«Їх треба повернути додому»
Уранці середи біля стели на Майдані Незалежності зібралися люди з різних куточків країни – Луцька, Житомирщини, Криворіжжя, Львівщини, Кропивницького, Тернополя... Всі вони об’єднані спільною бідою – їхні рідні перебувають у полоні російського агресора на території тимчасово окупованих частин Донецької та Луганської областей або ж перебувають у списках зниклих безвісти. Нещодавно у Франції президент Петро Порошенко про перемовини з Еммануелем Макроном у тому числі зазначив: «Окрему увагу приділили звільненню українських заручників. 128 заручників перебувають на окупованих територіях. Більше 40 – у в'язницях РФ. Чекаємо, що внаслідок пожвавлення Нормандського формату ми доб'ємось суттєвого прогресу в цій сфері». Дуже давно чекають хоч якихось зрушень і рідні та близькі полонених, які спонтанно організували акцію в Києві, яку назвали «Забуття гірше зради».
«Спочатку 5 днів тримали у собачому вольєрі, а потім у прохідному тамбурі приміщення – котре метр завширшки і десь три метри завдовжки. Задуха, жодного провітрювання. Перший місяць і лампочки не вмикали, було постійно темно. Раз на добу, переважно увечері, виводили в туалет. Раз на добу годували пісненською кашкою. Перші дні були допити і катування, – розповідає про свій досвід перебування в полоні у 2014 році волонтер, член партії «Свобода» Володимир ГРИБАН. – Перший допит тривав з о пів на дев’яту ранку до першої години ночі – з побиттями. На другий день уже півдня. Протягом усього полону періодично били. Потім почекали, поки на нас усе позаживало, посходили синці, повезли на «прес-конференцію», де сказали, що я не перебуваю в них у полоні, а запрошений у гості. Мовляв, дивіться, які ми хороші і лояльні. Практично з усіма полоненими так відбувається». Володимир розповідає, що йому пощастило пробути в полоні лише два місяці завдяки посиленим зусиллям однопартійців, які домоглися внесення його прізвища в списки на обмін. Говорить, що прийшов на акцію, «щоб підтримати родичів полонених, щоб показати, що ми разом, що нам не байдужі долі тих, хто ще там, що ми не живемо тільки своїм сьогоденням…»
Людмила ГЛОНДАР, сестра військополоненого Сергія Глондара, кадрового військового 3-го окремого полку спеціального призначення, що вже 864 дні перебуває в полоні, розповідає, як виникла ідея такої акції: «Наші хлопці вже більше двох років перебувають у полоні. Уже рік жоден із них не телефонує, тобто прямого спілкування з ними немає. Були листи, які передавалися через Мінську підгрупу, але за листами особливо не прослідкуєш. У листах хлопці наші писали неодноразово, що їм раз на день, увечері, дають дивитися новини каналу 1+1 і 5 каналу. Тож вони просили: «якщо є можливість, старайтеся робити так, щоб вас показували, щоб ми хоч так могли побачити, що ви всі живі-здорові». Та і для нас це позитивна емоція. Тому виникла ідея зібратися що саме на День конституції. Це важливий день для України, день нашого головного закону, за яким Україна живе. День, коли був прийнятий документ, яким передбачено права, свободи, обов’язки людини, захист її прав та інтересів. Ми вирішили сьогодні вийти без жодної політики, провести акцію просто на підтримку хлопців. Думаю, для них буде дуже позитивно, коли вони побачать, що ми всі разом: і родичі полонених, і колишні полонені. Що ми всі боремося за них, віримо в те, що якнайскоріше вони будуть удома».
Учасники заходу тримали плакати з фотографіями людей, про яких прийшли нагадати і владі, і всьому українському суспільству. За кожним портретом – своя історія болю і очікування.
Олена СУГАК тримає великий плакат з портретами воїнів, які зникли безвісти після подій в Іловайську. Відтоді немає жодної звістки і про її сина Руслана, який служив у 40-му батальйоні «Кривбас». «Ми, мами, зібралися для того, щоб повернули наших дітей з полону. Ви самі бачите, який довгий час пройшов після Іловайських подій (1033 дні), але діток наших досі немає вдома. І все знаходяться якісь причини, щоб обмін полонених не відбувся. Є фактори, не залежні від України, але може, треба чимось посильніше натиснути, – говорить Олена Іллівна. – В основі спілкування з державними органами – наша ініціатива, батьків і рідних. При зустрічах з Іриною Володимирівною Геращенко (членом гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи – ред.) ми розуміємо, що вона робить дуже багато роботи. Але, може, треба посилити цю роботу ще кимось…». Говорить жінка і про проблему суспільного забування про наших воїнів. «Про людей, які в перших рядах пішли захищати нашу країну і завдяки їм ми зараз від мирним небом, просто забули, – нарікає вона. – Наша акція сьогодні – нагадування про те, що треба їх повернути додому».
Сергій БОГДАН із Золочева нагадує про зниклих 26 грудня 2016 року Валентина Богдана та Артема Біндюка. Його 22-річний син разом із побратимом «поверталися з Лисичанська з медзакладу і на трасі під Бахмутом з ними втратився зв’язок». «Більше нічого не відомо, – розповідає батько. – Говорили, що він є в Луганську. Ми з жінкою з робили великий крок – поїхали в Луганськ, на окуповану територію, самі. Ми проїхали, говорили там з представниками так званої ЛНР. Вони сказали: «Їх немає». Пан Сергій скаржиться не лише на безрезультатність численних зустрічей з представниками різноманітних організацій, а й на брак простої людяності. «Ніхто з офіцерів тої частини, де служив малий, ні разу до нас не подзвонив. Хоч би хтось із офіцерів подзвонив, сказав: «Вибачте. Так сталося. Ми не знаємо, як. Але що сталося, то сталося». Просто до батьків звернутися по-людяному», – з гіркотою говорить чоловік.
Ірина КОДЬМАН з Тернополя тримає фото рідного брата Олексія. «Він 585 днів у полоні. Мобілізований, служив у розвідці, потрапив у полон під час розвідки. Брат у Донецькій області, у 97-й колонії. Передачі, які передаємо через Червоний Хрест, доходять дуже погано. У листах він пише, що передачі доходять не всі, їх не вистачає вітамінів, їжі… Але каже, що здоровий і все нормально. В принципі, він нічого більше писати і не може…», – каже дівчина.
Мама Сергія Іванчука, який служив у 8-му полку, не може говорити. Її син 144 дні в полоні.
Катерина ХОМЯК приїхала з Луцька. Її двоє синів, Володимир і Дмитро, разом служили в батальйоні «Айдар» і зникли безвісти 5 вересня 2014 року. «Вони, ще 5 бійців з «Айдару» та 19 з 80-ї бригади потрапили в засідку угруповання «Русич» у так званий день перемир’я, – розповідає пані Катерина. – І на сьогодні нічого не відомо, де вони і що. Уже багатьох поховали, але хтось, може, своїх, хтось, може чужого… Тому що коли просиш зробити незалежну експертизу, не дуже ідуть батькам назустріч. Коли мені кажуть: «Забирайте, це ваші», вибачте, я не собачат і не кошенят буду забирати. Мені потрібна стовідсоткова впевненість. Мені ніхто не допомагав ростити дітей. Вони взагалі комісовані, могли просидіти вдома, але пішли захищати цілісність України. Вони завжди мені говорили: «Мама, ми так жити не хочемо. Хто, якщо не ми?» А я зараз не лише своїх допомагаю шукати, а й інших хлопців. Сидіти склавши руки нереально. Мами дуже сильні і міцні жінки. Вони перенесуть усе…»
«…Але не треба випробовувати, наскільки вистачить маминого терпіння», – продовжує фразу Олена ВАТАМАНЮК, сестра зниклого в той же день Сергія Ватаманюка з Хмельниччини. «На війну він пішов практично з весілля. А у жовтні 2014-го в нього народився син... До речі, в перших відомостях з частини було записано, що Сергій потрапив у полон, але далі він уже записаний як зниклий безвісти. Кажуть, так у керівництва менше відповідальності…», – міркує жінка.
Донька колишнього цивільного полоненого СВІТЛАНА ділиться, що батько зараз не в Києві, але дуже просив її прийти на акцію і підтримати всіх полонених. «Коли ми вирішили переїхати сюди, батько поїхав у Луганськ завершити якісь справи, забрати документи. І зник безвісти. Ми його розшукували декілька місяців, – розповідає жінка батькову історію. – На щастя, його випустили під заставу – хворого, покаліченого, він там на ланцюгах сидів. Дуже багато батько бачив… Як хлопців виводили на смерть. Його також виводили ніби на розстріл, але стріляли мимо. Він дуже співчуває всім полоненим. І я співчуваю».
Володимир Грибан розповідає, що зараз, крім намагань переконати народних депутатів винести на розгляд законопроект про полонених, розроблений ще у жовтні 2016 року («вони говорять: заберіть слово «полонені», назвіть їх якось по-іншому, тому що визнання полонених тягне за собою визнання військового конфлікту», – пояснює Володимир Володимирович), громадські активісти займаються реєстрацією всеукраїнського об’єднання полонених. «Хочемо опікуватися тими хлопцями, які вже повернулися, і максимально допомагати родичам та близьким тих, хто сьогодні у полоні, і тим хто, не доведи господи, можливо, ще потрапить у полон. Щоб був єдиний центр і люди знали, куди звернутися. Тому що, наприклад, коли я потрапив у полон у 2014 році, близькі просто не знали, куди йти, до кого звертатися і що робити. Ми створюємо всеукраїнське об’єднання полонених, щоб скоординувати всі дії. І щоб був центр, який весь час перебування в полоні підтримуватиме родини», – говорить чоловік.
Усі учасники акції діляться, що за цей час уже всі встигли перезнайомитися і зблизитися. «Коли знайомились, спочатку питали не ім’я, «а де і коли зник ваш син чи чоловік? – каже Катерина Хомяк. – А за ці роки вже породичались».
«За такий дуже довгий період будь у кого виникають негативні емоції. Маю на увазі родичів полонених. Так, неодноразово проходять зібрання, ми приїжджаємо на прийом до Ірини Геращенко, до СБУ, до голови Верховної Ради. Але коли починаємо «закипати», самі ідемо здобувати інформацію, яку ми можемо отримати», – ділиться Людмила Глондар. Говорячи про свій загальний стан, вона зізнається: «Мене ніби дві: одна розуміє, що це дуже тяжкий процес, що це все повинно вирішуватися дипломатично. Але з іншого боку, я як сестра мого брата, який там 864 дні, запитую: Хто компенсує йому ці роки життя? Хто допоможе?»
Наприкінці акції учасники випустили в небо пари синьо-жовтих кульок. Як сказала Олена Сугак, «з побажанням, щоб наші діти повернулися додому».