У кожного століття є своє середньовіччя.
Станіслав Єжи Лєц, відомий польський афорист, сатирик, гострослов і поет

Вражає і промовляє

У Національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького – у Палаці Лозинського відкрили виставку Володимира Лободи «Людська комедія»

Про цього художника, графіка і скульптора мистецтвознавці говорять як про одного з найяскравіших представників українського андеґраунду кінця 1960– початку 1990-х років.

​Народився Володимир Лобода 6 липня 1943 р. у Дніпропетровську (тепер – Дніпро) в родині митця-самоука Віктора Лободи. Семирічним батьки віддали його до художньої школи – ази майбутнього мистецького фаху освоював сім років. Далі вчився на факультеті архітектури Дніпропетровського енергобудівельного технікуму та на архітектурному факультеті  Київського художнього інституту, де 1966 року потрапив до живописної майстерні Тетяни Яблонської.

На початку 1980-х подружжя Володимира та Людмили Лободів у пошуках «українського середовища» й на запрошення відомого історика Ярослава Дашкевича переїхало до Львова.

1990-го у Львівській картинній галереї відбулася перша персональна виставка художника (куратор – Борис Возницький). Спеціально для неї Володимир Лобода створив масштабні цикли «Людська комедія» та «Іконостас» (нині є власністю ЛНГМ і, власне, й представлені у теперішньому показі разом із  живописними серіями 1992 – 2008 рр. «Мовчання», «Концерт», «Місто», та «На рядні»).

1992 року Лобода придбав хутір у с. Турове на Дніпропетровщині, де разом із дружиною, донькою та учнями заснував музей та літні майстерні. Жив тут  близько 25 років, повертаючись до Львова тільки «перезимувати».

2009 року режисер Павло Костомаров зняв про творчість Володимира Лободи художньо-документальний  фільм «Удвох».

Основні живописні цикли майстра – «Людська комедія», «Гравці», «Іконостас», «Мовчання», «Самота», «Портрет нації»; графічні цикли: «Велика мандрівка на Україну», «Біль», «Пісня Пісень», «Книга імені», «Книга пам’яті», «У ріднім краї емігрант, на батьківській землі чужинець»; скульптурні цикли: «Скульптури з галявини», «Хутірські різьби»; цикли декупажів: «Книга Еклезіяста», «Сонця»; цикли оригінальної графіки: «Антикварний альбом», «Кожен день», «Тьма», «На березі».

Володимир Лобода – автор «книг гравюр» за мотивами «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Мазепи» Джорджа Байрона та Віктора Гюго, ілюстрацій до «Сорочинського ярмарку» Миколи Гоголя.

В останні п’ять років виставлявся у Києві, Львові, Дніпрі, Харкові, Івано-Франківську та Варшаві.

Твори митця зберігаються у Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького, Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, Дніпровському художньому музеї, Воронезькому обласному музеї ім. Івана Крамського, Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку, Харківському художньому музеї, в приватних збірках України, Польщі, США, Канади, Німеччини, Швейцарії та Росії.

Організатори проєкту зазначають, що сьогодні, коли львівська нон-класика набула ширшого осмислення у колах поціновувачів мистецтва, з відстані часу творчість Володимира Лободи можна згадувати в руслі кращих прогресивних явищ зламної доби.

«Він мав зробити свій вибір – стати кон’юнктурником чи, власне, мистцем, – зазначає у статті «Володимир Лобода. В контексті і поза ним» відомий культуролог, генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв Тарас Возняк. – На щастя, він розпочав свій мистецький час під час однієї з «відлиг». І це на ті часи було великим бонусом. Таким самим бонусом було і те, що він вийшов з «технічної інтелігенції», як тоді казали, яка зазнавала меншого ідеологічного впливу, ніж, власне, чисті гуманітарії. Отож в освоєнні здобутків сучасного йому мистецького дискурсу вільного світу йому відкривалися дві можливості...

У тепер вже далеких 1960-х Лобода почав укладати свій спосіб креування та освоєння світу в парадигми, близькі до тих, у яких працювали німецькі експресіоністи – як на мене, то найближчим тоді для Лободи був мистецький гурт “Синій вершник”, заснований у грудні 1911 року в Мюнхені Василем Кандинським і Францом Марком.

Наприкінці 1970-х Лобода почав структурувати своє освоєння світу у парадигмах аналітичного та синтетичного кубізму. І, звісно, через збіжність експресивної особистої конституції, найближчим з мистців для нього став все той же ж Пабло Пікассо, як би банально чи хрестоматійно це не звучало. В них обох поєдналося неначе непоєднуване – просто вибухова експресія, яка зносить все і вся, і прецизійний кубістичний підхід – в його обох іпостасях: і в аналітичній/деструктуруючій, і в конструктивній/синтезуючій функціях. Водночас, напевне, з огляду на те, що він виростав під палючим сонцем українського Півдня, Лобода є не лише людиною емоції, аналізу та синтезу, а й людиною кольору, людиною, яка неймовірно міцно прив’язана до кольору – дійсно бачить його…

Колір зрілого Лободи не має нічого спільного з кольором – а радше графікоцентричністю – класиків кубізму. Для них колір вторинний – вони радше працюють з формою. І тому в зрілий період своєї творчості, десь з 1982 року і досі, Лобода наближається у своїх колористичних пошуках до божища колористики ХХ сторіччя Анрі Матіса та його фовістичних послідовників. У Лободи цього періоду колір є і експресією, і імпресією – ось таке, здавалось би, неможливе поєднання. Бо ж експресія струменить з середини мистця, а імпресія з довколишнього світу. Як же ж це поєднується? У випадку Лободи все пояснюється дуже просто. Лобода є плоть від плоті світу, в якому живе. І насамперед світ, його метафізична батьківщина – це український степ з його розімлілістю, осонням, овидом. Цей степ не лише довкола Лободи, а й усередині нього. Можливо, цей степ і є його внутрішньою сутністю – базовою конструкцією світу як він йому бачиться. Він – людина степу. Він конструює світ, як степ – в його топоніміці і в його кольорах. Тому ніякого конфлікту між його внутрішнім і зовнішнім немає. Лобода на диво цілісний мистець і людина».

Оцінити цілісність мистця і людини Володимира Лободи встигнуть всі охочі – виставка «Людська комедія» у Палаці Лозинського (вул. Стефаника, 3) триватиме до 7 листопада.

А щоби заохотити до її відвідування, подаю відгук на побачене наукового співробітника Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича Тараса Пастуха, який надав «Дню» один із втілювачів проєкту мистецтвознавець Богдан Мисюга:

«Ти заходиш туди і потрапляєш в якесь потужне енергетичне поле, яке творять вражаючі у своїй експресії картини. Володимир Лобода дотримувався засади володіння пензлем так, як козак – шаблею. Свій життєвий досвід він пензлем-шаблею на полотні представив як екзистенційний досвід усього людства. На його полотнах в граничній мистецькій експресії постають очікування, мовчанка, непорозуміння, зрада, падіння… Те, що і становить етапи справжнього людського існування; те, чого справжня людина не омине, як би вона цього не уникала. А з іншого боку, картини виявляють колосальну силу волі, вітаїзм, радість життя, свято плоті, в якому чоловіче начало виявляє сконцентровану спрямованість, а жіноче – повноту форм, відданість, готовість прийняти (і в цьому прийнятті, ймовірно, дати нове життя). Жінки на полотнах Лободи нагадують бузок – що більше його ламати, то буйніше він цвіте. Взагалі виставка – це якесь магічне дійство, життєрадісне і трагічне водночас.

Варто сказати про її добру продуманість: композиційне розміщення картин, гру світла і тіней у залах, нестандартне розміщення назв – все працює на створення відповідного ефекту сприйняття. І що знакове: виставка відбувається в картинній галереї на вулиці Стефаника – там, де з давніх-давен виставлялися академічні роботи, які, можливо, були фаховими, але які мало вражали. А тут виставили щось таке, що вражає до найглибших основ, що промовляє – і про твоє життя також... Канон міняється, й міняється він на користь пластичної лінії, колористичного враження, глибини представлення.

Якщо є змога і поки не закрили на карантин, варто сходити на виставку, аби подивитися своїми очима і відчути…».

Фото Андрія КУБ'ЯКА

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів