Нехай ця злива не закінчується ніколи!

Тільки природа може зупинити і змінити людину. Це я зрозуміла, коли утворився великий натовп при виході із станції метро. Місто раптово завмерло і перестало дихати, бо замість автомобілів та людей по «венах», «артеріях» і «капілярах» побігла життєдайна вода. Хтось поспішав на роботу, на важливу зустріч, додому, в магазин, до церкви, однак пішов дощ - і все зупинилось. Люди нетерпляче чекали, насуплювались та нервували, тому що щось пішло не так, не за їхнім планом. А винуватцем хаосу став липневий дощ, що падав не в тому місці і не в той час. Звичайно, йому було байдуже до забаганок та примх набундючених людей, що завжди кудись поспішають, заклопотані дрібними проблемами та негараздами. Літній дощ хотів їх зупинити, щоб вони стишили ходу, прийшли до тями й перевели подих. Йому хотілося, щоб люди вийшли за рамки своїх можливостей, страхів та упереджень і впали у його щирі та міцні обійми. Однак їм легше було нервово стояти і переминатись з однієї ноги на іншу, постійно дивитись на годинник, сваритись через те, що хтось випадково штовхнув або наступив на ногу, телефонувати і кричати в трубку мобільного телефону. Дощ ставав все сильнішим і сильнішим, а потім переріс у стіну води, що невпинно падала з неба і не хотіла зупинятись. Він страшенно розлютився, що жодна жива душа не звертала на нього увагу, тож вирішив затриматись надовше, щоб ще більше подіставати  дивакуватих людей. Вони робили все що завгодно, але ніхто не хотів  здаватись у полон водній стихії. Ніхто, крім мене.

Зізнаюся чесно, що наближення зливи я відчувала давно. Навіть більше - це я накликала її на місто. Не дуже вірилось, що піде дощ, адже ще зранку стояла гарна і тепла погода, а небо було чисте-чисте. Проте дуже хотілося потрапити під зливу, щоб змити з себе все, що заважало жити далі та рухатись вперед. Як же набридло мені проживати сірі та одноманітні дні, бачити незадоволені обличчя рідних, ховатися у тіні страху і завжди применшувати свої можливості. Одного разу хтось сказав мені: «Ти можеш все, тільки не здавайся!». Я послухалась і зробила крок назустріч змінам. Несподівано хтось вхопив мене за руку і потягнув у натовп, щоб нібито захистити від негоди, а я невпевненим  рухом вихопила руку із рідної руки і зі словами: «Вибачте, я так більше не можу» – вийшла під відкрите небо.

Вода виявилася крижаною і бездушною, бо обпікала холодними краплями. Хотілося втекти назад під укриття, щоб більше не відчувати смертельної втоми та холоду, але відступати було нікуди, адже я промокла з голови до ніг. Спочатку думка про те, що злива повинна швидко закінчитись, гріла мою стомлену душу, яка навіть під струменями води не змогла знайти умиротворення. Поступово холодна злива починала вщухати і перетворюватись на теплий літній дощ. Нарешті я зітхнула з полегшенням. Ні, дощ не мав наміру зупинятися, він просто стишив хід, а я пристосувалась і звикла до нього.

Холодною зливою для мене став «День». Було надзвичайно важко звикнути до шаленого ритму життя, який вирує в редакції газети. Дедлайни ніби перекривали доступ до кисню, безсонні ночі, проведені за роботою, ставало дедалі складніше приховувати за допомогою косметики, а брак досвіду та часу постійно давався взнаки. Що ж допомогло мені не опустити руки? По-перше, моя осляча впертість і бажання довести собі, що я чогось варта. По-друге, цікаві та неординарні лектори Літньої школи, що завжди спонукають розвиватись та самовдосконалюватись. По-третє, підтримка всіх працівників редакції та літньошколярів. Тому хочеться подякувати Ларисі Олексіївні, Ользі Харченко та всім членам великої, але дружньої родини за підтримку, безцінні поради, конструктивну критику і за те, що ви повірили в мене і подарували шанс, щоб змінити своє життя.

Дорогі друзі-літньошколярі, ви не уявляєте, наскільки ви талановиті та цікаві особистості. Дякую вам за вашу унікальність, за те, що всі ви дуже різні, але хороші люди. Ваш чорний гумор та іноді недоречні жарти рятували мене у хвилини відчаю, а повірте, їх було чимало. Спогади про щирі розмови, нічні посиденьки ще довго зринатимуть у моїй пам’яті. Вибачте, якщо чимось образила. Дякую вам за нестримний сміх, сльози щастя, недоспані ночі, палкі суперечки, цінні поради, розуміння і дружню підтримку. Кожен із вас назавжди оселився в моєму серці і став частиною мого життя.

Ще трохи - і на небі з’явиться веселка, а це означає, що дощ скоро припиниться. Щиро вірю, що життя посміхнеться мені всіма кольорами  веселки. Однак це буде згодом, трохи пізніше, а зараз тільки теплий літній дощ і не менш чудовий «День». І  незважаючи на те, що я зовсім не люблю зливу, єдина думка не покидає мене останнім часом: «Нехай ця злива не закінчується ніколи!».