2016 рік ламає всі усталені норми літературних премій. Нобеля отримав співак, а престижну центральноєвропейську премію «Анґелус» – політик. Варужан Восґянян, який є знаним румунським політичним діячем, екс-міністром економіки та фінансів, що дотепер залишається депутатом, отримав нагороду за роман «Книга шепотів». Видана 2009-го року в Румунії, вона розповідає про історію геноциду вірмен 1915-1916 року та тих біженців, які спробували почати нове життя у новій країні.
СМІЛИВІСТЬ ВИМОВИТИ
«Історія, яку називаємо «Книгою шепотів» не є моєю історією, – каже Варужан Восґанян. – Вона розпочалась задовго до мого дитинства, часу, коли розмовляли пошепки. У цьому романі я пишу про ціле ХХ століття. І не лише про вірмен, а й про румунів, євреїв, німців – про різні нації. Я відкриваю сторінки минулої епохи, разом з її світовими війнами, братськими могилами, нищівними ідеологіями та переслідуваннями. Кожне місце, кожен час, кожен народ має свою книгу шепотів».
Історичні рани вірменського народу – головна тема книги Восґаняна. Наполовину художня, але з елементами документалістики, вона озвучує голоси померлих у 1915-1916 роках. «Підручники з історії говорять нам про переможців, – зазначає Восґанян, – про царів та полководців. Література ж розповідає про переможених. Я пошепки говорю про те, що було замовчано».
А коли говоримо стиха? Коли боїмось бути почутими, коли проймає страх, коли тремтимо, коли не наважуємося вимовити вголос. «Ми не кричимо, коли йдемо до священика, – пояснює автор. – Тільки пошепки можна висповідатися в тому, в чому не смієш зізнатися на людях. Шепіт означає близькість сердець. Адже тоді, коли чують – досить і шепоту. Любов, щирість, ніжність – це символ взаєморозуміння та співпереживання. Я пишу про забуття, помсту та прощення. Найважче пробачити. Але саме в цьому наша перемога. Потрібен лиш діалог».
РУБЦІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ
Безумовно головною темою цьогорічного «Анґелуса» є історична пам’ять. Адже контекст Центральної Європи, пошматованої війнами та пересуванням кордонів, є багато в чому визначальним для цієї літературної відзнаки. З України цьогоріч на премію кандидували Василь Махно, Оля Гнатюк і Катя Петровська, однак до фіналу вони не потрапили. До сімки натомість увійшли письменники з Польщі, Білорусі, Литви та Румунії. Окрім вище згаданого Варужана Восґаняна, румуна із вірменським походженням, у короткому списку опинились імена:
- Мацєя Хена (Польща). Його понад 900-сторінкова «Солфатара» («Solfatara») переносить нас до Неаполя XVII століття. Головним героєм роману є автор «шкатулкових розповідей», видавець тогочасної газети «Вісті неаполітанські», який веде хроніку буденного життя міста. Записуючи окремі історії, герой розповідає про цілу епоху.
- Анни Янко (Польща). Коли 1 червня 1943 року німецькі війська увійшли у мале село Сохи біля Замостя, майже всі його мешканці були знищені. Мати Анни Янко – одна з вцілілих. У документальному романі «Мала загибель» («Mała zagłada») авторка виповідає цю болючу історію.
- Владзіміра Нєкляєва (Білорусь). «Автомат з газованою водою з сиропом або без» («Automat z wodą gazowaną z syropem lub bez») – роман, в якому йдеться про Мінськ 60-х років, часів так званої «хрущовської відлиги». Це автобіографічна проза, історія молодого хлопця, який приїхав з провінції у столицю.
- Крістіни Сабаляускайте (Литва). «Silva rerum» (з латинської «silva rerum» дослівно означає «ліс речей») – перша книга із тритомної саги про життя польської сім’ї шляхтичів у Вільнюсі XVII століття. Авторка збирала матеріал для роману понад десять років та подала новий погляд на «польську сторону» литовського минулого.
- Альвідаса Шляпікаса (Литва). Роман «Моє ім’я Маріте», що заснований на реальних фактах, розповідає про так званих «вовчих дітей», тих, кого після Другої світової війни жінки у Східній Пруссії відправляли по той бік річки Німан, адже там можна було прогодуватися. Історія описує трагічну долю багатьох біженців в перші повоєнні роки в Прибалтиці. (Український переклад книги нещодавно опублікувало видавництво «Брайт Букс»)
- Крістіана Теодореску (Румунія). «Меджидія, місто на пограниччі» («Medgidia, miasto u kresu») – книга про життя маленького містечка між Румунією та Болгарією у 30-40-і роки минулого століття. У 103-х репортажно-поетичних «замальовках» автор описує час повстання Залізної Гвардії.
КОЛИ УКРАЇНСЬКОЮ?
Питання, від якого просто кричить волосся – «Коли?! Коли всі ці тексти почнуть з’являтися українською?». Центральноєвропейський контекст і наша нотка у ньому: чи важливо нам те, що пишуть наші сусіди? Проза, яка формує дискурс, яка піднімає болючі питання нашого регіону, потрібна на українському книжковому ринку хоча б задля розуміння того, що відбувається «за парканом». Чи навіть у нас під носом. За поодинокими винятками майже всі книги «Анґелуса» залишаються без перекладів. Українські видавці, рятуйте!
«Я б дуже хотів побачити книги фіналістів в українському перекладі, – зазначає голова журі «Анґелуса» Микола Рябчук, український публіцист та письменник, Президент Українського ПЕН-Клубу. – Так само би дуже хотілося побачити у польському перекладі книги таких авторів як Юрій Винничук, Тарас Прохасько чи Євгенія Кононенко, наприклад. Українська література конкурентоздатна. Про це свідчить хоча б те, що з десяти «Анґелусів» троє дісталися нашим авторам (Юрію Андруховичу, Оксані Забужко та Сергію Жадану – прим.). Це дуже сильна позиція, сподіваюсь, що присутність нашої літератури лише посилюватиметься не лише у Польщі, а й на європейському ринку загалом».
ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ЖУРІ
Нагадаємо, що номінуватися на премію «Анґелус» може прозова книга автора з Центральної Європи, перекладена та опублікована польською мовою. Переможця щороку визначали дев’ять членів журі: Станіслав Бересь, Пйотр Кепінські, Ришард Криніцький, Томаш Любенський, Кшиштоф Маслонь, Юстина Соболевська, Міхал Ногась, Мирослав Спихальський та Микола Рябчук, який з 2014 року головує роботою журі. Проте цього року відбувся скандал, після якого знаний польський поет та видавець Ришард Криніцький подав у відставку.
Таку ситуацію спровокувала публікація одного з членів журі премії, літературного критика Кшиштофа Маслоня. У серпні він опублікував текст під назвою «Зрада клерків», у якому йдеться про «фальшиву інтелектуальну еліту Польщі». Передовсім дісталося Анджею Стасюку, якого автор статті звинувачує у «пошуку німецьких грошей», та Ользі Токарчук, яка у своїх «Книгах Якуба» «недоречно підняла єврейську тему». «Шкода, що попри свої декларації, вони ще не виїхали з країни», – написав Кшиштоф Маслонь. У відповідь на це Анджей Стасюк та його дружина Моніка Шнайдерман написали публічну відповідь, а видавництво «Czarne», обурені «ганебними атаками на видатних представників культурного світу», висловили думку, що автор цієї публікації не мав би залишатися у складі журі центральноєвропейської премії «Анґелус». На це зреагував також і Ришард Криніцький, подавши у відставку. Станіслав Бересь, Томаш Любенський, Юстина Соболевська та Міхал Ногась написали відкритого листа, в якому засудили слова Маслоня. Все це трапилось буквально за місяць до нагородження. Можна собі лише уявити як нелегко було нашому Миколі Рябчуку, якому довелось це все «розрулювати». «У нас з Рафалом Дуткевичем навіть виникла ідея створити «термінове журі» із попередніх переможців, але вирішили таки довести справу до кінця у сталому складі». Після нагородження журі розпустили і хто буде вибирати найкращі книги Центральної Європи наступного року наразі невідомо. Українець Микола Рябчук, швидше за все, залишиться на своїй посаді голови журі.
На запитання щодо зміни настроїв у Польщі та прихід до влади правих сил, позиції яких дуже суголосні заявам Маслоня, Микола Рябчук відповідає оптимістично. «Я вірю, що це лише тимчасове явище. В Польщі суспільство достатньо дозріле і здорове, аби не дати себе нагинати. Їх не змогли скрутити комуністи, думаю, нинішнім правлячим партіям теж не вдасться».
