, це від латинського cultus — догляд, обробка, культивація. В землеробстві, в скотарстві, в праці на землі, в лоні Природи — ось звідки той культ і культи. З любові спілкування з кожною живою душею, будь-то людина чи рослина. Культура — це досвід спілкування між субстанціями; досвід, який і є субстанцією (тобто першоосновою) всього нині сущого — нині і навіки; бо ж усе тече, все змінюється, одначе ж за умови культивації і обміну енергіями...

Наявність Культу є ознакою Культури. За умови, що цей культ не нав’язується силоміць, не насаджується згори. Той культ митців, який виник в Україні в постсталінські роки (коли говорити про кіно — Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Ада Роговцева, Лариса Кадочникова та, вже в 1970-ті, Богдан Ступка...), був явищем природним, народженим з Любові до неповторних і винятково талановитих людей. 

Скажімо, «Тіні забутих предків» — хіба можна передати ті фантастичні почуття, які я пережив у залі під час і після перегляду? Я став тим, ким став, саме в кінозалі. Кінозалі, що часом перетворювався на храм. 

КОЛАЖ ЛАРИСИ КАДОЧНИКОВОЇ «БІЛИЙ ПТАХ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ»

А «Білий птах з чорною ознакою»? Той дуринда, який нещодавно написав мені в Фейсбуці, що Іллєнків фільм служив совіцькій системі, нічого не розуміє в реаліях тодішнього життя. Власне тим реаліям «Білий птах...» і протистояв. Уже самим обличчям, самою поставою Богдана Ступки, Івана Миколайчука, Лариси Кадочникової...

СТАВЛЕННЯ ДО ВЕЛИКИХ

Якось почув від Богдана Ступки таку оповідку. В роки, коли він служив у Львівському театру імені Марії Заньковецької, приїздив із колегами на гастролі до Москви. В молодого актора взяла інтерв’ю молода журналістка. Він, зокрема, сказав, що з великим хвилюванням виходив на сцену, де досі ввижаються тіні Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка.

За два дні інтерв’ю з’явилось у газеті. «Розкриваю її,— говорив Ступка,— і читаю таке: «Пам’ятаю, казав я в тексті інтерв’ю, як виходив на сцену МХАТу разом із Станіславським і Немировичем-Данченком...».

Ну що ж, із сміху люди трапляються — і неабиякі. Нині ім’я Богдана Ступки без жодних умовностей і умов вписується у ряд великих, класичних імен. Леся Курбаса, до прикладу.

Про великого режисера, реформатора сцени Ступка говорив досить часто. Вважав себе причетним до його театральної традиції, почасти навіть школи. Через Бориса Тягна, який працював у «Березолі», а по війні — в театрі імені Заньковецької і викладав на курсах, де одним із його учнів був актор-початківець Богдан Ступка. Учитель любив говорити формульну фразу, яку Ступка залюбки повторював, вважаючи її однією з можливих характеристик Курбасівської школи: «Театр — це те саме, що й життя, тільки на каблук вище». 

Коли Богдан Сильвестрович став міністром культури, в його службовому кабінеті з’явився портрет Курбаса. Доволі модерний, без особливої схожості з оригіналом. Кожного, хто з’являвся в нього вперше, Ступка екзаменував: «А ну скажіть, хто це?»

Я дав правильну відповідь тільки тому, що знав її наперед (хтось розказав). Одначе ж додав, що схожості мало. Ступка не погодився і сказав, що ніц, схожий і навіть дуже — по духу. «Ви тепер міністр, — сказав я, іронічно всміхаючись,— вам видніше».

Режисер Роман Балаян так само не пізнав. І не погодився визнавати схожість. Сказав: «Богдане, ніж такі портрети розвішувати, краще зроби щось, аби в Києві пам’ятник Курбасу з’явився». Ступка тут же зателефонував у Київську адміністрацію — і процес пішов. Відомий скульптор Микола Рапай сотворив той пам’ятник, який встановили на Прорізній, неподалік Хрещатика. 

НА ВИСТАВЦІ ПРЕДСТАВЛЕНІ СВІТЛИНИ БОГДАНА СТУПКИ І ЛЕСЯ КУРБАСА (ЛЕГЕНДАРНИЙ АКТОР ВВАЖАВ ПРОДОВЖУВАЧЕМ  КУРБАСІВСЬКИХ  ТЕАТРАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ)

Відтак ідея виставки, присвяченої зв’язкам Богдана Ступки і театральної системи Леся Курбаса, виникла не на голому місці. В центрі виставкової композиції — вистава «Король Лір». Коли 1933-го Курбаса позбавили його театру, «Березіль», він прийняв запрошення Державного єврейського театру в Москві (ГОСЕТ), де заходився ставити знамениту п’єсу Шекспіра. Потому його заарештували, вистава вийшла з титрами, де Курбасового імені просто не могло бути. Театрознавиця Неллі Корнієнко з’ясувала подробиці авторства Курбаса. Одна з його ідей полягала в тому, що Лір (у цій ролі геніальний актор Соломон Міхоелс) по ходу вистави наближається до істини. І що ближче до неї, то молодшим він постає на сценічному кону...

Із історією Курбасівського втілення Шекспірової п’єси познайомився Ступка. На той час (1997 рік) Сергій Данченко ставив у театрі імені Івана Франка «Ліра». В одному з епізодів Лір-Ступка, побіля тіла Корделії, яку вже покинула душа, робить жест, який повторює пластику Ліра-Міхоелса. І Курбаса! Так римуються жести і долі, так великі мистецькі системи продовжують своє життя.

А прихований пафос виставки полягає в тому, що акторські школи в Україні — попри деякі уявлення, зокрема й деяких кінорежисерів — мають доволі фундаментальне опертя в минулому, в самій культурній історії нації.

ТИСЯЧА СНОПІВ, ЗВІЯНИХ ВІТРОМ

Іван Миколайчук так само починав із театру. Народного театру! І в рідному селі Чортория на Буковині, і в сусідніх Вашківцях, де щороку проводиться, з давніх-давен, Вашківецька переберія. Переберія — це перевдягання, це народний карнавал масок, костюмів, соціокультурних ролей... Звідтам багато що народилось, зокрема й роль Миколайчукова в «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова.

Миколайчук, як відомо, помер у 46 років. Багато що лишилось незреалізованим. Серед задумів і фільм «Тисяча снопів вітру». За роки, за десятиліття кінооператор Юрій Гармаш (саме він знімав обидві режисерські роботи Миколайчука — «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь») запише оповіді друга, а потому, разом із драматургом Павлом Ар’є, і витворить сценарій. Тепер справа за режисером, пошук якого ще триває... Хочеться вірити, що Миколайчукова грандіозна фантазія втілиться в не менш фантастичні і досконалі за мистецькими траєкторіями екранні образи.

Моя книжка про видатного митця називається «Іван Миколайчук. Містерії долі». В його житті справді було чимало містичного, незвичайного, ніби скерованого якимось потойбічним «режисером». Скажімо, поява Івана, другокурсника кінофакультету інституту імені Івана Карпенка-Карого, в головних ролях у фільмах «Тіні забутих предків» і «Сон» Володимира Денисенка, де Миколайчук зіграв головні ролі. Ролі, які вже були віддані іншим акторам. У «Тінях...», скажімо, російському акторові Геннадію Юхтіну. Який, до речі, побачивши проби з Іваном, одразу сказав: «Я відмовляюсь, це він, тільки він!» — і показав на екранний лик Миколайчуковий.

АВТОР СВІТЛИН ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА,  КІНООПЕРАТОР ЮРІЙ ГАРМАШ  ТА  СЦЕНАРИСТ, КІНОКРИТИК,  ПИСЬМЕННИК СЕРГІЙ ТРИМБАЧ

Щось подібне трапилось і на фільмі «Сон», де вже почали було знімати Миколу Губенка. Одначе той навідріз відмовився говорити в кадрі українською мовою і Денисенко послав його далеко за межі фільмового простору і часу. Й запропонував спробувати себе автору сценарію Дмитрові Павличку. Письменника загримували, вони, з Денисенком, сіли в авто і поїхали в справах. Як згадує сам Павличко, на Хрещатику вони зупинились, режисер пішов у якихось справах. Підійшов міліціонер, оглянув людину в Шевченковому гримі і костюмі, і сказав, що тут зупиняти авто не можна.

Як тільки повернувся Денисенко, Павличко загукав:

— Усе, я відмовляюсь від ролі. Не Шевченко я, не Шевченко!

— Це ж чому?

— Мене не впізнав міліціонер. Не впізнав, розумієш?! Це все.

Отак Доля упізнала Івана Миколайчука. Іноді якісь міліметри життєвого — він же й містичний — простору вирішують справу. 

ОБМІН ДОЛЯМИ

Та сама доля іноді втручається й «не по ділу» нібито, але ж потім це втручання отримує якесь логічне умотивування. 1970 року Іван Миколайчук та Юрій Іллєнко написали сценарій «Білий птах з чорною ознакою». В основі — історія родини Миколайчуків, яка зазнала багатьох лихолітних видозмін. Сам Іван виписав для себе роль Ореста, одного з братів Дзвонарів. Ореста, який не пливе за плином часу, який сам обирає собі долю — і це доля вояка УПА.

У розподіл ролей втрутився ЦК Компартії України. Миколайчук, з його суперпозитивним іміджем, із його, вже зіграними ролями в фільмах «Сон», «Бур’ян», «Комісари» не може грати роль «бандерівця». Не може, бо тоді виникає ризик великих глядацьких симпатій до цього героя.

Відтак роль Ореста дісталася мало кому відомому тоді акторові Львівського театру імені Заньковецької Богдану Ступці. Мусив зіграти негатив людський, чорноту і темряву душі, що гине від неправильного вибору. А вийшло щось неочікуване. Ступка виявився актором, який може відтворити всю гаму проявів людського — від найтемніших до найсвітліших. По суті справи саме Орест виявився головним персонажем стрічки. Що стало, на мій погляд, однією з причин заборони картини — хоча й не одразу. Що стало водночас початком великої кінокар’єри артиста.

ВТОМА. І НЕБЕСА

Іван Миколайчук помер у 46 років... Стільки задумів, стільки витворів починались у ньому, так і не народившись. Однак ми, нині сущі, мусимо додумати і навіть дочаклувати зроблене і навіть незроблене митцем.

Богдан Ступка помер, заледве перейшовши рубіж у сімдесят, так само не вибравши ресурс, йому відпущений. Можливо тому, що витрачав його, не рахуючи енергетичні «калорії». Коли наближалося 70-річчя, якось почув від нього: «Хочу, щоби поставили чеховський «Вишневий сад». А сам зіграю Фірса». І у відповідь на здивований вигук (так це ж маленька роль!), пояснив: «Я втомився... Втомився. Все своє акторське життя грав великі ролі. Це важко, повірте. Тому хочу от сього Фірса заграти, хоча б на ювілей свій...». Щось там не склеїлось. Зрештою ювілейний вечір відбувся в жанрі джазового концерту — Маестро вирішив згадати молодість, часи, коли був ударником у якійсь там «джаз-банді».

П’єр-Паоло Пазоліні, режисер і письменник, якось написав, що смерть людини виглядає як завершення знімального періоду. Потому належить «відзнятий матеріал» змонтувати, видавши на-гора свою версію життя, а з тим разом і смерті. Цим, власне, ми і займаємось. Книжки, виставки, тексти, вербальні і візуальні, — все це для того, щоби тривала хода історії, хода людей, що мають притомність, мають здатність посилати свої образи на самі небеса. Небеса Культури...

Сергій ТРИМБАЧ. Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів