Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Вперше за 57 років!

У столичному керамічному просторі «ЦеГлинаАрт» проходить виставка «Вічне коло»

«Ми придумали цей проект для того, щоб проводити різноманітні керамічні виставки. Один із напрямків, який ми хотіли показувати раз на рік, — це сучасна тарілка. Але оскільки всі асоціюють її з чимось таким прадавнім, то в людей при спогляданні на неї не виникає думки, що це арт-об’єкт. Ми хочемо показати, як змінилася тарілка з тих часів, як художники-керамісти використовують цю площу, що можна придумати, які техніки випробувати. Але вона залишається вічною, тому і така назва «Вічне коло», — розповідає засновниця фестивалю «ЦеГлина» Олеся ДВОРАК-ГАЛІК.

Цікавість викликає також зіставлення в одному експозиційному просторі тарелей професійних художників сучасності та минулого, які переплітаються разом різнобарв’ям кольорів та форм. Це стало можливим завдяки спецпроекту «Творчий експеримент: Максимченко — Щербина — Віцько», який оповідає про те, як 1961 року курорт Дзінтарі став місцем зустрічі непересічних українських фарфористів. У результаті їхньої творчої взаємодії на фаянсових тарелях з’явилися яскраві живописні композиції.

Шістдесяті роки відомі як доба так званої відлиги, яка дозволила художникам до певної міри повернутися до традицій українського модернізму та авангарду. Ці стильові тенденції на новому етапі в художників вийшли, звісно, далеко не такими експериментальними і концептуальними, як, скажімо, у двадцяті роки. Але вдалося звернутися до мотивів національного мистецтва, яке є дуже важливим для ідентифікації українців. На тарелях художників відображені їхні очікування кращих часів, і це засвідчує буяння фарб.

Художники разом творили, гуляли узбережжям, відпочивали, сміялися, зачитуючи «Енеїду». Саме під час таких веселощів не без впливу культового твору виникла ідея у Наталії Максимченко зафіксувати настрій у творчому акті, а саме: розписати фаянсові тарелі. Вона звідкись принесла блюда, і експеримент розпочався. Щербина згодом розповідав, як по-пустотливому вичавлював на поверхню поливи і захоплювався новоутвореними кольоровими ефектами. Як закінчили — одразу виставили на огляд і вразили стриманих колег до такої міри, що, як зазначив третій учасник експерименту Іван Віцько, тарелі «сяяли яскравими барвами на увесь Дзінтарі». Відтоді минуло вже 57 років, а роботи митців жодного разу більше не виставлялися.

Створення розписів декоративних тарелей у Латвії стало для Щербини суцільним творчим експериментом. «Я вперше в житті розписував фаянсові блюда і робив це, сміливо виплескуючи відкриті кольори глазурі прямо з гумової грушки на тарелі», — згадував художник. При оздобленні блюд митець діє як скульптор — впевнено моделюючи на поверхні фігуративні композиції. Творам властива м’яка живописність, невимушеність, у них гарно виявлені емоційні властивості кольору та гумористичний склад натури митця.

Максимченко як корінна українка із Слов’янська оздобила тарелі з палким темпераментом — яскраво, сміливою широкою живописною манерою. Творчий експеримент показав Івана Віцька як майстра композиції, котрий добре узгоджує розташування малюнка та кольорових плям на круглій поверхні. Розписи тарелей Віцька характеризуються артистизмом компонування та схильністю до мінімалістичного напрямку в застосуванні виражальних засобів. Його малюнок на фарфорових тарелях завжди легкий та впевнений, віртуозний і невимушений.

На виставці також представлені тарелі сучасних українських майстрів, які мають свій неперевершений почерк.

«Кераміку, зокрема тарелі, можна використовувати в різних напрямках. По-перше, це ужитковий арт-об’єкт, який можна використовувати в побуті. Також він дарує низку естетичних вражень і тактильних відчуттів. Тарелі зазвичай теплі та приємні на дотик і викликають бажання доторкнутися до них, особливо у маленьких діток. Хоча дорослі теж не байдужі до витворів мистецтва. До того ж, у сучасних тарелях присутні традиційні мотиви в цікавих формах», — додає Олеся Дворак-Галік.

Роботи різних поколінь розмістили поруч, щоб відвідувачі з першого погляду не змогли усвідомити, що це поєднання епох. Таке співіснування сучасного та минулого дає усвідомлення, що час минає — мистецтво вічне.

Владислава ШЕВЧЕНКО. Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments