У залах «Хлібня» Софії Київської триває виставка «Великі сподівання», в якій зібрано зразки українського образотворчого мистецтва шістдесятих років (а якщо точніше – від кінця п’ятдесятих до початку сімдесятих). Її організатори, крім самого заповідника «Софія Київська» – Міністерство культури, Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Національна бібліотека імені Вернадського, галерея «КалитаАртКлуб».
На виставці можна побачити роботи понад тридцяти художників. Це – Ганна Файнерман, Михайло Вайнштейн, Борис Рапопорт, Олена Агамян, Григорій Сокиринський, Сергій Григор’єв, Ігор Григор’єв, Галина Григор’єва, Майя Григор’єва, Олександр Губарев, Володимир Решетов, Мар’ян Савельєв, Олекса Захарчук, Тетяна Яблонська, Олена Яблонська, Євген Волобуєв, Євген Волобуєв-молодший, Ольга Рапай, Оксана Жникруп, Світлана Голембовська, Владислав Щербина, Віктор Гайдук, Степан Тітко, Володимир Бєляк, Олександр Ануфрієв, Євгенія Овсянникова, Петро Сльота, Іван Тюха, Омелян Желєзняк, Людмила Івковська, Клавдія Кудряшова, Тимофій Лящук, архітектори Анатолій Ігнащенко, Анатолій Добровольський, Микола Коломієць, Геннадій Гранаткін, Євген Катонін.
Відмінність експозиції від переважного сьогодні трактування шістдесятих відчувається ще на сходах перед виставковими залами, де розташувалися рекламні плакати тих років. Так само плакатам і карикатурам присвячено й першу залу. Щоправда, без глибокого ідеологічного занурення. І вже далі відбувається велике жанрове й стилістичне розгалуження. Але скрізь пролягає лінія м’якого і жвавого позитиву. Виставка «Великі сподівання» показує шістдесяті роки не як опір, альтернативу, боротьбу, андеґраунд, а як власне «відлигу» в прямому сенсі цього слова: полегшення, пожвавлення, ковток свіжого повітря. Прості й часто буденні надії на краще. Спроби оновлення чи повернення до закритого і забутого.
Безумовно, це певною мірою (хоч і не в усіх художників) повернення до традицій українського і не тільки українського модернізму та авангарду. Ці стильові тенденції на новому етапі в художників «Великих сподівань» вийшли, звісно, далеко не такими експериментальними й концептуальними, як, скажімо, у двадцяті роки. Вони стали затишнішими, ліричнішими – такою собі «неокласикою». Цікаво і по-різному співіснуючи з традицією реалістично-романтичною. Звичайно, це й повернення до мотивів національного мистецтва. Знову-таки, доволі помірковане. І, зрештою, важко уявити мистецтво Радянської України шістдесятих років без відмови від панування соцреалізму попередніх десятиліть (сказати, що він тоді зник повністю, було би великим перебільшенням).
Легкі повітряні пейзажі, задумані портрети, порцелянові фігурки джазових музикантів, жанрові сценки на пляжах, ковзанах і базарах, архітектурні проекти станцій київського метро та всіляких мікрорайонів, що на цих зображеннях видаються елегантними й стильними, а не такими, як вони виглядають тепер. Шістдесяті високих зачісок і тихих двориків майбутніх мегаполісів, а не шістдесяті дисидентства. Що ж, різні обличчя доби мають рівні права на існування і відображення у мистецтві. У цьому сенсі виставка «Великі сподівання» входить у цікавий діалог з іншою виставкою – «Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею», яка паралельно відбувається в Національному художньому музеї України та про яку вже писав «День». Адже в Національному музеї якраз більш орієнтуються на монументальніше, концептуально послідовніше крило тодішнього українського мистецтва з виразним духом якщо не політичного протесту, то принаймні виклику і жесту. Найкраще, звісно, подивитись обидві ці виставки, щоб отримати максимально стереоскопічний ефект.
Виставка у «Хлібні» камерніша й інтимніша, вона дає виразнішу картину часу та його побуту. Винятково важливу роль тут відіграє психологія у портретах (і не лише) Тетяни Яблонської. Одночасно ефектний і зворушливий мазок Ганни Файнерман. Ігри з архаїкою Галини Севрук. І багато іншого.
У «Великих сподіваннях» тішить ненав’язливість експозиції. Починаючись доволі грайливо й акцентовано (чого лише вартий плакат із закликом їхати працювати на Донбас, ілюстрований гуцулом у поїзді на «Сталіно»), згодом вона залишає глядача віч-на-віч із мистецтвом. Парадоксально, але не завжди найкращий стан цих творів (роботи зібрано з різних публічних і приватних колекцій) лише посилює відчуття інтимності. І відчуття історизму, такий собі антикварний ефект.
