Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Трейлер покарання

Іван Уривський поставив на камерній сцені Національного театру ім. І. Франка виставу «Трамвай «Бажання»

Постановка створена за мотивами однойменної п’єси Теннессі Вільямса і молодий режисер подарував новітній історії українського театру і першій драматичній сцені країни — видатне прочитання найзнаменитішої американської п’єси.

Європейське по формі й змісту — нове звучання старої п’єси. Тонко вловлений і відчутий вільямсівський стиль у перекладі з англійської Тетяни Некряч, зроблений спеціально для театру, абсолютно природно ліг на довершені, відточені акторські роботи та режисерське бачення — актуальне за відчуттям сьогоднішнього часу.

У цій роботі Уривський вочевидь перейшов на якісно новий щабель. Відкриваючи свою нову еру, він не очікувано змінює вектор із напрочуд образного театру на глибоко психологічний. З української класики — на світову драматургію ХХ століття. З поетичних символів, мережевого плетива, тонкої, вишуканої нюансировки — до в’їдливого «рентгену» характерів героїв.

Головний візуальний образ вистави — трейлер, на який нанизуються безжалісно точні режисерські акценти, підхоплені акторським нервом. Він — і подоба дому, і трамвай, і хвора голова самої Бланш, в якій програються історії минулого й майбутнього, і тюрма, і палата божевільні, і могила. Такий абсолютний символ Америки, а разом з нею — удаваної свободи, вибору без вибору, задушливого світу-акваріуму, вічного реаліті-шоу «За склом». Це сценографічне рішення Петра Богомазова невід’ємне від режисерського трактування. Вони проростають одне в одне і приголомшують з перших же секунд дії, коли з’являється Бланш, обережно підходить до цієї своєї майбутньої катівні й відчиняє двері під тьмяною лампочкою, що мерехтить. Ще мить та її поглине порожнеча, але ж невидима сила ніби затримує героїню на частку секунди — її кокетливий каблучок застрягає у сходинці. Це зав’язка і фінал одночасно.

Далі все, як в американському добре зробленому кіно: події розвиваються швидко, «кадр» за «кадром» — до приголомшуючої безвиході. Майже психотрилер: динаміка, напруга, емоційна концентрація зашкалює. З фіналом — одразу починаєш прокручувати в голові кадри-мізансцени, знов і знов поринаючи в екзистенціальний вільямсівський світ, інтерпретований режисером — апологетом  великого театрального стилю.

Бланш Дюбуа — Тетяна Міхіна — вціляє в образ як гострий ніж. Вона як актриса великого кіно, на крупних планах, з пластикою (геніально тонка і точна робота Павла Івлюшкіна) героїнь німих фільмів, балансуючи на межі реальності і фантазії, дивна, зранена, надламана, вирвана з «Прекрасної мрії» — «вишневого саду» — з’являється перед глядачем і своєю сестрою: елегантно вбрана, з підкресленою вишуканою  білою сукнею — талією. Все ще красива, все ще жадана, все ще з надією. Жива. Проте, тут її, як ляльку доламають остаточно: режисер і хореограф дають це зрозуміти глядачеві в першому відкритому зіткненні — протистоянні емпатії та агресії — зі Стенлі Ковальським.

Актор Михайло Кукуюк-Стенлі — майстерно утримує баланс і не дозволяє собі зірватися в однобокість характеристики свого персонажу, що лежить начебто на поверхні. В цьому йому допомагає режисер, вигадуючи для нього потужну сцену з ланцюгом, за який Стенлі тягне свій трейлер, свої гріхи, свою убогодухість, своє життя — свою візуалізовану сутність.

Бланш, Стелла, Стенлі — не можуть розминутися в затісному трейлері — так само як вже не розминуться в житті довжиною з виставу. Бланш не вистачає повітря — вона намагається відкрити вікна трейлера, а відкривши — хапає жадібно повітря, немов риба на суші. Стелла (актриса Віра Зіневич) — весь час їх закриває, інстинктивно охороняючи свій світ від вторгнення, зовнішнього впливу. Можливо, прозріння, яке їй вже не потрібне. В першому епізоді з Бланш — вона з обличчям-маскою. Єдина — навмисно підкреслена гримом. Пізніше ця маска зітреться, спочатку до половини, а потім зовсім. Але нічого не зміниться: під нею та сама Стелла — одутлувата, трохи загальмована самиця, по-тваринному закохана у свого самця — Стенлі Ковальського. Ця парочка досягла межі своїх мрій: окреме житло, покер по вихідних, відтворення — одноманітне, тупувате життя, націлене на задоволення бажань на рівні примітивних інстинктів.

Стенлі вже давно стер лоск зі Стелли, підігнав її під себе, «одягнув» у робу, зробив подобою себе. І тут, з’являється біла Бланш в абсолютному білому — «біла ворона». Їй нема місця серед людей у безформному, унісексовому одязі (художник по костюмах Петро Богомазов). Вони приховують фігури, дозволяють не тримати поставу, як колись в спільному аристократичному житті Бланш і Стелли (згодом Стелла переодягне сестру в таку саму робу), але не в змозі приховати сутність. Вторгнення викликає агресію, оскільки світ Бланш — вигаданий чи справжній, ілюзорний чи бажаний — інша цивілізація, яка поступово щезає — вимагає емоцій, почуттів, а не примітивних інстинктів.

Останні сплески цього свіжого повітря, почуттів і чуттєвості — переносяться в буквальному сенсі Уривським на «другий» поверх — дах трейлера, де відбувається пронизливий дует Бланш і Мітча. Раптом — відкриття: Мітч — чоловіче втілення Бланш. Актор Дмитро Чернов — розчиняється у своєму герої, резонує Бланш, відкривається, зворушливо довіряється обставинам, спорідненій душі, можливому щастю, що ледь зажевріло. Дах трейлера перетворюється на шматочок «Прекрасної мрії», де можна читати в унісон сонети, говорити про Едгара По, відкидати реальність і жадати  казки. Чим більше Мітч в цій сцені піднесений, щирий, зворушливий — тим безжальніше, зневажливіше, страшніше згодом звучить розв’язка.

У виставі пластичний малюнок вирішує так само багато, як і сценографія. Саме за зачиненим склом вікна трейлера відбуваються усі страшні події. Без звуку, без тексту, тільки груба фізична дія. Актори майже не виходять з трейлеру. Якщо ж виходять, то буквально — вистрибують чи вивалюються з нього. Адже, інстинктивно всі хочуть вирватися з тісноти і замкненості свого життя і своєї сутності.

Єдина сцена перед трейлером — день народження Бланш. Вона вже в чорному — «чорний лебідь». Адже її білі речі — забруднив Стенлі, як й її саму — замастивши красиве, чисте, біле обличчя, згодом ще й словесно — її репутацію. Далі — акт стирання інакшої особистості, гамівна сорочка, точка. Смерть. Тиша...

Контур трупу, намальований раніше крейдою на стіні і дверях трейлера — вистрелив як та рушниця — попередженням майбутнього трагічного фіналу. Не тільки для Бланш. Для всіх. Місце злочину. Трамвай «Бажання» перетворився на трейлер покарання.

Наступні покази вистави відбудеться 5, 25 і 28 листопада.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА. ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів