Тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

Від батька – до сина

У Львові представили творчість родини Одрехівських

Масштабний мультимедійний проєкт «Василь Володимир Василь Одрехівський. Скульптура» демонструють у Національному музеї ім. Андрея Шептицького. Присвячений він 100-літтю від дня народження заслуженого діяча мистецтв України Василя Одрехівського (1921—1996 рр.). У показі — знакові твори Одрехівського-старшого зі збірок українських музеїв, а також його сина — Володимира (1955 р.н.) та онука — Василя (1989 р.н.). А ще — фото та відео з творчого і поза ним життя трьох відомих художників з однієї родини.

Василь Павлович Одрехівський працював у ділянці фігуративної скульптури, основаної на традиціях європейської культури XV—ХХ століть, зокрема — італійського Відродження. Знайшов, використовуючи прийоми народної лемківської різьби, власну пластичну мову і залишив по собі чудові скульптурні портрети.

Володимир Васильович Одрехівський — скульптор, педагог та мистецтвознавець. Народний художник України. Досліджує проблеми сучасного мистецтва. Працює в галузі фігуративної скульптури, експериментує з формою і простором, трансформуючи реальну форму через призму власної свідомості та інтелектуально емоційного сприйняття з метою створення нової художньої реальності.

Василь Володимирович Одрехівський формувався як митець в Україні, Франції та Польщі, що дало йому можливість пізнати та в подальшому використовувати широкий діапазон мистецьких практик — від скульптури, інсталяції та перформансу до організації мистецьких і соціально-культурних проєктів.

«Ми — митці різних поколінь, об’єднані однією мистецькою школою — Львівською національною академією мистецтв», — зазначив на церемонії відкриття виставки Володимир Одрехівський.

— Експозиція «Василь Володимир Василь Одрехівський. Скульптура» уможливлює погляд на те, як змінювалося (або ні) у художній практиці трьох поколінь розуміння мистецтва, його ролі у суспільстві, його засобів та меж, — говорить мистецтвознавець Дарина СКРИННИК-МИСЬКА. — Тож експонований на виставці матеріал певним чином виявляє спадковість і часовість. Коли йдеться про спадковість, мається на увазі спільна для різних поколінь риса, яка піддається фіксації, візуальному (або ж якомусь іншому) схопленню. У цьому проєкті такою успадкованою рисою постає маніфестація приналежності до певного типу культури — національної та професійної, що проявляється через спільні цінності. Три в буквальному сенсі споріднені й водночас дуже різні художники працювали й продовжують працювати у надзвичайно несхожих умовах та відмінних культурних парадигмах, але в їх практиках виразно прочитується спільна лінія — це безсумнівна важливість національної ідентичності, прагнення творити образ людини через звернення до класичних гуманістичних ідеалів та висока професійна культура роботи з матеріалом та простором.

У такому сенсі творчість скульпторів Одрехівських і справді говорить про універсально значуще, яке по-різному виявляє себе у цих трьох самодостатніх художників.

Так, радянський період в українському мистецтві, навіть у часи «відлиги», — це, звісно, час ідеологічно ангажованого реалізму — пафосного й офіційно урочистого, у якому окремі митці намагалися знайти «шпарини», щоб говорити про своє. Створені у надзвичайно фаховій реалістичній манері, скульптурні портрети Василя Павловича Одрехівського репрезентують дуже живих, дуже справжніх людей з їх почуттями, складно організованим внутрішнім світом. І величчю також — автентичною, неказенною. Ці твори — про гідність людини (романтизовану, героїзовану, але, поза сумнівом, щиру). Портретні образи зображають особистостей, значущих передовсім для української культури. Володимир Одрехівський, син Василя, продовжує та розвиває тему видатних постатей в історії української культури, експериментуючи з модерністською художньою мовою. Поряд з великим та величним, у його творчості важливе місце посідає лірична тематика. У пластичних композиціях скульптора впізнавана плинна пластика підсилює дуже особистий, приватний вимір образів. Це також — про людське: ніжність, крихкість, делікатність... І життєствердний порух — рух — порив угору.

Онук Василя, син Володимира, Василь Одрехівський, продовжуючи розмову і про образи минулого як символи історичної пам’яті — героїчне, величне, і про лірику — чуттєве, вразливе, у своїх різноманітних практиках ставить питання й про роль медіума у скульптурі та про її мову, про місце художника та роль глядача, про взаємини між мистецтвом та інституцією».

Дарина Скринник-Миська наголошує на тому, що на початку ХХІ століття стає дедалі складніше всерйоз розмірковувати про універсальне, вічне, загальнозначуще, не виглядаючи наївним чи нещирим: «Хочеться сподіватися, що мистецтво, як простір безпрецедентної свободи і багатоголосся, залишатиметься якщо не територією, то прихистком для людського та людяного, у яких би категоріях ми його не визначали. У проєкті «Василь Володимир Василь Одрехівський. Скульптура» воно розкривається на перетині візій та образів трьох поколінь — як зв’язок минулого, теперішнього й прийдешнього».

Виставка триватиме до 4 червня.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів . ФОТО АНДРІЯ КУБ’ЯКА

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів