Обережно: вишиванки!

Цьогоріч на ярмарку у Яремчому я придбала свою першу власну вишиванку: з натурального полотна, з витонченим гуцульським орнаментом, красивого традиційного крою. Коли я вирішила вбратися в обновку на посвяту в першокурсники першого вересня, мене зненацька спитали: “А нащо це, хіба вишиванка – ознака патріотизму? Чи у твоїх завалених одягом шафах бракує іншого?..” Ні, не бракує. Іноді душі бракує чогось, що доповнює вишиванка.

Але я не бачу сенсу говорити про речі, які через зловживання їхньою суттю набули надмірної патетики: що у вишиваній сорочці закладено генетичний код нації і якщо вдягти цей атрибут українського народного вбрання на День Незалежності, це надасть вам якоїсь особливої честі... Усіма цими не позбавленими пафосу фразами уміло оперують промоутери української продукції – вітчизняні виробники вишиванок, популярних нині вишитих бісером платтів, хусток або ще чогось, що міститься в діапазоні цін від  трьохсот до кількох тисяч гривень, залежно від багатства оздоблення, якості матеріалів, типу одягу. Ось тут і втрачається сакральний зміст вишиванки: колись її цінність вимірювалася уміннями і природним смаком господині, яка, вкладаючи свій хист і натхнення у виріб, повністю створювала його самотужки. Тепер же значення має: яка тканина – натуральний льон чи синтетика, яка нитка – муліне чи шовк, який бісер – вітчизняний або чеський, яка робота – машинна або ручна.

Підігрівають увагу до “культу вишиванки” аргументи українських ЗМІ, які намагаються підняти “бойовий дух” українців розповідями про те, як голлівудські зірки залюбки одягають на світські вечірки ультрамодні сукні з національним українським орнаментом чи як подіумом Тижня моди у Парижі впевнено крокують ті самі українські мотиви. Який же тоді патріотизм пропагує вишиванка, невже у всіх цих зірок немає власної Батьківщини? А може, просто нашому наївному читачеві чи слухачеві не слід було б надто серйозно сприймати такі сумнівні “досягнення”?

В той же час, аби ми не надто сумнівалися, поколінням, народженим у незалежній Україні, починаючи з дитсадка і школи постійно нагадували, що на Дні народження школи, приїзди поважних гостей чи офіційні шкільні ранки обов'язково треба з'являтися у вишитих сорочках. А тому ми і відвикли від того, щоб робити такі кроки самостійно, одягати вишиванку просто так, не на свято, а за власним бажанням, за потребою серця.

А тут ще й заяви мерів обласних і районних центрів, які вправно озвучують кількість метрів (чи кілометрів) викладених плиткою з українським візерунком тротуарів. А ще розповідають про черговий забіг у вишиванках. Це все, звісно, не зайве, але було б ще чим пишатися...

Вишиванка, насправді – не ряса, вона не зобов'язує чинити щось за певним регламентом, доки ти вбраний у неї, не накладає на тебе якихось обов'язкових заборон. Але просто хотілося б, аби ти міг просто мотивувати своє рішення, скажімо, одягти її сьогодні, чимось іншим, аніж необхідністю “провітрити” річ раз на рік, на День Незалежності. Тебе всупереч застереженням російської пропаганди не звинуватять навіть у тому, що ти, у вишиванці, розмовляєш російською. І ніхто тебе не судитиме. Крім власного сумління, звісно.

Хоча я абсолютно впевнена, що це – особиста справа кожного, мені здається, що мати вишиванку у своєму гардеробі – не так уже й обтяжливо. І це має бути не данина моді, не патріотичний фанатизм, а звичайна пам'ять про традиції. Як – ні, не безкінечне паломництво по православних святинях – а не більше й не менше, аніж святкування православних свят і шанування релігійної традиції наших пращурів.

Я раз по раз думаю, чому українцям постійно намагаються нагадувати, хто вони є, найрізноманітнішими засобами. Мені чомусь дуже закарбувалися в пам'яті слова Наталії Заболотної з нашої першої зустрічі у Літній школі “Дня”: “Я є патріотом одного закладу”. Бо я постійно помічаю, що кожного в більшій чи меншій мірі намагаються змусити пам'ятати, з якої він школи, інституту, країни, і любити цю саму школу, інститут чи країну. Я не знаю, чи є це нормальною рисою становлення молодої країни, чи певним проявом націоналістичного норову, чи просто особливістю нашої ментальності. Але, якщо чесно, я, як і більшість українців, хочу і можу любити свою країну без зайвих недоречних нагадувань і силувань. Істинний патріотизм не потребує цього рекламного пафосу. Мабуть, він, як і будь-яке дуже сильне, щире і стійке почуття, має бути дозованим і тихим.